Життя в коробці
На сцені Київського театру «Вільна сцена» поставлено виставу «Жінка з минулого» за п’єсою Р.Шиммельпфенніга. Режисер-постановник — художній керівник театру Дмитро Богомазов. У виставі зайняті актори: Катерина Качан, Світлана Штанько, Володимир Канівець, Яна Соболевська, Олександр Комаренко.
Звісна річ, будь-який глядач, обізнаний із режисерськими роботами Богомазова, починаючи від його вистав у Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, йдучи у театр «Вільна сцена», очікує на цікаві сценічні несподіванки та неординарні режисерські знахідки, філософські сентенції та незвичні акторські роботи. Й остання робота режисера у цьому сенсі не стала винятком.
Вистава «Жінка з минулого» за фабулою п’єси могла б бути поставлена як зрозуміла усім мелодрама, проте за умови... якщо б ця робота належала більш «традиційному» режисеру. Сюжетний пласт вистави цілком звичний: до життя подружжя, яке живе у парі вже 19 років, має дорослого сина, вривається дивна особа, яка, начебто, мала стосунки з чоловіком 24 роки тому, проте досі пам’ятає обіцянки коханого і не збирається поступатися своїми почуттями. Це відбувається коли подружня пара збирається назавжди їхати з міста. На фоні цієї історії — життя сина, який закоханий у молоду дівчину, проте змушений прощатися з нею... Далі долі героїв перетинаються — і от вже жінка з минулого має стосунки із сином свого колишнього коханця. Через нього вона мститься усім чоловікам, котрі залишають жінок, і, разом з тим, чекає на повернення свого коханого, перед яким, як це ведеться, стоїть важливий вибір...
Проте вистава зроблена у специфічній театральній естетиці, яку ми можемо назвати не інакше, як «богомазівською», хоча до неї й вриваються відомі течії, прийоми, тенденції — від Леся Курбаса до Романа Віктюка… Отже, театр, що із кожною новою картиною набуває особливої багатогранності, сценічної «опуклості», є театром маски — іронічним, алегоричним, гротескним. Глядача ставлять у споглядальну позицію, вмить переключаючи його увагу від одного режисерського, візуального або акторського винаходу до іншого. Реальність перетинається із містикою, й жінка з минулого, яка з’являється у білому, немов весільному одязі, й розмовляє неприроднім голосом, нагадує чи то божевільну, схожу на героїню роману Уілки Коллінза «Жінка у білому», чи то постать із неіснуючого простору. Її поява й сприяє поділу світу, зображеного у виставі, на два виміри — світ реальний, побутовий (із меблями та подарунками, коробками для речей та специфічними життєвими талісманами), і світ уявний, містичний, вигаданий.
Сценічний твір Дмитра Богомазова побудований ретроспективно: навмисно порушена часова та просторова цілісність вистави, й глядач сприймає театральну реальність окремими картинками, немов перестрибує із сучасного у минуле, із минулого — у майбутнє. Такий ефект досягається за допомогою кіноприйомів — специфічного, незвичного монтажування, а також елементів візуально-музичного перформансу. До речі, при порушенні, так би мовити, смислової цілісності, оформлюється специфічна візуальна та естетична єдність вистави «Жінка з минулого».
Усе у виставі: час, простір, персонажі — є умовними, носіями окремих знаків-символів. Здається, режисер випробовує глядача, розсипаючи немов намистини, певні філософські сентенції, котрі народилися ще у роботах Дмитра Богомазова «70 обертів, або трохи вина», «Смерть Тарєлкіна» і т.д. на сцені Театру драми і комедії. Маються на увазі насамперед проблеми життя й смерті, сенсу людського існування. Можна навіть говорити, що режисер намагається створити специфічний образ цього життя. У виставі «Жінка з минулого» життя розуміється, як… коробка, яку ми наповнюємо, проживаючи роки, різним «сміттям». Причому, чим старшою стає людина, тим більшою є коробка. Згодом коробки множаться, переповнюються... І що ж далі?.. просто вивалюється дно. До речі, коробка, як смисловий лейтмотив, з’являється майже у кожній картині сценічного твору: вона є предметом діалогів, і цілком матеріальною річчю, а також геометричною фігурою, намальованою крейдою. Однак кожен може залишити слід у цьому житті, навіть банальним чином. Саме тому один з героїв хоче хоч якось «зафіксуватися» на цій землі, написавши крейдою на стіні своє ім’я.
До речі, використання крейдових написів, а також розграфлення сцени на окремі шматки в контексті заданої філософії знову ж таки викликають чисельні аналогії з відомими кінострічками — від «Денного дозору» Тимура Бекмамбетова (символістичні написи на стіні з метою змінити життя) — до «Догвіля» Ларса Фон Трієра з його умовністю та епічністю.
Однак поряд з кінематографічними алюзіями перед глядачем постає театральна історія, виписана по-режисерські добросовісно та якісно. Й, незважаючи на те, що врешті решт усі коробки, як це і має бути, у фіналі відвезе вантажівка — чи то у небуття, чи то в інше, ілюзорне майбутнє — таке завершення вистави «Жінка з минулого» не сприймається з трагічним пафосом. Усе існує на межі іронії та здорового театрального цинізму, життєвої правди та ексцентричної фантазії. І між усіма цими шматочками глядацького сприйняття не виникає конфлікту — вони легко й органічно вкладаються в цілісне враження, чи, може… в одну з «коробок»…
