500 раритетних фотоапаратів, архівні знімки і власна школа

Останнім часом у Донецьку дуже нестримно розвивається фотографія. І річ не лише в тому, що тепер фотографувати можна на телефон, планшет, «мильницю», напів- або професійний апарат. Створюються клуби і групи фотографів-аматорів, відбуваються виставки. Але, окрім «молодого руху», вже декілька років у Донецьку працює музей фотожурналістики. Про історію фотографії в Донецьку — у розмові із засновником і керівником Музею фотографії, а з лютого ще й викладачем історії і техніки фотографії — Олександром ВІТКОВИМ.

— У чому унікальність Донецького Музею фотожурналістики?

— Музеї на фототематику є в Мінську, в Росії, у Західній Європі, та й в Україні. Але у них представлена лише фототехніка, а у нас до цієї теми комплексний підхід. Все-таки йдуть люди, викидаються архіви, йде пам’ять. А ми зібрали те, що залишилося. У нас представлені роботи лише фотожурналістів, немає студійних фотографів, пейзажистів, рекламістів.

— А роботи яких фотографів зберігають в музеї?

— Донецька школа фотографії славилася ще з радянського часу. Тут такий конгломерат, море національностей, сам край давав багато тем. Багато московських фотокореспондентів приїжджали і створювали тут своє ім’я. Часто на Донеччині робили репортажі про робочі професії. Бренд нашого музею — це, звичайно, Халдей. Він входить у десятку кращих фотокореспондентів світу. Це фотограф, який зробив знімки прапора Перемоги, Нюрнберзького процесу, Потсдамської конференції. Крім того, є фотороботи Юхима Комма. Він знімав усю війну, особливо — звільнення від німців. Можна поглянути, як людина під час бойових дій з полтиничком (фокусна відстань. — Авт.) і з рушницею в руках робив кадри. Його фотоапарат і нагороди знаходяться в музеї Великої Вітчизняної війни у Києві. У музеї також представлені роботи мого батька Бориса Віткова. Він друкувався у всіх газетах СРСР, працював у «Комсомольці Донбасу», для «Московского комсомольца» робив репортажі зі всього Радянського Союзу. Він тільки фотографував. Тоді не підписували фотографії. А основоположником жанру фотографій з підписами став Василь Пєсков. Він перший почав знімати пересічних людей і писати нариси.

— А де розміщені всі ці роботи? Чи є вони в експозиції?

— Вони є і в архіві, і в експозиції. У нас є газети 1940-х, 50-х років і так потихеньку до Перебудови. Зараз збираємо фотоальбоми. Нам це цікаво, адже зараз їх не перевидають. Є технічна література, видана ще в 1950-х рр. Ми оцифровуємо фотографії, але негативи не знищуємо. Доведено, що негатив може зберігатися 300 років, а як поведеться носій, ми доки не знаємо. Все, чим ми займаємося, — не комерційна справа, це для історії. Нещодавно професор Горевалов (Сергій Іванович Горевалов, викладач інституту журналістики Київського національного університету. — Авт.) привіз книжку «Українська фотожурналістика». Але там немає жодного розділу, жодного рядка про донецьку школу! У свою чергу він обіцяв, що у другому виданні напише про неї (посміхається. — Авт.).

— Окрім фоторобіт, у музеї зберігається колекція фототехніки. Скільки всього екземплярів фотоапаратів вам вдалося зібрати?

— У нас близько 500 одиниць. Але є і аксесуари: рідкісні фотоспалахи, об’єктиви, світлофільтри, експонометри. Найстаріші — німецькі камери 1925-26-го років. Нещодавно придбали німецький об’єктив 1932-го року. Найстаріший радянський — це «Фотокор», один із перших масових радянських фотоапаратів, 1930-й рік. Ми прагнемо, щоб вони були у хорошому стані. Як і будь-яка машина, фотоапарат повинен працювати. Хоча, звичайно, техніка все одно поступово псується. Але у нас все повинно працювати.

— А як збиралася вся ця колекція?

— По-різному. Починалося все з маленького столика: фотозбільшувач, декілька фотоапаратів. Потім побачили, що людям цікаво, і почали розширюватися. Частину техніки купували, іншу частину приносили люди. Цей музей — народний. Фотоапарати дарували навіть люди з Києва, з Криму.

— А як часто відвідують музей? Чи є попит на історію фотографії?

— До нас часто приходять групами школярі, працівники підприємств, студенти журфаку. Дуже багато з області, з інших міст України, з країн ближнього зарубіжжя. Навіть із Лондона гості були. Англійцям було дуже цікаво у нас. Найдивніше, що коли вони побачили партквиток і облікову картку члена Комуністичної партії, то їм стала нецікава фотоапаратура. Вони ніколи не бачили квитка члена партії (сміється. — Авт.).

— Музей діє з 2008 року, а в травні 2012 року він був розширений. Чим живе музей? Хто його фінансує?

— Так, був один зал, але потім кількість апаратури збільшувалася і ми відкрили ще два. І зараз вже треба робити нові вітрини, бо експонати накопичуються. Це потрібно робити зараз, інакше пройде 3-4 роки і все викидатиметься. Ми б виставили вже й сучасну цифрову техніку, перші цифровички ще без картки (карти пам’яті. — Авт.), перше покоління цифровиків «Canon». Карточки ми теж збираємо.

Ми виживаємо, бо випускаємо книжки. Робимо проект «Донецьк в обличчях», вже створено п’ять томів. А з бюджету зараз грошей ніхто не дає. Але міськвиконком допомагав у створенні музею, на це була виділена певна сума. Коли починали, допоміг Володимир Рибак (попередній мер Донецька. — Ред.), завдяки йому вдалося буквально створити фотомузей з розвалин. Тепер Олександр Олексійович (Лук’янченко. — Авт.) підтримує.

— Сьогодні серед молоді спостерігається сплеск плівкової фотографії. Молоді люди почали купувати або діставати з горищ старі фотоапарати і купувати плівку, що ще залишилася. Як ви до цього ставитеся?

— Я навіть передбачити не міг, що у молоді виникне такий інтерес до плівкової фотографії. Але мені здається, це відповідає єству людини. Все, що робиться за допомогою машини, вже приїлося. Коли ми знімали на плівку, то дуже бережливо ставилися до кадру. Людина знала, що у неї є 36 кадрів, тому одразу кадрувала, вибудовувала композицію. Не було ні 700, ні 800 кадрів. Я проти «затехнічування». Виходжу з того, що апарат має бути хороший, але фотографують головою, а не технікою.

— Сьогодні також дуже модним є створення фотошкіл. У вас великий досвід у роботі з технікою, багато знаєте про її історію. Чи не думали ви про створення фотошколи?

— Думав і довго до цього йшов. Вирішив зайнятися цим, бо люди приходять і говорять, що провчилися, заплатили гроші, а фактично нічого не вміють. Ми розробили програму, починаючи від будови фотоапарата і закінчуючи комп’ютерною обробкою. Це для початківців. Є окремий курс і для професіоналів. Школа організована на базі музею. Я вважаю, що це хороша ідея, бо фотографія — «найплідніший наркотик» у світі. Але зараз фотографія, переважно, — білий вірш: що бачу, те й знімаю. Але навіть білий вірш потрібно знімати нормально.