Андрій КУЛАКОВ: «Розвиток технології означає абсолютне переформатування ринку медіа»

Інформаційний простір сьогодні швидко змінюється. Це вимагає від журналіста як того, хто продукує інформацію, та споживача уміння вчитися нового, блискавично орієнтуватися в процесах. Утім, не меншу роль у період стрімких змін відіграє наявність внутрішнього стрижня, відчуття під ногами твердої ціннісної платформи. Власне, з питань про цінності в роботі журналіста ми розпочали розмову з директором із програмної діяльності «Інтерньюз-Україна» Андрієм КУЛАКОВИМ.

— В одному з останніх випусків «Політклубу» на ТВі (розмова відбувалася 8 лютого) ви намагалися довести, що журналістика — це не ремесло, а професія-покликання з продукування реальності. Яку реальність продукують українські журналісти? Часто складається враження, що вона не українська...

— Вона, можливо, й українська, але з усіма характерними для нашого суспільства хворобами. Звісно, теза про журналіста як творця реальності — не мій персональний винахід. На жаль чи на щастя, люди живуть у тій реальності, яку їм показують з екранів телевізорів, комп’ютерів, зі сторінок газет та журналів. І це природно для сучасного світу. Медіа формують ті сприйняття, уявлення, смисли, стереотипи, через які люди розуміють все, з чим стикаються. Тому журналіст має бути свідомий цієї величезної сили, яку він має в собі.

А українська чи не українська реальність — вона такою є. Можливо, вона не відповідає тому, що певна частина людей хотіла би бачити в українській ідентичності. Можливо, нинішня реальність не відповідає тим явищам, які ми хотіли би продукувати як суто українські. Звісно, ми зараз з усіх боків оточені різнокультурною мозаїкою і — значно більше — тими уламками, які залишилися з колоніального минулого. Нам поступово потрібно вбивати у собі постколоніальну Україну й будувати зовсім іншу — теж українську — реальність, яка відрізнятиметься оригінальністю, десь питомістю, десь сучасністю, і це буде своє справжнє.

— Чи зможуть впоратись із цим завданням ті люди, які сьогодні представляють українську журналістику?

— Журналісти — не єдині у цьому творенні. Вони — одні з провайдерів та продуцентів цих смислів. Багато залежить від громадянського суспільства, представників влади. Утім, журналісти можуть чимало зробити на своєму рівні, якщо будуть зацікавлені в цьому і працюватимуть на рівні цінностей, а не на рівні того, що зветься ремісництвом; і якщо серед цих цінностей буде той набір, який допоможе країні модернізуватися: українська ідентичність, приналежність до західної цивілізації, основні ліберальні й демократичні цінності, — тоді й постане нова реальність. Якщо виходити з цього і розуміти, що ти не просто віддзеркалюєш реальність, а й формуєш її, тобто утверджуєш певні цінності в суспільстві, — тоді це можливо. Зрозуміло, що це дуже повільний, поступовий процес; він потребує об’єднання багатьох факторів і людей. Тут, на жаль, як на мене, один у полі не воїн. Потрібна акумуляція ресурсів. Але водночас цей процес неминучий, рано чи пізно поступово він набиратиме темпу.

— Продовжуючи розмову про цінності — ми в «Дні» багато писали про громадянську позицію в журналістиці й не раз стикалися з тим, що наші колеги словосполучення «громадянська позиція» сприймають як щось, що ставить хрест на всіх західних стандартах. Як ви вважаєте, в чому причина такого сприйняття?

— Ви торкнулися дуже істотного антагонізму всередині журналістської професії та журналістської спільноти. (Принаймні, я так вважаю.) Сталося так, що після панування абсолютно тенденційної радянської «журналістики», яка утім повністю підпадає під поняття «засоби масової інформації» (коли є певний орган інформування населення про щось), ми дуже різко спробували перестрибнути до західних зразків новинної журналістики. Наша організація «Інтерньюз-Україна» в 1990-ті роки активно долучилася до зламу старої традиції та прищеплення західних стандартів. Але через деякий час відбулася велика абсолютизація цих стандартів, яку можна назвати журналістським позитивізмом. Якщо науковий позитивізм стверджує, що мають бути лише факти без оцінок, то журналістський позитивізм також стоїть на позиції, що потрібно віддзеркалювати самі тільки факти, показувати баланс думок, бути абсолютно відстороненими від процесу. Ця абсолютизація була потрібна нам якраз тоді, коли ми повинні були відійти від іншої крайності. Водночас ми маємо бути свідомі того, що навіть сам по собі вибір фактів, які ми будемо висвітлювати як журналісти, вже є суб’єктивним.

Наразі, як на мою особисту думку, яка, до речі, не завжди збігається з позицією моїх колег, ми потребуємо більше власного «я» журналіста в його матеріалах. Одним із прикладів такої журналістики думок (або «опіній») є дуже поважне британське видання The Economist. Його особливість полягає в тому, що наприкінці більшості статей подається редакційна оцінка того, що відбувається, ба більше — поради політикам або тим, кого це стосується, як краще вирішити ту чи іншу нагальну проблему. Ці статті здебільшого аперсональні (крім конкретних авторських колонок), бо в The Economist вважають, що мають право на солідарну позицію їхнього видання як певної експертної громади. Я закликав би медіа також зважати й на такі стандарти. Я назвав би це не громадянською позицією, а радше експертною, зваженою позицією журналіста чи видання.

— Чи має бути громадянська позиція у журналіста, як ви вважаєте? Наприклад, якщо ми пишемо про зовнішню політику, то як маємо її оцінювати — з позиції відстороненого журналіста чи з позиції українського журналіста?

— Якщо ми апріорі стоїмо на позиції української державності, то маємо її оцінювати під кутом зору національних інтересів. Особисто я виступав би за все глибше впровадження осмисленого аналізу й висновку. Хоча, з іншого боку, такий підхід може нерідко використовуватися для маніпулювання громадською думкою.

— Чимало експертів говорять про те, що і форма подавання інформації, і роль медіа зазнають змін. Завдання інформувати стає лише одним серед інших. Майбутні професіональні медіа радше будуть дискусійними, аналітичними майданчиками. Ваші міркування щодо цього? Як ви бачите роль ЗМІ сьогодні, зважаючи на трансформації в інформаційному просторі, які відбуваються досить швидкими темпами?

— Нам потрібно, насамперед, подивитися на назву, яку ми використовуємо. У нашій традиції кажемо: «ЗМІ», у західній: «медіа». Як на мене, нам треба радикально відійти від старої абревіатури — засоби масової інформації та перейти на більш питоме для медіа значення — засоби масової комунікації. Тому що інформування — це завжди односторонній рух. Якщо ми беремо комунікаційну складову, то це обов’язково вулиця із двостороннім рухом: тільки на перетині смислу, який був надісланий, і його інтерпретації реципієнтом ми отримуємо те, задля чого мають існувати медіа. Власне, ЗМК повертають нас до первинного слова «медіум» — місце посередині між одним та іншим. Тобто медіа мають бути посередником, майданчиком, де народжуються проекти, стратегії, смисли, рішення; точкою перетину інтересів суспільства і політиків, різних соціальних груп.

Нині медіа дедалі більше стають інтерактивними майданчиками. Телебачення сьогодні рухається в бік smart TV, коли споживач може керувати контентом. Ми технічно підходимо до того, що незабаром зможемо передивлятися, наприклад, матч із того ракурсу, який нас цікавить. Власне, споживач стає сьогодні співпродуцентом інформації. Чим більше буде інструментів інтерактивності, тим більше розвиватимуться медіа.

— Як вам здається, українське інформаційне середовище встигає сьогодні за світовими процесами?

— Десь так, а десь воно поки що не на тому етапі розвитку. В Україні впливові медіа ще не стали повноцінним бізнесом. Вони так чи інакше є одним з активів у портфелі інших активів великих бізнесменів. Тому часто медіа виконують інструментальну роль — рупору або захисту бізнесових чи політичних інтересів власника. Якби вони повною мірою могли бути бізнесом, тоді інтерес аудиторії був би приматом: медіа намагалися б формувати свою аудиторію, плекати її, вибудовувати з нею постійний діалог.

Безумовно, я прихильник нових технологій. Це той випадок, коли форма може змінити зміст. Технологія впливає не тільки на те, яким чином ми доносимо інформацію, а й яким чином її продукуємо. Ми бачимо, як з приходом Інтернету докорінно змінився спосіб навчання, дослідницької роботи, пошук інформації взагалі. А пошук інформації є одним із ключових елементів продукування нової інформації. Тобто технологія, яка мала би бути лише інструментом, сама докорінно змінює спосіб оперування цим інструментом. Технології доходять до українського медіа-середовища цілком швидко, тому цей технологічний поштовх даватиме нам можливість розвиватися швидше, а не відставати від інших світових трендів.

Розвиток технології означає також абсолютне переформатування ринку медіа. Це переформатування тягне за собою величезну можливість перепрограмування контенту. Це означає, що журналістське середовище і громадські організації можуть певним чином вплинути на становлення нового ринку медіа, привнести сюди більше соціальної складової журналістики, якихось інших смислів та цінностей.

— Ті прогресивні — з технологічного погляду — речі, про які ви говорите, швидше приживаються на рівні центральних медіа. Натомість є ще величезний сегмент районних та місцевих ЗМІ. Організація «Інтерньюз-Україна» часто проводить тренінги для журналістів. Чи беруть у них участь колеги з регіонів? Якщо так, то чи зацікавлені вони у розвитку? Які кроки, на вашу думку, потрібні, щоб модернізувати місцеві видання і ТРК?

— Ми проводимо десятки тренінгів для регіональних журналістів. Аудиторія, звичайно, різна. Здебільшого люди хочуть працювати краще, якісніше, по-новому. Це вдячна аудиторія. Здебільшого ми бачимо бажання й уміння вбирати в себе нове, трансформуватися. Але є й представники консервативного табору, які сприймають нове у штики, приміром ті методи, які ми пропагуємо, яких навчаємо.

Коли ж говорити про реформи місцевих ЗМІ, то ми стоїмо на позиції потреби роздержавлення, принаймні преси. Тоді зменшення кількості й поліпшення якості місцевих видань призведе до зрушення певних процесів із мертвої точки. З іншого боку, ми зараз активно популяризуємо тренд гіперлокальності. Тобто закликаємо створювати нові або трансформувати вже наявні ресурси у майданчики для обговорення проблем, вироблення стратегій, проектів для локальних громад. Це можуть бути невеликі газети, веб-сайти, місцеві соціальні мережі. Ця локалізація зробить медіа ближчим до людей. В «Інтерньюз-Україна» ми вважаємо, що медіа мають дедалі ближче «спускатися» до пересічних громадян, але не просто як до соціологічної одиниці, а до конкретної людини з її проблемами, страхами, міфами, стереотипами, упередженнями, радощами. До людей, які живуть за конкретними адресами, ходять конкретними вулицями, водять дітей у конкретні дитсадки й лікуються в конкретних лікарів. Така увага до людей може стати одним зі стрижнів успіху місцевих медійних ресурсів.

Минулого року ми реалізували проект із розвитку гіперлокальних ресурсів: здійснили аудит уже наявних і потенційних веб-сайтів (обрали декілька невеликих ресурсів по Україні), спробували стратегічно і технічно допомогти їм стати живими гіперлокальними ресурсами. 35—40% з усієї аудиторії цього проекту показало, що ми недарма витратили свої зусилля і ресурси. Це не багато, але це, принаймні, той реальний успіх, який ми можемо бачити.

— Насамкінець, перед якими викликами стоять українські журналісти саме сьогодні?

— На мою думку, головний виклик — це все ж таки розуміння соціальної складової журналістики (із чого, взагалі, ми почали розмову), того, що ця професія потребує не лише знань і вмінь, а й усвідомлення її покликання. На жаль, сьогодні багато кому із журналістів, у тому числі цілком ефективних з погляду подання інформації, цього розуміння бракує. (Хоча з життєвої точки зору їх можна зрозуміти.) Тому головний виклик полягає в тому, щоб повернути у професію її першопочаткове покликання. І ще один момент: це покликання може повною мірою реалізуватися лише за наявності свободи слова. Суспільство повинне боротися за цю свободу. Бо це не лише той простір, у якому можуть вільно дихати і працювати журналісти, а й простір для суспільства. Бо коли є свобода слова, тоді є свобода інформації, на основі якої людина може приймати важливі для свого життя рішення, що іноді доводиться робити щодня.