Злива нагород для «Дощу»

Ми вже повідомляли, що нова робота української документалістки Аліни ГОРЛОВОЇ «Цей дощ ніколи не скінчиться» перемогла на одному з найстаріших світових кінофестивалів Festival dei Popoli у Флоренції.

Наприкінці тижня прийшла ще одна радісна новина: український фільм переміг у конкурсі First Appearance («Перша поява») на фестивалі документального кіна IDFA та Амстердамі, ставши, таким чином, найкращим повнометражним дебютом цього авторитетного кінофоруму.

Міжнародне журі IDFA так прокоментувало своє рішення:

«Нагороду за найкращий фільм у секції «Перша поява» отримує вражаюче гарно відзнятий і змонтований фільм, що занурює нас у лихо війни через особисту подорож, яка веде глядача швидкоплинними моментами радості й болю. Фільм охоплює традиції, сучасність, смерть і силу рухатися вперед. Це потужна історія, яка не дозволяє нам врятуватися від руйнувань і душевних втрат війни».

Нагадаємо, що наше видання опублікувало розгорнуте інтерв’ю з пані Аліною минулої п’ятниці (див. «Ці зйомки зробили мене спокійнішою, хоч і знімали ми в дуже неспокійних місцях» — «День», 26.11.20).

Аліна Горлова народилася в 1991 в Запоріжжі. Закінчила в 2012 Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, в 2010 пройшла Навчальний семінар з кінорежисури, роботі з актором і драматургії з відомим польським режисером Кшиштофом Зануссі. Будучи студенткою, зняла низку короткометражок: «Вітер тексту» (2008), «Простий механізм щастя» (2009), «Обов’язки» (2010), «Пересадка серця» (екранізація однойменного оповідання Рея Бредбері, 2011, Ґран-прі Міжнародного фестивалю «Кінокімерія» за найкращий студентський фільм), «Babushka» і «Перший крок у хмарах» (обидва — 2012). 60-хвилинний «Холодний Яр. Інтро» (2016) розповідає про урочище Холодний Яр та його історію.

Наступний фільм «Явних проявів немає» приніс відомість режисерці. Це історія про боротьбу ветеранки російсько-української війни Оксани ЯКУБОВОЇ з посттравматичним стресовим розладом після повернення з фронту. Спочатку короткометражний варіант фільму увійшов в альманах «Невидимий батальйон» (2017), що оповідає про жінок-військових. Повнометражна версія здобула 4 нагороди на фестивалі DocuDays UA у 2017, нагороду «За видатну східноєвропейську картину» на фестивалі DOK Leipzig (Німеччина) у 2018 та була номінована на премію Української Кіноакадемії «Золота Дзиґа» за найкращий документальний фільм минулого року.

Проєкт «Цей дощ ніколи не скінчиться», раніше відомий у професійній спільноті під назвою «Поміж війн», створювався майже 4 роки та є копродукцією України, Латвії, Німеччини й Катару (профінансований Держкіно України, Латвійським кіноцентром, фондами IDFA Bertha Fund та Doha Film Institute). Головний герой фільму, знятого в чорно-білому зображенні і розбитого на глави — від 0 до 9 і потім знову глава №0 — Андрій Сулейман, син сирійського курда й українки, який утік від війни на своїй батьківщині на Донбас і там знову опинився на війні. Ми спостерігаємо, як Андрій бере участь у волонтерському русі «Червоного хреста» на лінії поділу, як він провідує родичів в Німеччині і Іраку, як намагається поховати передчасно померлого батька на рідній землі. Однак ця суто приватна хроніка розгортається на тлі цивілізаційного пейзажу, змальованого режисеркою як безперервний цикл лиха й протистояння лиху, як травмуючий рух по колу, котрий не має кордонів: цей дощ дійсно не зупинити.

Прем’єра «Цей дощ ніколи не скінчиться» в Україні запланована на 2021.

Аліна Горлова про свій фільм:

— Мені хотілося знайти героя з цікавою біографією. А шукала я його тому, що потрапила на Донбас, подивилася на терикони і уявила їх чорно-білими, подумала, що вони в монохромному зображенні виглядатимуть як пустеля в Сирії. І виявила до того ж, що арабська музика чудово накладається на донбаський краєвид. Тобто все почалося з бажання створити єдиний світ, що нагадував би і Донбас, і Сирію. Тож я цілеспрямовано шукала героя, для якого ці обидва простори, ці гарячі точки були б не чужі. Моя знайома фотографиня Анастасія Власова розповіла мені про Андрія Сулеймана, про волонтерську спільноту «Червоного Хреста» на Донбасі. Так я поїхала з ним знайомитися.

— Ми починаємо з того, що бачимо поки що невідому нам планету. Ми наближаємося до неї. Перший мешканець, якого ми зустрічаємо — Юрець — п’яний чоловік на березі біля лінії розділу, він купається, незважаючи на обстріли, на те, що йому може «прилетіти». Потім ми бачимо потік людей на Контрольному пункті в’їзду-виїзду біля Станиці Луганської. Я намагалася відтворити пошук героя, тож ми серед усіх цих людей бачимо Андрія й поступово камера починає за ним стежити. Але я вважаю, що історія не тільки про Андрія, а й про цей світ. Тобто історія в історії. Тому вона так і вибудувана — ми зустрічаємо героя не відразу, потім ми за нього чіпляємося, стежимо, і вже під кінець, коли він ховає свого батька, починаємо від нього віддалятися. Глави раніше мали назви на кшталт «Війна та мир», «Кров», але завжди залишався епізод «Нуль». І потім, коли вже йшов монтаж повним ходом, я зрозуміла, що ні, власні назви не підходять. Що дуже важливе значення має цей кругообіг. Що все циклічно і що все відбувалося, відбувається і буде відбуватися. І тому я вибрала арабські цифри — від нуля до нуля.

— Ці зйомки зробили мене спокійнішою, хоч і знімали ми в дуже неспокійних місцях. Всі ці нескінченні очікування, відмови, коли ти розумієш, що не все можна зняти та не всюди можна встигнути, дуже тренують витримку. Навчилася не боятися і чекати.

Варто нагадати, що з урахуванням фільмів Ірини ЦІЛИК «Земля блакитна, ніби апельсин» (приз за найкращу режисуру в конкурсі світової документалістики на «Санденсі», США) та Наталії ВОРОЖБИТ «Погані дороги» (приз Тижня кінокритики, Венеція) це вже третій фільм української режисерки, відзначений нагородою крупного світового кінофоруму .