Коли «оживає» підручник

Газета «День» уже не вперше прокладає свій пізнавальний маршрут на Чернігівщину. Гетьманська столиця, палац Кирила Розумовського — локації минулої слави, трагедій і величі. Цього ж разу шлях ЛШЖ також проліг із Київського князівства у Чернігівське. Звичайно, впродовж одного дня нереально осягнути пласт тисячолітньої історії сповна, однак вельми важливим було прокласти місток між ХІ і ХХІ стст. і збагнути, що історія врешті зберігає всі помилки і звитяги.

«Літньошколярки» оглянули чернігівський Дитинець, Антонієві печери, Троїцький собор та літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського. А крім того — ще й неймовірної краси собор Різдва Богородиці в Козельці. Нашу подорож наповнили глибоким змістом, цікавими деталями та приємними емоціями неперевершені гіди — автор-розробник туристичних маршрутів Анжела Савченко, молодший науковий співробітник Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» Тетяна Миколайко та завідувач меморіальної частини літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського Марія Москаленко. Більше про нашу поїздку можете дізнатися в матеріалі на сайті «Дня».

«ДОЩ СУПРОВОДЖУВАВ НАС УСЮ ДОРОГУ, АЛЕ ЦЕ ТОЧНО НА ЩАСТЯ!»

Дар’я ЧИЖ, Київський університет імені Бориса Грінченка:

— Старовинне, гармонійне місто Чернігів вражає своєю давньою архітектурою, затишними парками та величними соборами. Тож дуже зраділа, коли дізналась, що інтелектуальна мандрівка ЛШЖ буде саме до цього міста. Ми розпочали екскурсію з Антонієвих печер, де у повному усамітненні монахи говорили з Богом. Печери приваблюють не лише туристів, сюди часто приїжджають екстрасенси і ті, хто вважає себе ясновидцями. А також люди, які вірять у цілющу силу печер. Це місце оповите легендами. Може, вигадки, може, правда, але привид ченця, червоне світло в кісниці та потаємні ходи таки навіюють містичні відчуття.

Прогулянку під дощем, як у найромантичніших фільмах, можна влаштувати в історичній частині Чернігова — Дитинці. Звичайно ж, якщо ви не призначите зустріч своєму залицяльнику біля тринадцятої гармати (їх тут насправді 12). Тарас Шевченко увіковічений тут як справжній франт у фраку, а не як на «канонічному» портреті: у мужицькому кожусі та шапці. Цей образ, нав’язаний нам, замінюється на Шевченка-інтелігента та молодого спокусника.

Дорогою в Київ ми заїхали ще до собору Різдва Богородиці в Козельці, що так само світлий і величний, як і свято, на честь якого його названо. Дощ супроводжував нас усю дорогу, але це точно на щастя!

«У СПАСЬКОМУ СОБОРІ ЧЕРНІГОВА НАЙБІЛЬШЕ ВІДЧУЛА ТЯГЛІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ»

Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Мою ситуацію, як і багатьох представників сучасної молоді, можна описати так: ми багато чули про українську історію, українську інтелігенцію, читали про неї. Я готувалася до тестів ЗНО з історії і «вчила» усі ці собори, читала твори Коцюбинського, але усе це було якось далеко, якось схематично... Я людина, яка любить усе пропускати крізь себе, тож, звісно, мріяла побувати в усіх історично значимих місцях, які тільки бачила на картинках у підручниках. Багато їжджу Україною, але Чернігівщина донедавна була білою плямою на моїй туристичній мапі. У Спаському соборі Чернігова найбільше відчула зв’язок поколінь і тяглість української історії. Ось же воно, автентичне, наше, що збереглося з ХІ століття! На нього майже тисячу років тому дивився Мстислав, а тепер дивлюсь я. Тільки він був у князівському вбранні, а я в коротких джинсових шортах. Мода різна, історичне тло різне, але нація одна.

Музей Коцюбинського я запам’ятала назавжди. Атмосфера спокою і затишку надихає на роздуми і творчість. Підсвідомо порівняла його родинні звичаї зі своїми: трохи відрізняються. Якби уміла медитувати, то під шум дощу б на веранді садиби Коцюбинського відчула б дзен.

«ЧЕРНІГІВ ПАМ’ЯТАЄ І БЕРЕЖЕ СВОЮ ІСТОРІЮ»

Ірина ЛАДИКА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— Чернігів. Ти зустрічав нас дощем, а проводжав смачним трав’яним чаєм на веранді дому Михайла Коцюбинського.

Одного дня для такого міста мало, тому неодмінно повернуся сюди ще раз.

Чернігів пам’ятає і береже свою історію. Зачаровує численними церквами і красивим краєвидом на Десну.

Чаювання на веранді садиби Коцюбинського — це дивовижний ритуал. Після нього — умиротворення і гармонія.

А найважливіше — це люди довкола, які формують інтелектуальну спільноту. Будо цікаво поспілкуватися про долю Юрія Коцюбинського, роль Олександри Аплаксіної та характер Віри Дейші.

«ЗАХОПЛЮЮСЯ ЛЮДЬМИ, ЗАКОХАНИМИ В ТЕ, ЩО РОБЛЯТЬ»

Христина САВЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Чернігів.

Старовинне, неймовірне місто, архітектура якого викликає захоплення.

Я так хотіла тебе відвідати, милий мій Чернігів.

Наш шлях проліг через Спасо-Преображенський собор, Антонієві печери, які розташовуються на відстані 12 метрів під землею.

Оглянули історичну частину міста.

Садиба Михайла Коцюбинського, яка дала змогу поринути в кінець ХІХ — початок ХХ століття.

Наостанок під звуки зливи насолодилися не лише ароматним, трав’яним домашнім чаєм, а й спілкуванням з екскурсоводом, яка розповіла про родове дерево письменника. Захоплююся людьми, закоханими в те, що роблять.

Тераса в будинку-садибі стала тим місцем спокою, де можна не лише морально відпочити, а й наповнити своє тіло чистим повітрям, якого так бракує в Києві.

Це так прекрасно насолоджуватися, здавалося б, буденними, але прекрасними пейзажами, спорудами, деталями.

Проте ще краще — йти поруч з людьми, які вміють цінувати момент. Бо: «Щастя — момент».

Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні.