Новий Світ

Представляючи сьогодні нову щомісячну рубрику, що з’являтиметься на цьому місці кожної першої або другої п’ятниці місяця, я ніяким чином не порушую традицію бесід на тему мистецтва, які передбачає знайомий нашим читачам «Майстер/Клас». Адже тут ітиметься про міста — України, світу, а будь-яке місто, від провінційного містечка до сучасного мегаполісу, саме по собі є витвором багатьох видів мистецтва. І завжди знайдеться його, міста, знавець і поет, готовий розповісти про нього безліч захоплюючих, феєричних і досі незнаних історій. Тобто — запропонувати нам подорож. Ось заради таких, нехай опосередкованих газетними шпальтами, але все ж глибоко особистих подорожей далекими і ближніми вулицями, заради любовних послань «Місту-і-Світу», з якими не може зрівнятися найдокладніший репортаж, і затівається ця рубрика.

А першим буде місто відоме і примітне — Нью-Йорк, і розкаже про нього його справжній фанатик — художник, колишній киянин Володимир Давиденко. Щоб зрозуміти, чому вибір зупинився саме на ньому, досить лише процитувати один із записів у його інтернет-журналі: «... А інколи мені хочеться вибігти на середину Бруклінського мосту і закричати, наче якийсь «царапутра»: «Люди! Я проміняв вас на ваше дітище!» Погодьтеся, що жити в такій просторій колонії людських організмів, та ще й отримувати екстатичне задоволення від цього життя може тільки маніяк. І нотатки ці — не хронологія яких-небудь подій, а, швидше, записи одержимого «хронічною урбаноманією». Новий Йорк — мій наркотик...»

Наше спілкування також відбувалося за посередництвом Мережі, однак ніскільки не втратило від цього жвавості й яскравості.

— Як ви опинилися у Нью-Йорку? Давно це було?

— Трапилося це в лютому 1991 року. Я прилетів до Нового Йорку, прямуючи до Балтімору в гості до подруги.

— Яким було ваше найперше враження про місто? Звук, колір, смак, запах?

— Найперше враження про Місто: незворушність його жителів з приводу моєї появи. І відсутність усякої відгородженості. І незрозуміла мова, звана англійською. Пізніше виявилося, що багато хто може говорити англійською і по- справжньому.

Звук, колір, смак і запах — ім’я їм Різноманітність. Набагато яскравіше запам’яталися інші характеристики Нового Йорка: розміри (чомусь найсильніше вразили не «Близнюки» й «Імперський», а мости через протоку Східна ріка, котрі йдуть углиб острова на висоті 10—12-поверхових будинків), перспективи (постійне відчуття простору) і відвертість, тобто неприкрита турбота про потреби не царя-короля, бога та вітчизни, а про своїх, кровних. Новий Йорк — випробувальний полігон людства, якому надано свободу дій від свого імені, а не від імені тієї чи іншої ідеї. Точніше, ідея вкрай проста: Новий Йорк — царство людини.

І ще: з перших кроків Містом я відчув себе вдома. Було нез’ясовне відчуття повернення.

— А наскільки охоче місто прийняло вас?

— Місто прийняло мене цілком гостинно. Було встановлено цілодобову турботу про мої розваги: безкоштовні музеї та концерти, російськомовні поселенці щедро пригощали мене дарами алкогольної та психоботанічної промисловості, «мідноголові» відпускали мене з миром після подібного пригощання, волоцюги поступалися мені місцем на лавках нічних платформ в Підземеллі. І все це під вуличний джаз й улюблені пісні по радіо в супермаркетах. І повне розуміння того, що відбувається навколо. Ймовірно, захоплення американською музикою і літературою (Роберт Стоун, Джозеф Хеллер, Вашінгтон Ірвінг, Вільям Фолкнер та інші) відіграли свою роль. Додайте певний інтерес публіки до лубкових творів, якими я здобував собі кошти на розваги. Я швидко обвився суспільними і дружніми зв’язками і зацвів.

— Що за люди нью-йоркці? Чи є якийсь особливий тип нью-йоркця в тому значенні, як існує поширене уявлення про типового петербуржця, киянина або москвича?

— У мене завжди були складнощі з поняттям «типовий городянин» — не довелося зустрічатися з виразними ілюстраціями ні в Пітері, ні в Києві, ні в Новому Йорці. А в Новому Йорці люди відрізняються ще більше, ніж у Пітері й Києві.

— Ви відчуваєте себе нью- йоркцем?

— У мене з Містом склалося: я відчуваю себе на місці. Отже, називайте мене нью-йоркцем, не помилитеся.

— Чи є у Нью-Йорку якийсь особливо «київський» район — не обов’язкова зовнішня схожість, просто за відчуттям? Чому саме цей район?

— Спочатку «київське» було у всіх районах потроху: в тінистих вулицях Села Грінвіч, в занедбаних тоді провулках Нижнього Манхеттена, в солідних каштанах Прирічного парку. Найбільше «київського» і за зовнішньою схожістю, і за відчуттям було у бруклінських районах Гущавина лісу і Кряж-на-Затоці. А певну ділянку авеню Кролячого острова ми з друзями інакше ніж «вулиця Жданова», не називали. Королівський шлях у нас був «Червоноармійською». Райони ці, схоже, більш замкнені на своєму внутрішньому житті, тут частіше користуються епітетами територіального і національного походження, тут яскравіша інвентаризація будь-якого індивідуума та явища, повітря насичене традиціями й авторитетами Старого світу, його стражданнями і бездонною пам’яттю. А бруклінський парк Совиної голови з панорамою Верхньої затоки нагадує схили Дніпра.

— Взагалі, в чому основні риси схожості та відмінності між Києвом і Нью-Йорком?

— Деяка схожість є у всьому. Але відмінностей усе ж більше. Основна відмінність Нового Йорка від Києва сьогодні в тому, що перше — місто людей планети, тут немає єдиної нації, але є реально діючі закони для КОЖНОГО жителя міста. Тут немає поняття «прибулець» як явища виняткового. Тут це, швидше, означає «той, хто прийшов пізніше за мене». Однак таке трактування підтверджується всією багаторічною історією пересування народів. Київ — центр нової держави, що звільнилася від вищого центру. Києву сьогодні явно не до розв’язання глобальних проблем, хоч участь потрібна постійно. Закони київського міського суспільства сьогодні тільки формуються. Як, зрештою, і закони всієї України. Не менш важлива відмінність — розміри і кількості. У Новому Йорку всього у багато разів більше, ніж у Києві: музеїв, бібліотек, концертних залів, галерей, клубів, різноманітніше світське життя. Київське життя більш камерне, хоча рясно прикрашене елементами мегаполісу. Київ швидше схожий на Бруклін, ніж на весь Новий Йорк.

— А відмінності між Нью- Йорком та іншими американськими містами? Чи правда, що він — найменш американський з них усіх?

— Найбільші міста планети давно перестали бути винятковим надбанням тієї або іншої нації. Новий Йорк — кордон Америки з усім світом. Тому його населення складають представники обох сторін. Так що його можна вважати щонайменше наполовину американським. Новий Йорк — гігантський приймач і генератор ідей і технологій, що перетворює американське у всесвітнє і vice versa.

— Наскільки тут відчувається близькість моря, або, точніше, океану?

— Океан — один із головних засновників Міста. Його близькість особливо відчувається у кліматичних умовах (насилу зношу місцеву спеку). Ми з сім’єю живемо у двох кварталах від океанської затоки. Його присутність у нашому житті відчувається щодня: в ранковому повітрі, у криках чайок, у корабельних гудках. Якийсь час я внадився купатися в океані цілий рік. Хоча б хвилину відчувати себе частинкою чогось величезного і безкрайнього — ні з чим незрівнянне відчуття.

— А яку місцевість ви любите найбільше?

— Мою затоку Овечої голови, манхеттенський Прирічний проїзд, Шекспірівський садок у Центральному парку, та й увесь парк в оточенні веж, а також індустріальні зони всіх районів.

— У кожному місті є особливі, містичні або таємничі місця. Чи є вони тут?

— Як і в будь-якому місті, найбільш таємниче місце — Підземелля з його покинутими тунелями, населеними пацюками і специфічними породами людей. Ще мене сильно ваблять зарослі руїни лікарні для хворих на віспу на острові Рузвельта, а також корабельні «цвинтарі».

Було колись дивне місце в одному з публічних закладів Міста. Ви, ймовірно, пам’ятаєте еротичну сцену в годинниковій вежі з фільму «9 1/2 тижнів»? Ось у цьому самому будинку сталася зі мною така історія. Майже декаду тому, бажаючи ближче роздивитися останній механічний баштовий годинник Міста, я ввійшов до будинку № 108, що на вулиці Леонарда, між Бродвеєм і вулицею маркіза Лафайєта. Міркуючи, що годинникова вежа має бути на верхньому поверсі, я натиснув на кнопку «12» і дістався до верхнього поверху. Був кінець робочого дня, муніципальна будівля збезлюдніла, являючи собою декорації до постановки чи то за «Процесом» Кафки, чи то за «12 стільцями» Ільфа та Петрова. Стрілка з написом «Годинникова вежа» вказувала на двері. Двері вивели мене на широкі сходи, прикрашені графіті. Я піднявся сходами і потрапив на ще один поверх. З невеликого фойє наліво йшов коридор. Я пішов туди. Коридор був темним і безлюдним. Раптом скрипнули двері, почулися кроки — назустріч мені йшла китайська жінка. У руках китайська жінка несла шматок м’яса. Вона усміхалася. Я пройшов повз неї. Потім її кроки стихли, і більше у коридор ніхто не виходив. Коридор закінчився дверима у тупику. На дверях висіла табличка «Туалет». І ніякого сліду механічного годинника. Я ще трохи покружляв коридором і повернувся у невелике фойє. І в ту мить, коли я зібрався покинути поверх, я помітив у кутку щось схоже на двері. Дверей у кутку не виявилося, але був там вхід до якогось приміщення. Приміщення було густо декороване настінною творчістю горищної людини. За цим приміщенням ішло інше — більше і темніше. За ним — два маленькі, і знов велике. Подекуди було видно сліди людської присутності, але ніякого ворушіння помітно не було. Навколо панувала абсолютна тиша. Я продовжував вивчення дивного поверху, намагаючись уявити собі, куди мене занесло. Враховуючи розміри будинку (він займає цілий квартал), я зрозумів, що подолав щонайбільше чверть поверху. Попереду на мене чекали темні анфілади, про повернення назад думати не хотілося. У якийсь момент мені здалося, що в абсолютній тиші з’явилася певна настороженість. Я почав активно роззиратися навколо, намагаючись виявити найменшу, невловиму присутність життя. Внутрішнє напруження могло б досягти критичного рівня, якби я не помітив рятівний напис «Вихід». Я пройшов у потрібному напрямі і опинився біля дверей ліфта. Над кнопкою виклику ліфта чорніли цифри «13». Я натиснув на кнопку. Вона засвітилася, даючи зрозуміти, що виклик прийнято. Я чекав. Було чутно механізм ліфта, що запрацював. Ось кнопка згасла, але двері на поверсі не відчинилися. Я сторожко натиснув кнопку знову. Кнопка посвітилась і згасла. Двері не відчинялися. З одного боку — безмовний лабіринт дивного поверху, з іншого — зачинені двері ліфта і число «13». І тут я виразно пригадав, що в ліфті немає кнопки «13». Все це — покинутий поверх у спорожнілому муніципальному будинку у Громадському центрі величезного міста, число «13», написане від руки чорною фарбою, всміхнена жінка з м’ясом, гнітюча тиша і підозріла відсутність механічного годинника — викликали у мені гострий напад паніки, яка переросла в некерований страх. І я побіг. Я біг назад через маленькі комірки і великі зали, під і між трубами, через вузькі проходи і широкі арки, через темряву і крізь тьмяне світло аварійних ламп. Вискочив у маленьке фойє, звідти — на сходи з графіті, вниз, ліфт, і — геть на вулицю, повз сонного вахтера. За рік я повернувся в будинок. Прийшов удень, притяг фотоапарат. Знову заглибився в лабіринт коридорів. Штовхнувши якісь двері, я раптом опинився на даху будинку. Дослідивши дах, я спустився через інший вихід і, зробивши кілька зигзагів коридорами, потрапив на сходовий майданчик. Переді мною чорніли цифри «13». Я знову натиснув на кнопку ліфта. Ліфт, звичайно ж, не приїхав. Я осміхнувся і вирішив повернутися на дах. Пройшовши декілька поворотів, я знайшов, як мені здалося, двері на дах. Я відчинив їх і остовпів: переді мною знову чорніли цифри «13» і маячіли двері ліфта, які не відчинялися. І тут мені пригадалася жінка з м’ясом, і я знову побіг, смикаючи на ходу всі двері, що траплялися на шляху. Одні з них вивели мене на кручені сходи, якими я сміливо кинувся вниз. Так я двічі в панічному страху біг з одного і того ж ново-йоркського будинку. Зараз на 13-му поверсі цього будинку — центр мистецтв і радіостанція. У наші дні (після падіння «Близнюків») міськими будівлями так просто не полазиш.

— Власне, ви вже відповіли на це запитання, але все ж — що вам особливо подобається в місті?

— Різноманітність, достаток, безмежність на всіх рівнях соціуму і матеріальних досягнень.

— А що, навпаки, дратує?

— Концентрація дурнів, профспілки (як приклад вищезазначеного), літнє пекло в Підземеллі.

— Що ж, у такому разі, тут робити найлегше?

— Найлегше робити те, що найбільше хочеться робити. Але робити якісно і з непідробною повною віддачею. І після — насолоджуватися результатами. А найважче виживати (протилежне — «жити з насолодою»).

— Наскільки я знаю, ви захоплюєтеся фотографією. Що ви найчастіше тут фотографуєте? Чому саме ці об’єкти?

— Фотографую все: у мене тисячі знімків. Все Місто — в загальних планах і деталях, з усіх боків і в усіх виявах. Мені складно відповісти на питання, чому ті чи інші об’єкти. Багато що я використовую в роботі, ще більше — маю намір використати. Дещо мені здається цінним, велика частина фото — бажання закоханого відобразити кожний момент життя предмета його пристрасті.

— Любов схиляє до метафоричного стилю… З чим же ви могли б порівняти ваш Предмет?

— Новий Йорк — занепадна перлина індустріалізації. Місто Індустріального Бароко...

— ... тобто ...

— ... дивовижний продукт керованих людьми машин, дітище найпродвинутішого з європейських міст епохи розквіту «бароко», місто достатку й різноманіття, надлишків індустріалізації, гри масштабів і відображень, полімодальних контурів веж, свінгованих сонат Гарлема, блиску і приголомшення неону, поліфонічного сплетення дикої природи і технології, заворожливого ажуру конструкцій, місто майстерної огранки і автоматичного мазка, місто велетенських форм і фантастичного світла, місто-конвеєр найхимерніших ідей, штучний космос, створений для оптимальної людської активності, місто-кристал, місто-імітація зоряного неба, місто на краю природних і соціальних стихій, що захльостується хвилями «хопінгтотів», місто багатства, що підгодовує злидні,місто влади і грандіозності, зухвалості й нікчемності, освіти і безпросвітності, безмежного страху і захоплення.

Можу додати, що термін «індустріальне бароко» був вигаданий мною в 1994-му році як той, що найточніше визначає деякі продукти і вияви людської діяльності епохи бурхливого розвитку електроніки і, як результату, нещадної глобалізації (порівняйте, наприклад, «бароко» часів розвитку механіки і морські відкриття того часу). На мій погляд, «індустріальне бароко» відповідає всім визначальним критеріям «бароко» як культури достатку. Крім того, має свої ознаки. Наприклад, об’єкт, який раніше прийнято було прикрашати, сам стає прикрасою (елементи конструкції, фактури, індустріальні кольори). Особливе місце займає орнаментика (орнамент-механізм і тому подібне). Характерні для «індустріального бароко» імітації, різноманітні «обманки», алюзії, кінематографічне освітлення, ритуальність буденного і реалістичний символізм. Новий Йорк, як жодне інше місто, має повне право на титул столиці «індустріального бароко». «Індустріальне бароко» — це також стильовий напрям моєї творчої діяльності.

— На завершення ризикну вдатися до метафори зі свого боку. Якби Нью-Йорк перетворився на одне велике вухо, що б ви йому сказали?

— Я би помовчав.

І він, безсумнівно, оцінив би.