«Золотий ведмiдь» наш буде!

Одвічна колізія Берлінського фестивалю, про яку доводиться згадувати щороку, аналізуючи стрічки, побачені в залах довкола Потсдамської площі — переважання політичного й соціального  над мистецьким. Так уже склалось, таку особливість задав історичний контекст: у столиці країни, котра пережила два тоталітарні режими та штучне розділення, мабуть, і не міг би з’явитися інакший кінофорум.

Звісно, інколи вимоги злободенності й інтереси кінематографа поєднуються безконфліктно. Так було, приміром,  у попередньому, 65-му берлінському конкурсі, котрий на моїй пам’яті став найсильнішим.

Цього року, здається, відбірники дещо розслабились, втратили фокус. Нічим іншим не можна пояснити того, що, окрім безумовного володаря «Золотого ведмедя», в решті категорій геть не спостерігалось очевидних лідерів.

Хоча як жанрової, так і тематичної розмаїтості вдалось дотриматись. До основного конкурсу потрапили документалістика (одразу два фільми, що є рідкістю), сімейні драми, любовні історії, навіть фантастичний трилер; звісно, вони не банально там якось розважали публіку, а розповідали про бідність, проблемне дитинство, аборти, Спротив у нацистській Німеччині, негаразди в родині, міжнаціональну ворожнечу, війни, втечу європейської молоді до рядів «ІДІЛу». Повний спектр бід людства, одним словом.

На розлогий розбір кожної роботи забракне газетної площі, та й далеко не всі конкурсанти сягають глядацького потенціалу, що виходив би за межі національних авдиторій країн-виробників. Зупинюсь на трьох головних лауреатах, чий успіх є прикметним і навіть повчальним саме для нашої кіноіндустрії — і тому потребує детальнішого розгляду.

У РАМКАХ 66-го МІЖНАРОДНОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ BERLINALE ВІДБУЛАСЯ І 30-та ЦЕРЕМОНІЯ НАГОРОДЖЕННЯ ПЕРЕМОЖЦІВ СПЕЦІАЛЬНОЇ ЛГБТ-ПРОГРАМИ — TEDDY AWARD 2016 / ФОТО РЕЙТЕР

Туніський режисер Мохамед Бен Аттіа у своєму першому повному метрі «Хеді» влучив у тематичний нерв фестивалю, зачепивши і суперечності між релігією й сучасним трибом життя, і ситуацію в постреволюційному ісламському світі, й економічну кризу. Головним героєм «Хеді» є молодий торговець, котрий наважується почати жити власним життям просто напередодні нав’язуваного йому весілля, свідомо наважившись на розрив з родиною — крок, нечуваний у традиціоналістському суспільстві. При тому від еміграції в Європу він відмовляється також, обирає цілковито власний шлях. Універсальність цього конфлікту, більш-менш якісні режисура й акторські роботи, а також близькість Аттіа до бельгійських патріархів соціального реалізму, братів Дарденн, не лишилися поза увагою  журі: сорокарічний тунісець отримав «Ведмедя» за найкращий дебют.

Ще один режисер, якому вдалося підняти одразу цілий пласт важливих проблем, водночас не дуже погрішивши проти мистецтва       — боснієць Даніс Танович, автор нашумілої антивоєнної драми «Нічийна земля» («Оскар» 2002 року за найкращий фільм іноземною мовою). До берлінського конкурсу він долучився з драмою  «Смерть у Сараєві» і фінішував безумовним тріумфатором: Гран-прі журі та приз ФІПРЕССІ.

Дії розгортаються у фешенебельному сараєвському готелі, напередодні міжнародних заходів з нагоди сторіччя від початку Першої світової війни. Танович показує життя готелю на кількох рівнях, без головного героя. На даху журналістка розпитує гостей про причини й наслідки Першої світової. Працівники готелю готуються до страйку через затримку зарплат. Одна з менеджерок, донька очільниці страйку, потрапляє під загрозу звільнення. Директор, що загнав власне підприємство у борги, заради придушення  протесту вдається до послуг бандитів — власників підвального нічного клубу. Французький міністр у своєму номері репетирує промову для вечірніх заходів. Промова є насправді текстом з «Готелю «Європа» — п’єси-монологу французького філософа і публіциста, друга України Бернара-Анрі Леві; до речі, Леві зазначений як співавтор сценарію. Танович, вочевидь, не вірить у побудований на зверхності патріотизм та корупційне процвітання (як часто вони йдуть рука об руку!): ситуація поступово виходить з-під контролю, герої зраджують одне одного, знову в Сараєві лунають постріли, але гине не кронпринц, не міністр — а власне... Гаврило Принцип — тезка знаменитого терориста з патріотичної сербської родини. Сарказм сценаристів доволі влучний: коло історії нарешті замикається, і вічна війна на Балканах завершується гірким анекдотом, але таки завершується.

Незважаючи на прямолінійність і деякі слабкі моменти режисури, Тановичу вдалось природно поєднати ті дражливі мотиви, котрі досі хвилюють, мабуть, весь Старий Світ; недарма в промові міністра згадується й Україна, залишена сам на сам із Путіним.  

Ще одна гостра для нас проблема — масова втеча мирного населення від війни — є основою сюжету фільму-переможця Берлінале «Вогонь у морі» (Fuocoammare) італійця Джанфранко Розі.

Для Розі це лише четвертий повний метр, однак  52-річному режисерові вдалось досягнути неможливого: здобути з документальними картинами найвищі нагороди двох із трьох найавторитетніших фестивалів (у 2013 році був «Золотий лев» за «Священну римську кільцеву»). Це виглядає дивом лише на перший погляд, адже Розі володіє майстерністю такого рівня, коли розділення на ігрове й документальне кіно просто зникає.

Детальний розбір «Вогню в морі» виходив у «Дні» раніше. Наразі хотілось би зрозуміти, як саме Розі отримує настільки вражаючі результати.

Напевно, головне, що йому вдалось — відродити у своїй індивідуальній манері італійський неореалізм, який, здавалось би, давно став надбанням підручників. Не більше й не менше.

Розі начебто не робить нічого особливого. Просто спостерігає за повсякденням рядових італійців, які живуть у небагатих районах, переймаються буденними клопотами, мають звичайні звички й незіркову зовнішність. Але оптика режисера проявляє у цих невидатних буднях свою красу і радість, а в персонажах            — не меншу артистичність і кіногенію, аніж у легендарних протагоністів великих італійських фільмів 1940—1950 років. Варто це зрозуміти: Розі не намагається відтворити або повторити стиль тієї доби, ні: він відчуває — і передає залу — самий дух того кіна, який віє там, де хоче автор — якщо автор при цьому достатньо талановитий.

Отже, хоча цьогорічний конкурс Берлінале видався не найсильнішим, він зафіксував, підтвердив та унаочнив рідкісний феномен народження безумовно нового кіна з усталеної традиції —  здавалось би, остаточно архівованої в минулій епосі.

Урок для нас дуже простий. При всіх відмінностях описані фільми, присвячені проблемам звичайних людей тих країн, де їх знімали. Не потрібні ані грандіозні бюджети, ані вибухові загострення сюжетів, ані спецефекти, аби бути почутим. Соціальне тло визначає героїв та героїнь у всьому їхньому колориті й конкретиці; однак Аттіа, Танович і Розі — щоразу в неповторній художній формі — до соціального довкілля додають такі теми, що проймають кожного, є загальнолюдськими, і вже тут кон’юнктура  Берліну не має значення. Характери у фільмах — обов’язково  унікальні, однак їх історії мають прочитуватись на будь-якому континенті.

Ось саме цього й варто навчитись нашим кінематографістам.

Коли навчаться — «Ведмідь» буде наш. Обов’язково.

Фінальний акорд надії: митці у нас були завжди кмітливішими за політиків. Тобто навчаться. Куди подінуться.