«Живописний заповідник»
У залі «Золотое Сечение» представлені кращі роботи Тиберія Сільваші, Олександра Животкова, Марка Гейка, Анатолія Криволапа та Миколи Кривенка
На виставці «Живописний заповідник. Золотий період» вперше можна побачити роботи митців, які були створені в період 1990 — 1999 рр., а нині належать до приватних колекцій.
Дуже дивне відчуття від вернісажу! Думала, що розпочну розмову з констатації: мовляв, виставковий зал аукціонного дому «Золотое сечение» потихеньку, без зайвої самореклами і пафосу, перетворився за останні роки на одну з провідних столичних галерей, де завжди можна побачити найкраще, що тільки є в українському сучасному мистецтві.
Арт-гурт «Живописний заповідник» (1991 — 1995 рр.), учасниками якого були Тиберій Сільваші, Олександр Животков, Марко Гейко, Анатолій Криволап і Микола Кривенко (а де-факто через пущі «заповідника» з Сільваші на чолі та пленери в Седневі пройшло безліч молодих на той момент вітчизняних художників). Картини, біографії й навіть інтерв’ю «заповідничан» давно розтягнуті на цитати... Проте майже 30 полотен п’яти «метрів» нефігуративу в нинішній експозиції «Золотого сечения», за словами куратора (разом із Тиберієм Сільваші) Станіслава Скорика, опісля «ювілейної» виставки «Ландшафт «Живописного заповідника» в Національному художньому музеї (2002 р.) вперше стали повноцінним «зрізом» творчості гурту 1990-х. Частина робіт нині експонуються вперше.
Коли пишеш про Сільваші, Животкова, Криволапа, чарівника пензля Гейка і Кривенка, не можна не згадати про їхні дослідження «кольору», пошуки нової «мальовничості» як основу життєвої філософії «чудової п’ятірки» київських абстракціоністів. (Насправді, спочатку то була вісімка, але це вже не так важливо.) Автор замітки про «Заповідник» просто зобов’язаний процитувати «програмну» статтю самого Тиберія Сільваші «Опис неба над заповідником». Саме цей текст відтворено у двох каталогах виставок арт-об’єднання: нинішньої «золотої» експозиції — і попередньої, 2008 р., у «Щербенко АртЦентрі».
«Озираючись назад, можна сказати, що програма «Живописний заповідник» була програмою НЕОФОРМАЛІЗМУ: 1) автономія мистецтва; 2) мистецтво як прийом; 3) віра в унікальність художнього досвіду. Звідси ясно, що предметом мистецтва є саме мистецтво. Предмет живопису — сам живопис, «створення його». На початку 1990-х, коли відбувався процес вульгаризації та спрощення поняття «мистецтва», важливо було зберегти самі його межі».
Зрештою, я не стала би згадувати повальну моду, що скидалася чи не на релігійне поклоніння, на «трансавангард» у Києві 1990-х. Безсумнівно, вона, а не тільки інформація про Міро і Поллока, яка «просочувалася» крізь «залізну завісу» СРСР, вплинула свого часу на «Заповідник». Її апофеозом став приїзд до нас 1996-го з лекцією «батька» терміна (і руху) італійського куратора і критика Акіли Боніти Оліви. На жаль, незабаром опісля історичного візиту мода і на «нефігуратив», і на Оліву в Україні минулася. А учасники «Живописного заповідника» зробили арт-кар’єру поодинці. Одного (Криволапа) сьогодні називають «найдорожчим художником України», другого (Животкова) вважають анахоретом, мало не алхіміком від живопису, а Сільваші — загальновизнаним «живим класиком», і, здається, він єдиний, хто не втомлюється нагадувати про «золотий» час «заповідника».
У книжці «В потоці» теоретик мистецтва Борис Гройс написав, зокрема, про те, як сучасне мистецтво змінюється під впливом інтернету. Саме всесвітня мережа, констатує Гройс, сьогодні стала основним способом і представлення, і архівації будь-яких явищ культури. («Можна сказати, що в інтернеті немає мистецтва й літератури, а є тільки інформація про мистецтво й літературу поряд з інформацією про інші сфери людської діяльності».) Аби розмова про нову, першу за десять років, виставку «Живописного заповідника» була предметнішою, я теж спочатку вирішила уточнити, які саме матеріали про арт-об’єднання сьогодні доступні в інтернеті. І ось: крім невеличкої статті Ольги Петрової в «Енциклопедії сучасної України», а також викладеного на сайті «Щербенко АртЦентру» каталогу виставки 2008 року, інформації про «Живописний заповідник» у мережі не виявилося взагалі! Якщо не брати до уваги розкиданих згадок очевидців і, зокрема, пана Сільваші. Якби історія українського мистецтва 1990-х з’явилася вчасно — що би ми зараз про неї знали? А що ми дізнаємося про 1990-ті ще за кілька років? Напевно, те, що час невблаганний навіть до найкращого в мистецтві.
Виставку можна подивитись до 14 квітня.
