Злочин та кара

Вудді Аллен, як творець «інтелектуальної комедії», просто таки зобов’язаний любити парадокси. Він їх не лише закладає в сюжетну інтригу своїх творів, а й прикрашає ними своє життя. Парадоксом, наприклад, є те, що вибудовуючи свою творчу кар’єру гранично раціонально — щороку режисер знімає новий фільм, він звернувся до теми ірраціонального начала в житті людини. І з властивою йому педантичністю взявся досліджувати тему злочину та кари, яка у Достоєвського набирає есхатологічного звучання.

Вудді Аллен, який на відміну від російського класика не переймається пошуками Бога, не приховує, що використовує у фільмі мотиви його славнозвісного роману. Ближче до фіналу картини книжка з його англійським перекладом навіть з’явиться у кадрі. Щоправда, на відміну від Раскольнікова, який не витримав тиску сумління і «розколовся», зізнавшись слідчому у скоєному злочині, герой «Ірраціональної людини», професор філософії Ейб Лукас (Хоакін Фенікс) не тільки не розкаюється, а й готовий чинити нові злодіяння. Невмотивоване особистими меркантильними інтересами убивство непорядного судді не лише не пригнічує героя, а навпаки, виводить його із екзистенційної кризи і відновлює смак, дає наснагу до життя. Зрозуміло, що для Вудді Аллена, який одружився на падчерці, молодшій від себе більше, ніж вдвоє, життєва наснага виявляється, насамперед, через секс. То ж Ейб, який на початку картини не зміг принести насолоду охочій до любовних утіх викладачці Риті Річард (Паркер Поузі), після скоєного злочину стає не лише її вправним коханцем. Він погоджується на роман зі студенткою Джілл (Емма Стоун), від інтимних стосунків з якою до певного часу відмовлявся з етичних міркувань — у дівчини був юнак, який палко її кохав.

Так от, збагнувши, що він «не тварь дрожащая», що він має право вершити вищий суд і карати нехороших людей на смерть, герой відкинув не лише будь-які етичні норми та перестороги, а й оголосив усю філософію, якою все життя займався, «вербальною мастурбацією». Вудді Аллен, який звично виступає і сценаристом, десь у другій половині фільму, коли злочин вже скоєно, розряджає атмосферу, напружену у сценах підготовки до «ідеального вбивства», і таким чином вводить в оману глядача. Коли здається, що Ейбу все зійде з рук — адже слідчим в голову не прийде підозрювати відомого професора, викладача університету, — його звинувачує у вбивстві саме Джілл, яка не просто закохалася у свого викладача. Дівчина, довірившись його настановам, серед яких була і сентенція про перевагу пробудженої ірраціональними силами інтуїції над обмеженою людською логікою, здогадалася, хто є вбивцем судді. І запропонувала своєму коханцю здатися поліції, коли та запідозрила у вбивстві невинну людину.

Було б моральним злочином з мого боку розповісти фінал картини і позбавити глядача інтриги. Скажемо лише, що кара, згідно із задумом режисера, стає тут невідворотною. Хто, яка сила її чинить, зважаючи на атеїзм автора «Ірраціональної людини», важко сказати. Але навіть атеїсти, якщо виходити з фіналу останньої стрічки Вудді Аллена, хочуть жити у світі, де панує справедливість, де зло карається, а добро винагороджується. От тільки переконливої відповіді на запитання, хто забезпечує цю вселенську справедливість, у тих, хто відмовляє Творцю у праві на існування, нема. Бо «вербальна мастурбація» не здатна народжувати переконливі відповіді і, тим паче, не здатна приносити щастя, за яке герой фільму помилково прийняв адреналін. Що і не дивно, оскільки ми давно живемо у викривленому, фальшивому світі інтелектуальних підмін та різноманітних сурогатів.