Смачний та сильний матріархат
Полтава — місто особливого значення, зі славою «українських Афін», — батьківщина багатьох відомих літераторів, музикантів, мислителів. Писали і пишуть про Полтаву багато; через таку інформаційну насиченість цікавою стає суто суб’єктивний погляд людини хай і незнаменитої, але закоханої у своє місто.
Анатолій Волик мешкає в Полтаві з трирічного віку. 1992 року разом з Андрієм Боркуновим створив рок-гурт «Онейроїд». Після закінчення 1999 року Полтавської медичної стоматологічної академії працює лікарем і координатором профілактичних програм у Полтавському обласному благодійному фонді «Громадське здоров’я». Із 2005 року — редактор та автор благодійної газети «Біла Альтанка» (Біла Альтанка — один із символів Полтави, вишукана альтанка у вигляді ротонди на Івановій горі). З 1997 року видає арт-самвидав-журнал «Гораздо». Вірші опубліковані в друкованій збірці «Маршрути полтавської поезії» (2011 р.).
— Який ваш перший спогад про Полтаву?
— Коли автобус «Котельва — Полтава» (сам я родом із Котельви) — горбатий, утомлений «ЛАЗ» зі мною в середині — починає повзти вгору бруківкою по вулиці Леніна і рівнина асфальту несподівано переходить у тягучу трясучку. Від цієї тряски я б’юся лобом об скло, прокидаюся і починаю вдивлятися крізь хронічно пильне вікно в зелені полтавські пагорби з телеретранслятором на вершині одного з них. Це я з батьками повертаюся наприкінці серпня від бабусі, з канікул. Запах сухого сонця. Звук двигуна «ЛАЗу». Смак м’ятної цукерки від закачування.
А найсильніше перше враження — це затоплення села Пушкарівка між західними спальними районами міста Алмазний і Половки та утворення на його місці ставка, який зараз має народну назву «бетонний». Мені тоді було років сім-вісім. Одного літнього дня я зі своїм другом Сергієм та його мамою, тьотьою Тамарою, пішли гуляти і потрапили в дивне село: двори пусті, двері й вікна в хатах відчинені, ані собак, ані худоби, ані людей, ані машин, хоч будинки були чепурні, цегляні, тини дебелі, а садки навколо хат налиті соковитою зеленню і плодами. Дуже вразила нас ця прогулянка. Через декілька тижнів ми вмовили тьотю Тамару, щоб ми знову туди пішли. Коли ми підійшли до бровки яру, де починався спуск до села, ми побачили величезне озеро. Ѓрунтовка, по якій ми ще декілька тижнів тому ми заходили в сільську вуличку, вела просто у воду. Пізніше я зрозумів, що нижню Пушкарівку (в неї є ще верхня частина, досі населена) відселили, будинки розібрали чи просто знесли, побудували штучну дамбу, вимостили береги бетонними плитами і пустили сюди воду Шилівського ставка, утворивши нове водоймище. Але тоді, в дитинстві, це справило дуже сильне враження. Мені здавалося, що там під водою село продовжує жити невідомим мені життям, я довго бачив сновидіння про це. Зараз тут зелена зона відпочинку, і я сам, проїжджаючи тут велом (велосипедом), інколи згадую про той щирий дитячий подив.
— Які нині, в дорослому віці, ваші улюблені місця у місті?
— Найулюбленіший маршрут — від Алмазного до Половків, через яр із цим пам’ятним ставком: тут мене частенько відвідувало поетичне натхнення, тут я зустрічався і гуляв зі своєю нареченою Веронікою, яка згодом стала моєю дружиною і матір’ю двох моїх дітей, тут, на дні яру, літнього вечора концентрується особливо гостра прохолода, в яку так приємно влетіти велом після спекотного дня, набираючи швидкість із боку Алмазного чи Половків.
Ще дуже люблю військове містечко колишньої авіабази та покинутий військовий аеродром. Це колишній район «Полтава-4». Я сам служив у авіації, ще в лавах радянської армії, і з авіацією пов’язані значущі моменти мого життя. До того ж, хоч я й пацифіст у душі, але естетику військових об’єктів люблю. Є в них щось сюрреалістичне, але це не даліанський сюрреалізм, це — метафізика застиглих форм, як на картинах Рене Магрітта. Так само мені до вподоби полтавські промзони: коли є вільний час та відповідний настрій, сідаю на велосипед і блукаю ними, адже зараз більшість об’єктів народного господарства перетворилися на вільні для доступу витвори залізобетонного мистецтва.
Люблю вулицю Баяна, бо п’ять років відходив по ній з кінця в кінець до медичної академії. Ця затишна вулиця з приватною забудовою сьогодні вже не така патріархальна, як колись, але ще зберігає заповідну і нині таку рідкісну для Полтави тишу.
— Якою є геометрія міста? Я чув, що Полтава — «кругле місто», чи впливає це якось на його характер?
— Ну, кругла хіба що центральна площа, а на карті місто нагадує кульку, що луснула. У Полтаві мені подобається її нерівність, її перепади, її, так би мовити, рельєфна мінливість. Колись спеціально присвятив декілька днів, щоб полічити полтавські пагорби. Налічив щонайменше п’ятнадцять: Інститутська гора, Іванова гора, Монастирська гора, Кобищанська гора, Центральна, Ботанічна, Павленківська, Половківська, Юровська, «Метро-гора», яка зустрічає при в’їзді з київської сторони. На пагорбах стоять мікрорайони Сади та Алмазний, а також промислово-периферійний район, де розташовані покинутий мотобольний стадіон і картодром — Мотобольна гора. Окремий випадок — міський Дендропарк з його крутими пагорбами. Я вже не кажу про пересічену місцевість полтавських передмість, таких як Яківці чи Горбанівка... Крім того, в Полтаві так само щонайменше 15 виражених ярів. Це моя суб’єктивна геометрія міста, яку викладає мені мій велосипед. Із перелічених назв тільки три — Інститутська, Іванова і Монастирська гори — офіційні та поширені серед полтавчан. Решта — це те, як я сам називаю ці місця, не претендуючи на відповідність до критеріїв географічної науки. Просто так відчуваю Полтаву — рельєфно.
— Відповідно, на яке місто Полтава видається вам схожою?
— На Любляну, столицю Словенії. Особливо відчувається це на полтавському Подолі, де вулички схожі на словенські й відкривається краєвид на Монастирську гору, аналогом якої в Любляні є Замкова гора.
— Що за люди населяють ці гори та яри?
— Газети називають Полтаву студентським містом (тут принаймні сім відомих вишів національного рівня), полтавські інтелігенти — базарним, молодь — пенсіонерським, пенсіонери — кримінальним, неформали — «гопнічєскім». Кияни називають Полтаву «великим селом». Харків’яни кажуть: Полтава — колгосп «Тихе життя». Дмитро Гайдук, доволі відомий сучасний письменник, котрий вісім років жив у Полтаві, називав її непридатною для бізнесу, але сприятливою для творчості, тусовок та відпочинку. Але й тусовки в Полтаві нічим хорошим не закінчуються, як свідчать трагічні приклади багатьох моїх талановитих друзів. Отже, сказати, що типовий полтавчанин — це «тусовщик», я не можу, хоч помітно, що в Полтаві значна частина населення тільки те й робить, що зранку до ночі «зависає». Наш земляк Андрій Данилко («Сердючка») створив образ полтавчанина як такого собі представника «суржик-піпл», споживача сємок і телевізора, розповсюджувача пліток, які не так уже й далеко від правди. Я виокремив би таку рису полтавчан, як містечкова всеосвіченість — іноді просто феноменальна поінформованість про особисте життя одне одного та події, що відбуваються в місті. Але й головна позитивна риса мешканців нашого міста швидко стає помітною під час розмови: вони самовіддано люблять свою Полтаву і можуть годинами про неї розповідати, обов’язково запропонують вам яку-небудь екскурсію, яка під вечір перейде в тусовку (сміється).
— Які найпоширеніші міфи про Полтаву? Наскільки вони близькі до дійсності? Мені пригадується: «Ви там у Полтаві галушкою вдавилися...»
— Так, полтавські галушки — широко розповсюджений стереотип. Загалом, місто створюють його будинки. Ось немає окремого будинку з написом «Полтавські галушки» шрифтом «нарбут» (хоч донедавна був, на вулиці Гоголя) — значить, немає й галушок як культурної пам’ятки міста, хоча скуштувати ви їх тут можете будь-де. Якби «Полтавські галушки» досі працювали, як це було в 1970—1990-х роках, тоді цей стереотип мав би якесь кулінарно-архітектурне підґрунтя. Але, перефразую Павла Тичину, — не ті тепер галушки, Ворскла-річка не та. Галушкам, точніше, зникненню присвяченого ним кафе, навіть пам’ятник поставили на Соборному майдані. Нині галушка — буденна страва в ресторанному меню багатьох «общепітів», а колись це була особлива «фішка» Полтави, бо було спеціальне «галушкове» місце.
— Поговорімо про більш високі матерії. Чому все ж таки саме Полтава зажила слави «українських Афін»? Що залишилося від цієї слави?
— Гм... Уперше чую такий вислів. Знаю, що Полтаву називають «Петербургом у мініатюрі», адже центр міста забудований у стилі класицизму архітектором Амвросімовим, який із цією місією спеціально прибув із Петербурга 1802 року. Може, саме через той класицизм в архітектурі середмістя Полтаву й назвали «Афінами», бо тут багато будинків з колонадами. Архітектура у нас варта уваги. І поваги теж. Але з повагою не складається — не так давно зникли старовинні будівлі Полтавського радіовузла (1896 р.) та будинок Луначарського (1903 р.). Обидва вистояли під час бомбардування Полтави 1943 року, а в наш час пали у війні чиїхось бізнес-інтересів. У занедбаному стані опинилася одна з прикрас Полтави — пожежна вежа з годинником, збудована в стилі талліннської архітектури. Розібрано на металобрухт унікальну башту Шухова — гіперболоїдну водонапірну вежу, яка заворожувала полтавчан і гостей міста своєю авангардною конструкцією. Не хочу продовжувати цього списку полтавських архітектурних прикростей.
— Запитуючи про «українські Афіни», я мав на увазі славу Полтавщини як батьківщини багатьох мислителів та письменників, що є в певному сенсі аномалією для середнього українського міста.
— Справді, коли говорити про знаменитостей, то Полтаві їх не бракує. Серед загальновідомих — Котляревський, Петлюра, Кондратюк. Серед незаслужено забутих — Паїсій Величковський, Микола Гнєдич. Останній, до речі, має прямий стосунок до питання про «українські Афіни», бо був першим перекладачем «Іліади» Гомера російською мовою. Його переклад схвалили в ті часи і Жуковський, і Пушкін. А причину «полтавського інтелектуального феномену» я вбачаю в особливій атмосфері цих місць. Тут у повітрі витає щось таке, чому складно дати якесь логічне пояснення.
— З таким, як ви кажете, повітрям чи часто тут трапляються алогічні або навіть містичні ситуації — в Гоголівському дусі?
— У Полтаві таке трапляється з тими, хто родом з інших місць. Подібних історій можу розповісти багато, але якщо узагальнити, то всі вони будуть про те, як людина приїздить у наше місто на два-три дні і залишається, часто всупереч своїй волі, надовго, а іноді — на все життя. Такі люди спочатку лають Полтаву, називають її болотом, а потім поступово змиряються з її магнетизмом, закохуються в неї, звикають до міста і через певний час, самі того не усвідомлюючи, стають запеклими полтавчанами. Можу розказати про батюшку Георгія із церкви Святих Петра і Павла, що на Дублянщині. Він потрапив сюдли замолоду, 1999 року. Сам із Петербурга. Він ніяк не міг знайти собі матушки, тобто дружини. Звернувся до старця. Той сказав, як відрізав: їдь до Полтави. Отець Георгій потім розповідав, що тоді вперше почув назву цього міста і думав, що воно десь у Росії. Виявилося, що в Україні. Але волю старця треба виконувати — поїхав у Полтаву. Хочете вірте, хочете ні, — прямо на пероні, щойно зійшовши з поїзда, познайомився він зі своєю майбутньою матушкою — Наталкою. Отака буває Полтава. Тут трапляються дива, тільки треба на цю хвилю полтавської містики вміти налаштуватися.
— Насамкінець, із ким або з чим ви порівняли б Полтаву?
— Із жінкою (сміється). Не зі своєю, хоч із нею теж, а взагалі. У Полтави — сильні жіночі чари. Містична сутність Полтави, як на мене, найкраще розкривається в образі Марусі Чурай — легендарної народної співачки і складачки пісень XVII століття, котра отруїла свого зрадливого коханого. У Полтаві, над тим місцем, де за легендою стояла її хата, є джерело «Сльози Чураївни». Раніше це джерело було в зарослому і заболоченому Комсомольському парку, в якому по суботах і неділях у 1970—1980-ті роки збирався нелегальний «пташиний» ринок, де продавали книжки, іноземні платівки й джинси. Зараз це місце причепурили і там зробили дитячий майданчик. А от коли там були хащі, ми, студенти, частенько запивали горілку тими «Сльозами». І чи то через горілку, чи то через надмірну природну вразливість, але саме на цьому місті я колись «врубився» і записав у записнику, що Полтава — це дуже смачний і затишний, але водночас сильний і пронизливий матріархат.
