«Життя смішне, й правда смішна теж»

У фільмографії Роя АНДЕРССОНА всього 6 повнометражних і 2 короткометражних роботи, але він з повним правом вважається живим класиком європейського кінематографа.

Андерссон народився 31 березня 1943 в Гетеборзі. У 1967 вступив у Кіношколу в Стокгольмі, де ще до закінчення навчання дебютував з повним метром «Шведська історія кохання» (1969), що мав сенсаційний успіх, підтверджений чотирма призами на Берлінале. Після невдачі другої картини «Гіліап» (1976) перейшов на зйомки реклами. Всього зафільмував понад 400 роликів, відзначених багатьма нагородами, в тому числі вісьмома «Золотими Левами» Міжнародного фестивалю реклами «Канські леви». Комерційний успіх дозволив Андерссону побудувати власну студію з двома знімальними павільйонами, монтажною лінійкою та звукоцехом, завдяки чому він працює над кожним фільмом по 5-7 років, не звертаючись до сторонніх продюсерів чи інвесторів.

У режисуру Андерссон повернувся в 2000 з трагікомедією «Пісні з другого поверху» (Приз журі Канського кінофестивалю). «Пісні...», «Ти, що живе» (2007) і «Голуб сидів на гілці, розмірковуючи про буття» (2014, «Золотий лев» Венеціанського фестивалю, Приз Європейської кіноакадемії (Єврооскар) за найкращу комедію) склали так звану екзистенціальну трилогію, що прославила режисера. Драма «Про нескінченність» (2019) отримала у Венеції «Срібного лева» за найкращу режисуру.

Останні 20 років Андерссон знімає виключно в павільйоні, статичною камерою. Його пізні фільми подрібнені на безліч епізодів, котрі часто не мають прямого сюжетного зв’язку; майже кожна сцена підпорядкована ретельно продуманій композиції і містить алюзії з історії живопису та/або літератури. Аналогів цій стилістиці в актуальному кіні важко знайти.

Режисер став гостем Одинадцятого одеського фестивалю (онлайн), де отримав почесного «Золотого Дюка» за досягнення в кіномистецтві. Наша розмова відбулася у форматі Zoom-конференції.

«РЕКЛАМУ Я РОБИВ З ТАКИМ ЖЕ СЕРЙОЗНИМ ПІДХОДОМ, ЯК І ФІЛЬМИ»

— Рой, наскільки я знаю, ви з нехудожньої родини. То що привело вас у режисуру?

— Я спочатку й не думав про неї. Хотів стати письменником. Таким же крутим, як Чехов, як Достоєвський. Але! У 1960-70-ті європейський кінематограф переживав у прямому сенсі золоту добу. Всі ці неймовірні фільми, Антоніоні, наприклад... Так що, коли я їх подивився, то й вирішив теж знімати кіно замість того, щоб писати романи. І, знаєте, я щасливий, що зробив такий вибір.

— Ви дуже переконливо заявили про себе «Шведської історією кохання», але незабаром фактично пішли з професії. Що трапилося?

— Я опинився за бортом, так би мовити. Мій другий фільм обернувся провалом. Особливо в економічному сенсі. Напевно, глядачі вирішили, що він недостатньо хороший. Ніхто не давав грошей на нову постановку. У цей період мені зателефонували з однієї компанії і запитали, чи не можу зробити для них рекламу шоколаду. Я, молодий чоловік з двома маленькими дітьми і необхідністю якось виживати, відповів: «Так, я зроблю це». (З посмішкою) І мій фільм про шоколад мав великий успіх. Не тільки в Швеції, а в усьому світі. А якщо ти досягаєш успіху, то тобі дзвонять знову і знову. Це тривало роками. На зароблені гроші я створив власну компанію, побудував студію, отримав можливість робити, що хочу. Але, знаєте, я не проводжу відмінностей між рекламою та фільмами в тому, що стосується моєї роботи. Рекламу я робив з таким же серйозним підходом, як і фільми. Переглядаючи її зараз, бачу, що це завжди — кіно.

— А що реклама дала вам як режисерові?

— Вона, можна сказати, загартувала мій стиль. І я був перебірливий, не робив відео для всіх підряд. Пишаюся цими роликами.

«ПРИБИРАЮ ВСЕ, ЩО НЕ Є НЕОБХІДНИМ»

— Як ви працюєте з акторами? Чи дозволяєте імпровізувати?

— В жодному разі! Вони повинні дотримуватися сценарію. Обережно, уважно, міліметр за міліметром. Ненавиджу, коли вони відходять від моїх установок. Я написав історію, діалоги, і актори зобов’язані цьому слідувати неухильно. Стаю агресивним, якщо вони не роблять цього.

— Тобто, можна сказати, ви тиран на знімальному майданчику?

— У цьому є велика частка правди.

— Герої ваших історій небагатослівні, стримані в рухах і реакціях. Ви принципово підтримуєте таку, можна сказати, приглушену емоційність?

— Це ясний спосіб робити фільм. Я прибираю все, що не є необхідним. Залишаю тільки те, що важливо. Очищаю і конденсую, як я це називаю. Я починав кар’єру в типово неореалістичному ключі, але через 15 років змінив свою думку і перейшов до більш сконденсованих, очищених сцен.

— Ви любите і знаєте живопис. Що він вам дає як режисерові? Все ж таки полотно статичне, а ви працюєте з рухомими образами...

— Мушу заперечити: між живописом і фільмом це не така вже й велика різниця. Вони доповнюють один одного, і своє кіно я розглядаю як серію картин. Так, я дуже надихаюся живописом. Напевно, тому й не рухаю камеру. Радше даю людям рухатися всередині кадру.

«ЖИТТЯ Є КУМЕДНИМ І СУМНИМ ВОДНОЧАС»

— Що значить для вас «весело»?

— Я тут згоден з Беккетом: він казав, що печаль — це веселощі, і веселощі — це печаль. Я думаю, що життя кумедне. І сумне водночас.

— Так, дивлячись на ваших героїв, ти і шкодуєш їх, іноді навіть боїшся їх або за них, але при цьому вони можуть бути неймовірно смішними.

— Вам приємно дивитися на тварин, наприклад на собак або котів, тому що вони настільки правдиві, природні. І так само забавні. Не тільки життя смішне — правда смішна теж. Як і людська натура. Не хочу бути циніком, але я дійсно так вважаю, хоча мене дуже часто за це критикують.

ФІЛЬМ «ПІСНІ З ДРУГОГО ПОВЕРХУ» ОТРИМАВ БАГАТО КІНОНАГОРОД: ПРИЗ ЖУРІ КАННСЬКОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ, ПРИЗ КІНОКРИТИКІВ НА НОРВЕЗЬКОМУ МІЖНАРОДНОМУ КІНОФЕСТИВАЛІ, П’ЯТЬ ПРЕМІЙ «ЗОЛОТИЙ ЖУК» ТА ІНШІ

— У вас є й набагато темніші фарби. Наприклад, у «Голубі...» — моторошна сцена спалення людей всередині металевого пристрою, що обертається над вогнем. Звідки вона взялася?

— Після навчання в університеті я підробляв учителем. Одного разу засидівся допізна в бібліотеці і якось у мене написалась історія про конструкцію, всередині якої кричали люди, але крики виходили назовні у вигляді красивих мелодій. Така вершина нашої жорстокої та цинічної природи.

— Це не єдина сцена граничного насильства у ваших фільмах. По-вашому, нащо потрібна жорстокість у авторському, нежанровому кіні?

— Я дуже люблю «Лиха війни» Гойї. Вони сповнені болю, але він намалював їх, тому що думав, що ці гравюри допоможуть нам уникнути жорстокості в майбутньому. Можливо, він був дуже наївним, але я поділяю це переконання з ним.

— Ще один сумний образ — привид у «Піснях з другого поверху» — хлопчик, повішений німцями півстоліття назад, який повторює: «Я не можу знайти свою сестру».

— Це про провину, зрозуміло. Про історичну провину.

— Тема Другої світової дуже важлива для вас, це помітно.

— Звісно. Тому що я народився в 1943, в самий розпал війни. Мій батько служив на кордоні з окупованою нацистами Норвегією. Він мав антифашистські, а також комуністичні, навіть сталіністські переконання, але будь-який мілітаризм відкидав. І при цьому був дуже доброю людиною. Хоча ті часи не спонукали до доброти.

«ЧИТАЮ ТА ДИВЛЮСЯ НА МИСТЕЦТВО»

— Питання, що випливає з розмови про привидів. Один з ваших улюблених режисерів — Бунюель. Наскрізний мотив його творчості — галюцинації, сновидіння. А вас надихають сни?

— Так, але, на жаль, коли прокидаюся, то забуваю, що мені снилося. З другого боку, сни дуже близькі до фантазій. Фантазії теж як сни. Вони дуже важливі для мене і я використовую їх.

— Ось одна з фантазій — закохані, які ширяють над зруйнованим містом в вашому останньому фільмі «Про нескінченність», прямо як на полотнах Марка Шагала. Взагалі, здається, у ваших роботах імунітет проти самотності та відчуження є тільки в закоханих. Виходить, нас врятує любов?

— Любов така прекрасна... Сьогодні я бачив таку сцену. Двоє молодих жінок сиділи в ресторані. Відчувалося, що хлопці, що були поруч, хотіли їх торкнутися і дівчата хотіли дозволити їм зробити це, але нічого так і не відбулося. І ось те, що тоді лишилося недомовленим, невираженим, а тільки відчувалося — прекрасне.

— Хочу повернутися до ваших кінематографічних симпатій. За що ви любите «Викрадачів велосипедів» Вітторіо Де Сіка — звісно, крім того, що це великий фільм?

— Тому що він близький до того, через що я пройшов в юності. Це дуже зворушливо, коли маленький хлопчик довіряє своєму батькові, і не може йому допомогти. В кінці фільму герой намагається вкрасти велосипед, але його ловлять. І кажуть йому при його дитині: «Це недобре. Не роби цього знову». Прощають його, не карають. Вони його прощають перед очима його сина. Приголомшлива сцена.

— Ми згадували про Бунюеля. Ви, як і він, показує священиків досить іронічно. Та все-таки, хоч і будучи людиною нерелігійною, у що ви вірите?

— У Новому завіті є фрагмент, де Ісус говорить: «Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви». Це і є моя релігія.

— Наостанок дещо легковажне питання: чим ви захоплюєтеся у вільний від режисури й живопису час?

— Як я казав — багато років моїм хобі було письменство. Трохи граю в бадмінтон, у футбол, але більшу частину часу читаю. І дивлюся на мистецтво.

— Дякую вам за цю бесіду.

— І вам дякую. Я негайно... Ні, не негайно, але скоро після початку розмови я переконався, що ви дуже й дуже серйозна людина. Закохана в мистецтво й кіно. Це чудово.