Парадиз над безоднею
У минулому випуску «Міст і місць» ми розмовляли про Санкт-Петербург із письменником Сергієм Носовим.
Проте північна столиця Росії — місто настільки особливої долі, що одним поглядом його не охопити. Тому сьогодні ми пропонуємо ще одну розмову про Петербург — із головним редактором журналу «Звезда», літератором, прозаїком, автором понад 200 друкованих робіт і, згідно з характеристикою одного з його колег, «стійким прихильником петербурзького типу культури» Андрієм Ар’євим.
— Андрію Юрійовичу, який найбільш ранній образ Петербурга пригадується вам сьогодні?
— Я народився на Петроградській стороні, тож перше, ще неусвідомлене враження, яке можна викликати з пам’яті, не розмірковуючи ні про що, — це просторі набережні, вода, й удалині видніються шпилі та Ростральні колони. Це в цілому відповідає портрету Петербурга, яким його можна собі уявити. І до часу ця картинка не прив’язана — чи це було 1940-го, чи 1947 року, не має значення.
— Яким маршрутом ви ходили найчастіше?
— Мені дуже подобалося ходити на роботу, поки не переїхав жити до Пушкіна, хрестоматійним центром — від Спаса-на-крові, від каналу Грибоєдова (у минулому Катеринінського), на початку якого я жив, повз Марсове поле, повз Літній сад до Мохової, заглиблюючись у якісь суто петербурзькі вулички, де модерн змішаний із набагато старішими будинками, — такий маршрут завжди тішив. І досі прогулюватися вздовж каналу Грибоєдова дуже приємно: по сусідству з водою грандіозна й навіть буденна архітектура завжди радує.
— А що не до душі в наші новітні часи?
— Дратує те саме, що й усіх: усілякі новобудови, купецькі башточки, що з’явилися в місті, де завжди панувала вибаглива класична архітектура або справжній, первозданний модерн. Цей новокупецький стиль абсолютно чужий для Петербурга, а його всі намагаються впроваджувати. Апофеозом мала стати вежа Газпрому, яку, дякувати Богу, не збудують там, де планували.
— А як місто змінилося в цілому? Чи властиво взагалі Петербургу мінятися?
— Ви знаєте, хотілося б, щоб Петербург не змінювався, хіба що реставрувався. Бажання жити в зміненому місті немає, проте в Росії є приклад змін на гірше — Москва. Пітер у цьому плані, на щастя, припинив бути столицею, і його не віддали на поталу уряду та ідеології, мало спотворювали. Хочеться, щоб в історичному центрі була законсервована атмосфера старої, покинутої столиці. Як Бродський писав: «Если выпало в империи родиться, лучше жить в глухой провинции, у моря». Провінційність, яка є живим життям, і водночас колишня імперскість створюють відчуття Петербурга, приємне мені.
— У чому ще особливість Петербурга?
— Тут жив чудовий прошарок, який зник, був знищений у 1920-ті роки, — петербуржці. Не бачив нічого привабливішого, ніж старі петербуржці, ввічливі, коректні й водночас обізнані, що всі ми перебуваємо на якійсь межі: в раю й водночас над безоднею. Саме в нас створено особливий тип маленької людини, але не Акакія Акакійовича, а такого інтелігентного героя, який довів, що й маленька людина може бути середостінням гідного буття. В нашому місті здаються смішними ті, хто стає на котурни й удає, що є пупом землі. На тлі всіх цих величних пам’яток будь-яка поза смішна. А природне життя маленької, умовно кажучи, людини виглядає органічно.
— Можливо, таку самосвідомість визначала ідея Петербурга як вікна до Європи — хоч би як банально це звучало?
— Заяложений образ. Ніколи Петербург вікном не був. Він завжди говорив про межу: про межу з невідомістю, про межу із Заходом, або навіть про межу між цивілізованою та нецивілізованою Росією. Мені ж завжди подобалося порівняння, про яке я вже згадав: це парадиз, зведений над безоднею.
— І все-таки, погодьтеся, тут є раціональна західна геометрія, місцями місто просто розкреслене під лінійку.
— Щодо цього чудовий приклад, який, можливо, когось і дратує, але не мене, — Васильєвський острів. Він розкреслений на лінії, його пересікають Великий, Малий і Середній проспекти. Здавалося б, чиста, бездушна геометрія. Але в усіх цих лініях, у кожній із них, є свої особливості, й кожний проспект відрізняється — один широкий і обсаджений деревами, інший абсолютно кам’яний, але все одно чарівний.
— І за всього геометризму — алогічні лабіринти двориків.
— Так, причому місто диктує алогічність самим пейзажем. Петербург прорізаний багатьма річками, вони непрямі, на відміну від Неви, й таким чином дуже оживляють цю заздалегідь створену геометричну конструкцію, завдяки чому створюються неймовірні за таємничістю й привабливістю ділянки, як, наприклад, Нова Голландія.
— Ми вже говорили про старих петербуржців. Чи є зараз стійкі міські типажі?
— На жаль, усе це знівельовано за радянських часів. Петербуржців у третьому поколінні — максимум 1%. Здебільшого — нові люди. Раніше було місто із суворо визначеним населенням, була яскраво виражена діаспора — німецький Петербург, наприклад; але зараз говорити про особливий тип городян практично неможливо, просто тому, що справжнього петербурзького населення майже немає.
— Мені здається, що Петербург має настільки потужну культурну матрицю, що вже сам по собі має змінювати тих, хто живе в ньому, перетворювати їх на персонажів своєї драми.
— Цілком можливо. Як говорить один мій приятель, поет, який деякий час працював у Ермітажі: «Розумієш, коли ходиш Ермітажем, то сама хода якось покращується, випрямляєшся й почуваєшся значнішим». Культурний пейзаж має впливати на людську свідомість, але це дуже тривалий процес, мають народитися діти в тих, хто ходить зараз і просто захоплюється або думає, що на нього щось впливає, — ні, на нього нічого не впливає, впливає вже на нащадків.
— Якщо вже говорити про атмосферу міста, то, на мій погляд, Петербург усе-таки багато що визначає в настроях: ті ж мотиви абсурду й безумства, як у літературі, так і в житті.
— Велике місто, збудоване на такій високій широті, з білими ночами влітку та страшними зимовими сутінками, звісно, на психіку впливає. Але мені важко про це говорити — оскільки й на мене, можливо, вже вплинуло. Мабуть, і я в певному розумінні божевільний. А може, це божевілля й дозволяє якось жити в наших умовах.
— Імовірно, навіть варто говорити про деякий містичний відтінок міського життя. Містицизм того ж Гоголя саме тут сягнув геніальних висот...
— Для мене вся містика пов’язана з інтелектуальним життям, а не із зовнішніми враженнями. Але, певна річ, під час білих ночей, особливо на Марсовому полі, виникає таке відчуття... Інколи пробуджується щось потойбічне, відбувається несподіваний дотик до того, яким життя не може бути, — просто тому, що вночі не має бути світла. Один мій приятель — але він дійсно був нездоровий — одного дня серед білої ночі мені зателефонував: «Приходь на Марсове поле, буде зустріч». Прийшов, дивлюся, він сидить під кущем перського бузку. Запитую: «Ну, й яка зустріч?» — «Через те, що ти прийшов, зустріч не відбулася». Ось так наші білі ночі на нас діють.
— А який настрій у цілому властивий Петербургу?
— Думаю, тут дуже швидко сповнюєшся настрою певної утаємниченості, але місто саме по собі до цього кличе, хоча це настрій не найкращий і поверхневий. Справжній петербуржець відчуває якраз свою загальносвітову значущість, а не таку регіональну.
— Ми вже згадували про петербурзьких літераторів. На ваш погляд, хто найкраще писав про Петербург?
— Усе-таки домінанту задав Пушкін «Мідним вершником». З одного боку, це відчуття людини маленької, яку може задавити імперська велич, а з іншого — людина бунтує, як той же Євгеній. Поєднання окремішності героя-бунтаря з відчуттям навислої над ним глиби, з присутністю деяких надособових речей, з якими він не може впоратися, притаманне петербурзькій людині. Від цього роздвоєного пушкінського образу бідного Євгенія пішла вся петербурзька культура новітнього часу. Він по-своєму трансформувався у Достоєвського, перетворившись на майже істеричний шарж — на героя «Нотаток з підпілля». Втім, звідси виросло дуже багато благотворного. Скажімо, ленінградська школа прозаїків і поетів пов’язана з уявленням, що цей антигерой і є перлом творіння, що його лірична серцевина — основа всього й що, знову ж таки, маленька людина набагато талановитіша за людину велику, людину великих ідей і помітності на землі. Ця тенденція втілюється так чи інакше в найкращих творах ХХ століття, починаючи з «Петербурга» Андрія Бєлого. Уявлення про те, що «грязь и низость — только мука по где-то там сияющей красе», як писав Інокентій Анненський, поет надзвичайно петербурзький, або Блок про те саме: «Пусть я умру под забором, как пес, пусть жизнь меня в землю втоптала, — я верю: то бог меня снегом занес, то вьюга меня целовала!» — дуже органічно для Петербурга, й прикладів можна навести чимало. В іншого нашого чудового поета Льва Лосєва є майже гротескові, але дуже пітерські рядки: «О муза! будь доброй к поэту,/ пускай он гульнет по буфету,/ пускай он нарежется в дым,/ дай хрену ему к осетрине,/ дай столик поближче к витрине,/ чтоб желтым зажегся в графине/ закат над его заливным». Навіть за такого зниження теми все одно захід сонця спалахує в карафі, що для петербуржців дуже характерно.
— Ви в собі такого героя, про якого ви говорили, відчуваєте?
— Взагалі, так. Коли я бачу,що хтось стає навшпиньки, щобпоказати себе місту й світу, торозумію, що це не те, що для мене цінне. Я теж у цьому розумінні маленька людина. Не тому, що почуваюся затурканим, а тому, що мені здаються смішними, безглуздими й несправжніми великі люди.
— Насамкінець запитання, можливо, дещо незвичайне: у чому сенс життя в Петербурзі?
— Із Бродського: «Мне нечего сказать ни греку, ни варягу... Скрипи, скрипи, перо! переводи бумагу». Головне заняття петербурзького жителя — нічого світу не говорити, жодних повчань не давати, нічого не проповідувати, але самим фактом свого існування демонструвати, що кожна людина мусить своєю якоюсь маленькою справою займатися — переводити папір, якщо ти цього хочеш, заповнювати білі аркуші чорними знаками життя.
