Злість і кіно

Першу в історії вітчизняного кінематографу «Золоту пальмову гілку» Каннського фестивалю здобув 2005 року молодий режисер Ігор Стрембіцький. На той час випускник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, він для зйомок дипломної роботи отримав трохи старої чорно-білої радянської плівки і зміг перетворити злидні на мистецтво, знявши поетичну, щемливу документальну десятихвилинку «Подорожні», яку надіслав для добору короткометражного конкурсу Канн звичайною поштовою бандероллю. Далі сталося диво: стрічка в останню мить потрапила на конкурс коротких метрів, де і здобула першість серед претендентів із набагато заможніших країн.

На жаль, після повернення до України дива для Ігоря закінчилися. «Пальма» не допомогла йому привернути увагу продюсерів або грантодавців. Наступного року він зняв телефільм «Урок німецької», а після того жодної його картини так і не вийшло.

Успіх Стрембіцького 2011-го повторила Марина Врода з ігровою стрічкою «Крос» («День» публікував інтерв’ю з нею) — глибокою, зрілою роботою про дорослішання. «Золота гілка» Канн поки що жодних дивідендів режисерові не принесла. Наразі Марина закінчує сценарій повнометражного фільму, шанси на постановку при цьому лишаються непевними.

Донедавна доля Стрембіцького залишалася типовою. Щоразу одне й те саме: вдала короткометражка, котра мала б слугувати гарним стартом, ставала останнім кроком у глухий кут.

А втім, ситуація в нашому молодому кіно дещо поліпшилася за останній рік. По-перше, вийшли чи перебувають на стадії завершення п’ять повнометражних фільмів. Так, Дмитро Сухолиткий-Собчук готує до міжнародних фестивалів документальну «Красну Маланку», Єва Нейман отримала в Карлових Варах нагороду за ігровий «Будинок із башточкою», Валентин Васянович (до речі, свого часу теж перемагав на престижному фестивалі короткого метру у Клермон-Феррані) випустив одразу ігрову «Звичайну справу» і документальний «Присмерк», на останній «Молодості» показали «Істальгію» українки, нині мешканки Німеччини Дар’ї Оніщенко. Прикметною подією став вихід у прокат альманаху «Україно, гудбай» — уже другого після циклу «Мудаки. Арабески» проекту групи вітчизняних кінематографістів, котрих назвали «українськими злими».

Автори цих стрічок вельми різні за темпераментами, стилістикою, рівнем таланту. Але дещо їх об’єднує.

По-перше, помітно, що ігровий повний метр залишається для початківців зависоким порогом. Так, Нейман після повнометражного дебюту «Біля річки» (2007) знову екранізувала твір Фрідріха Горенштейна «Будинок із башточкою». Це трагічна історія восьмирічного хлопчика, який повертається взимку 1944 року з мамою до рідного міста з евакуації. Акторський склад — першокласний: Альберт Філозов, Катерина Голубєва (роль у «Будинку...» стала останньою для прекрасної російсько-французької актриси), Михайло Векслер, Віталій Лінецький, Марія Поліцеймако; головну партію зіграв дев’ятирічний вихованець одеського інтернату Дмитро Кобецький. Нейман намагалася розповісти про дитину в бідній воюючій країні. Хоча тут, безумовно, є цікаві знахідки, дуже помітно, що режисер так і не змогла подолати власну вторинність щодо стилю Кіри Муратової, асистентом якої свого часу працювала Нейман. У «Будинку з башточкою» багато візуально неточних, слабких моментів, утрачено ритм оповіді, і стилізація зображення під чорно-біле воєнне кіно не виглядає переконливо.

«Істальгія» (копродукція України, Німеччини та Сербії) — це швидше типова мелодрама, попри спробу структурувати оповідь у більш вишукано: три історії розгортаються у трьох різних містах Європи (Київ — Мюнхен — Белград), однак за рівнем режисури та акторської гри це не більше, ніж орієнтований на телевізійного глядача мейнстрим.

Із другого боку, якимось дивом збереглася неігрова школа. Наші документалісти не просто пережили всі кризи, а й вивели в життя дієздатну молодь. Навіть в ігрових стрічках відчутний вплив саме документалістики: небагатослівність, соціальна тематика, орієнтація на спостереження життя. Такими є, наприклад, більшість стрічок «України, гудбай». Хоча проект і присвячено проблемі трудової міграції, ця тема стала лише приводом, наприклад, Володимирові Тихому зняти замальовку про кінець світу («Янгол смерті»), Андрієві Тимощуку — міні-комедію про випадкову зустріч хлопця й дівчини («Арівідерчі, Серього!»), Дмитрові Сухолиткому-Собчуку — родинну драму «Борода», а Мирославові Слабошпицькому зосередитися на постапокаліптичному чорнобильському пейзажі у «Ядерних відходах». Саме Слабошпицький як найцікавіший автор альманаху здобув міжнародний успіх: його мінімалістичну, ідеально прораховану, споглядальну стрічку відзначили призом на фестивалі у Локарно: згадане вище розмивання меж між ігровим і неігровим кіно доведене тут до лякаючої нерозрізнюваності.

Саме завдяки документалістиці Дмитрові Сухолиткому-Собчуку — автору ігрових міні-драм «Отроцтво» і «Борода» — удалося подолати прокляття повного метра. Його повнометражна неігрова «Красна Маланка» — про обряд святкування Маланки в селі Красному, на Буковині, — це розгорнута картина сільського життя, цікава зокрема й через те, що зроблена саме молодою міською людиною. Тут, до речі, помітна ще одна тенденція: місто залишається не дуже вигідною натурою для наших режисерів. Віддають перевагу селам, маленьким містечкам, зніманням на натурі або в таких покинутих, усамітнених місцях, як чорнобильська зона відчуження. Якщо ж беруться фільмувати в місті, виходить чомусь згладжений продукт на кшталт «Істальгії» або «Звичайної справи». Той таки Валентин Васянович у «Присмерку» показує життя старої селянки з її майже незрячим і так само вже немолодим сином. Точно і без крайнощів передаючи деталі побуту й характерів, Васянович створює по-своєму поетичну оповідь.

Певна поетика притаманна і середньометражному (45 хвилин) фільму «Хворісукалюди» (Україна — Австрія, 2011). 26-річний Юрій Речинський дослідив життя безпритульних підлітків-наркоманів у Одесі швидше як антрополог, навмисно, утім, наситивши зображення різноманітними візуальними ефектами, котрі доволі точно передають спотворену наркотиками свідомість. Прем’єра «Хворихсукалюдей» стала однією з центральних подій весіннього неігрового фестивалю Docudays у Києві.

Отже, наше молоде кіно таки потроху підростає. Стає продуктивнішим, жорсткішим, спостережливішим. Несе на собі всі родимі плями пострадянського кінематографу, однак має дещо кращі умови для виживання. Хочеться сподіватися, що наші «злі» зможуть нарешті перетворити своє роздратування в хороші фільми.