Андрій ОХРІМОВИЧ: «Українське суспільство є більш дезінформованим, ніж поінформованим»

Про Андрія Охрімовича відомо, що він родом із Волині (але вже давно мешкає у Києві). У журналістському середовищі його знають за авторськими програмами на «Радіо «Свобода». Учасникам літературного процесу та читачам Охрімович відомий зокрема як автор поетичної книги «Замкнутий простір». А глядачам Першого Національного віднедавна — як ведучий та співавтор історичної програми «Далі буде...». За словами Андрія Охрімовича, вже сама назва програми говорить про те, що історію припинити неможливо. Він впевнений — українська історія була, є і «далі буде». Історія, яку кожному українцеві варто знати та пам'ятати. Що ж до подій минулого України, які ще треба переосмислити й дослідити, то їх вистачить не на один масштабний телепроект. Звісно, у кожного проекту, присвяченого українській історії, — свої цілі. У його авторів — свої бачення та трактування. Але коли маєш змогу порівняти ті чи інші версії — народжуються власні висновки. «День» звернувся до Андрія Охрімовича, як людини, яка сьогодні безпосередньо займається історичною просвітою громадян телевізійними засобами, з пропозицією поділитися своїм баченням ролі та місця української історії в нашому суспільстві.

— Пане Андрію, сьогодні в ефірі українських телеканалів з'являється чимало проектів, присвячених нашому історичному минулому. До якої аудиторії ви апелюєте? Як ви вважаєте, наскільки зручним для вивчення історії є «календарний» принцип побудови вашої програми?

— Відмінність вiд інших в тому, що «Далі буде...», передусім, — національний продукт. Ми намагаємося подати об'єктивний та неупереджений погляд на історію України. Стосовно аудиторії... Вона розумово-активна. Незалежно од віку.

— Однією з основних проблем є те, що говорити про українську історію сьогодні доволі складно. Є спірні історичні джерела, люди з різними політичними поглядами та переконаннями. Як ви знаходите вихід iз цієї ситуації? Чим керуєтеся, коли відбираєте події для передачі та якими історичними джерелами користуєтеся?

— Готуючи програму, ми радимось iз фахівцями. До того ж програма має свого постійного консультанта Ярослава Тинченка. Історія завжди була річчю заангажованою. Таким собі інструментом у руках тих чи інших політичних сил. Ми не можемо говорити про якусь абсолютну об'єктивність. Істина належить тільки тому, хто володіє критерієм істини. Здається, крім Господа Бога ніхто і ніколи монополії на це не мав. За приклад спірних моментів може правити Цвинтар Орлят у Львові або ж питання визнання ОУН- УПА воюючою стороною. Поляки думають одне, росіяни інше, комуністи теж не є байдужими у цих питаннях. Але важливо заявити суто українську позицію. Об'єктивності намагаємось досягти цитуванням кількох різних джерел та поданням різних точок зору. Висновки нехай робить глядач. Наскільки вдало у нас це виходить судити може тільки він.

— Сьогодні популяризація історичного досвіду минулих поколінь є абсолютно необхідною для становлення української політично свідомої нації. І, в першу чергу, такою популяризацією повинні займатися ЗМІ. Наприклад, однією зі стратегічних ліній «Дня» є шпальти «Україна Incognita» й «Історія та Я», а з 2002 року ще й видання історичних книг. І на них існує великий попит, а отже — історією цікавляться. У чому, на вашу думку, сьогодні полягає актуальність історичних знань для сучасної людини взагалі і українця зокрема? І наскільки готові зараз, на ваш погляд, журналісти займатися цією справою?

— Універсальним ключем у цьому сенсі є фраза поета Расула Гамзатова: «Хто в минуле стріляє з пістолета, майбутнє в того вистрілить з гармати». Українське суспільство є більш дезінформованим, ніж поінформованим. Існує ціле покоління, яке виросло на радянських підручниках та брошурках спецслужб. Історія там подавалась у викривленому або ж у вигідному для СРСР контексті. Українська нація має пам'ятати, що існувала Запорізька Січ, що українець — то не просто тяглова сила. Українець, передусім, — воїн, поет, мислитель... Він має знати, що предки його були сильними людьми, вміли боротись і з честю виходити з тяжких та драматичних ситуацій. Ми маємо подолати комплекси меншовартості нав'язані радянською історіографією та нинішніми майстрами перекручувати факти. Різними способами нам доводили і доводять, що нас «не было, нет и быть не может». «Далі буде...» має реанімуючу функцію. Українець мусить пригадати, хто він і для чого він.

— Як ви вважаєте, чи готові українці до адекватного перегляду своєї історії та чи можуть відмовитися від схематизму та псевдопатріотизму у висвітленні історичних подій?

— Все залежить від того, наскільки ми готові до самостійного та критичного мислення. Критично мислячій людині неможливо нав’язати будь-що. Стосовно псевдопатріотів... Їх легко впізнавати за словами. До діла, як правило, не доходить. Люблять вони побалакати про національний інтерес, культуру з корінням десь у шумерах, або ж про українське походження Ісуса Христа... Публіка доволі занудна і капосна. Їх стиль мовлення, інтонації, спосіб одягатися та вимовлять слова відштовхують молодь від української справи.

— Менеджери та продюсери телеканалів самі визначають, що є «форматом», а що — ні. Що для вас є «форматом»? З якими жанрами доцільно працювати, щоб якомога доступніше розповісти про історичні події або постаті на ТБ?

— Люди цікавляться документалістикою. Так виглядає загальноєвропейська тенденція. Відомі та авторитетні кінофестивалі програми свої будують наполовину з документальних стрічок. Скидається на те, що європейців історія цікавить більше, ніж будь кого. Ментальність така.

— Чи слідкуєте ви особисто за історичними проектами на нашому телебаченні — яка їхня якість, на вашу думку?

— Загальне враження від усіх проектів — певна тенденційність. Красиво, модно та грамотно намагаються протягнути думку про те, що не все так погано було в радянській батьківщині, що не такі вже й страшні оті хлопці з НКВС, що Сталін теж страждав і плакав... Такі собі бульбашки з мильних опер. Разом з тим, майже гробова мовчанка про Голодомор, про визвольні змагання українців. Скажімо, Парфьонов у своєму проекті «Російська імперія...» чорним по білому розказав нам, що нікуди ми від того не подінемося. Імперія жила, живе і буде жити в головах «насєлєнія Украіни». «Далі буде...» є живим запереченням такої ось «бравої» постановки питання.