Звуки «музіки»
Так-от, з’явився нібито оригінал, який любить розстрілювати їх автоматичною чергою з вікон автомобіля невстановленої марки. Професія вуличного аудіопродавця стає дедалі небезпечнішою. Множиться кількість прострелених черепів і динаміків. Нарешті, хочеться мені зітхнути, нарешті. Але «музіки» від того чомусь не меншає.
Вона присутня всюди. Міський простір переповнений нею. Вона в центрі міста й на околицях, у кав’ярнях і таксівках, у дворах і «на природі». Це Галичина, українськомовний — переважно — ареал, писанково-ярмарково-рушниковий край з «незламною силою традицій». Що він слухає, цей край? І кого він слухає?
Схоже на те, що семимильні успіхи «молодого українського шоу-бізнесу» суттєво знищені деякими не на жарт екзальтованими телеведучими. У звуковому тілі міста наші національні «зірки» загалом відсутні. Їх немає на вулицях, площах, базарах. І це не в Луганську чи Миколаєві, а в нас, на благодатному «західному полюсі». Цю відсутність можна було б пояснювати навіть їхньою, наших зірок, «елітарністю», вищою музичною якістю, недосяжною для слухових перетинок люмпенізованого плебсу, якби не надзавдання: назвався попсою — будь нею! Вдирайся у вуха! Дзвени в повітрі! Завойовуй території, сфери! Лунай із приймачів і навіть чайників! Вичавлюй з лохів «капусту» і нарощуй шестизначні рахунки!
Тим часом усе це належить іншим. Наприклад, певному жіночому ансамблеві походженням з якого-небудь Рибінська якої-небудь Ярославської області, котрий уже другий рік тероризує не згірш від більшовиків наші центральноєвропейські сецесійні терени своїм риторичним «че ты хошь, че ты хошь, че те нада, че те нада». Або певній з пласким голосом дєвчонці, яка ось уже куди більше років затято повторює про те, що «ветер с моря дул» і скаржиться при цьому: «Видно не судьба, видно нет любви, видно надо мной посмеялся ты» (кожен рядок по два рази, прошу взяти до відома).
Тут — принагідний реверанс авторові слів за бездоганне попадання, що називається, «в архетип». Так, це про них і для них, для цих дєвчонок, що їх усі лише... словом, архаїчно-патріархальна криміналізована гуртожитським побутом ментальність, перший рік навчання, сексуальні травми, або, як це сформулював Позаяк, «я хочу кохати й коханою буть, але мене всі безсоромно обманюють». Ось вона, відповідь на риторичне «че ты хошь, че те нада»
Я не міг би жити без музики. Я виростав у такі часи, коли музика, що мені подобалась, була, м’яко кажучи, нетолерованою, особливо згори. Я вибирав собі друзів за тим, яку музику слухають вони. І тоді ми спільними зусиллями ненавиділи радянську естраду, а відтак і все інше радянське. Тому я так болісно реагую на ці вуличні звуки. Тому вигадую собі на дозвіллі незримого месника з його автоматною стріляниною по хрипучих динаміках і стрижених довбешках.
Насправді ж, мабуть, усе так, як і повинно бути. Вчорашні селяни, вже в третьому-четвертому поколіннях вирвані з питомо-автентичного буття, знаходять компенсацію в «модній музіці». Генетичні коди зламано, автентичність втрачено, міської культури не здобуто. «Модна музіка» — безумовно, та, що з Росії. Залишається ще епіграф (чомусь на закінчення). Це Котляревський. Про те, як козаки «кургикали пісеньок». Усе здебільшого московських.
