Зустріч із собою
Було дуже цікаво, як інтерпретує сакральні теми православна українка з-за океану? Виявилося, що аналогічно до багатьох «метрополійних» художників, які сьогодні експлуатують «релігійні сюжети» і чиї роботи ми бачимо на кожному лотку центральних вулиць Києва і особливо — Андріївського узвозу. Втім, на відміну від місцевих живописців, Дебру Карлуку важко запідозрити у кон'юнктурності. Її бажання опанувати православний іконопис — щире й ревне: не випадково художниця за власною ініціативою «стажувалася» в Київських центральних реставраційних майстернях. Вона, напевно, краще за нас розуміє, що центр православ'я — таки тут, у Києві. І якщо в нас запанував такий собі релігійний кіч, освячений панотцями, ширвжиток до народних свят — то «гикатиметься» він, зрештою, у всій діаспорі. Та й нам слід усвідомити, що ніхто нам із-за океану не принесе високої сакральної естетики та нормативу духовності, поки ми їх тут самі не віднайдемо, не вистраждаємо.
Щодо новаторства Дебри Карлуки, то позолоти на її писанках таки значно більше, ніж на традиційних українських. Оригінальність художниці полягає в тому, що за основу нею взяті не курячі (ніде правди діти, таки дрібнуваті), а гусячі та страусині яйця. Є й інші формальні знахідки. В іконах — яскравий, густий, добротний колір, що дуже пасує до сучасних квартир. А надписи — нібито й стародавньою в'яззю, але чистісінькою англійською мовою. Зрозуміло, адже на тамтешнього замовника. З анотації до її виставки можна було дізнатися, що, крім читання лекцій з теології та православної іконографії, художниця утримує невеличку кінну ферму. І пише не лише «релігійні» картини, а й серію полотен під дуже поетичним девізом «Дика радість вільного бігу». Цікаво було б на них поглянути.
