Архітектура влади: проектування в прямому ефірі
Протягом усього минулого телетижня скаржитися на відсутність інформаційних приводів телевізійникам не доводилось: тільки-но встигай збирати коментарі опонентів і експертні оцінки.
Усі нюанси реприватизаційної епопеї навколо Нікопольського заводу феросплавів, який вирішили у будь-який спосіб повернути державі, непідготовленому телеглядачеві вловити було досить складно. Зате на рівні відеоряду легко запам’ятовувалося обличчя бізнесмена Віктора Пінчука, який не зміг відстояти свого права контролювати підприємство й у натовпі його мітингуючих працівників разом із усіма скандував «Ганьба!» (підсумковий випуск «ТСН», «1+1»). Розвивали тему сюжети про мітинги працівників сєверодонецького «Азоту», який також вирішили повернути в державну власність, а закордонні інвестори, як і слід було чекати, просто так здаватися не схотіли. А от Єгор Чечеринда («1+1») провів розслідування стосовно інформаційної війни за НЗФ (і не лише за нього) за допомогою розвішених у Києві рекламних щитів із закликами зупинити корупцію й повернути те чи інше підприємство у власність державі. За експертними оцінками, вартість такої кампанії — близько 35 тисяч доларів на місяць. Прем’єр-міністр (тепер уже колишній) запевнила, що уряд до антикорупційних рекламних щитів не причетний, і розцінила їх як свідчення наявності у людей відчуття справедливості. Дуже загострене, напевно, відчуття, якщо заради його реалізації люди готові викласти чималі (з погляду пересічного громадянина) гроші й при цьому скромно зберігати інкогніто (інформація про замовників згаданої реклами є конфіденційною).
Проте всі реприватизаційні скандали померкли після того, як Олександр Зінченко, який пішов у відставку з посади держсекретаря, зібрав у понеділок свою прес-конференцію й звинуватив у корупції інших членів «єдиної команди» Президента Віктора Ющенка (див. «День», №№ 160, 161). Ця прес-конференція стала ще одним підтвердженням того, що промовець на екрані може бути видовищем набагато цікавішим, ніж будь-яке постановочне ток- шоу, головне — що він каже. А коли в прямому ефірі з’являється опонент, що примчав, аби відповісти на обвинувачення, то тут тележурналістам робити нічого, й улюблений для багатьох вітчизняних телеканалів формат «без коментарів» дійсно оптимальний.
А от у політиків цього разу обмежитися форматом «без коментарів» не вийшло. У тому, що «архітектура влади має бути чіткою й зрозумілою як для громадян, так і для всіх державних службовців», з Олександром Зінченком не можна не погодитися, а от чи стане вона по-справжньому зрозумілою після такого випробування на міцність, після серії резонансних відставок — під великим знаком питання.
А загальне інформаційно- політичне тло минулого телетижня непогано характеризують два анекдоти (www.censor.net.ua). Перший: «Бандитська влада...» — подумав Ющенко й вимкнув трансляцію прес-конференції Порошенка й Зінченка». І другий: «Пінчук у шоці — одна прес-конференція, і вся країна забуває про його проблеми».
Утім не лише проблемами бізнесменів та політиків був насичений минулий тиждень. Звісно, канали не обійшли увагою початок навчального року. Дуже яскравим вийшов сюжет Віталія Кадченка та Костянтина Воробйова («Один тиждень», «К1»), які розшукали в селі Великі Загірці Рівненської області найменшу школу в Україні. Менше, дійсно, нікуди — п’ять учнів на чотири класи і двоє вчителів. Один із педагогів — вчителька німецької мови — за сумісництвом прибиральниця, слюсар і завгосп. А завідувач школи викладає загальні дисципліни — математику, українську мову, фізкультуру. Знайти більш нестандартну картинку до 1 вересня, ніж святкова шкільна лінійка у Великих Загірцях, мабуть, важко. Сама лише промова завідувача школи чого варта: «Ви переступаєте поріг нашої початкової школи. Сьогодні у нас поповнення в школі — новий учень Сергійко...» Для порівняння (а точніше, для контрасту) журналісти показали школу закритого типу, де навчаються діти української еліти, зокрема, за твердженням кореспондента «К1», і дочка Президента Софійка Ющенко. І хоча в першій школі ніхто з п’яти учнів комп’ютера навіть в очі не бачив (хіба що по телевізору), а для вихованців другої англійська мова — майже рідна, після перегляду сюжету чомусь склалося враження, що п’яти школярам із маленького села брак сучасного навчального обладнання та невикористання західних методик навчання їхні педагоги компенсують своїм ставленням до роботи.
Була ще одна тема, яка для багатьох жителів пострадянського простору тепер нерозривно пов’язана з першими числами вересня — трагедія 2004 року в Беслані (Північна Осетія). Про неї нагадали й українські телеканали. Але особливо запам’ятався фрагмент сюжету російського журналіста Андрія Кондрашова («Вести недели», «РТР-Планета»). Він показав вуличну водогінну колонку на дворі школи, до якої, рятуючись зі школи, під обстрілом бойовиків бігло багато дітей (нагадаємо, що терористи не давали дітям пити). У дні річниці трагедії, за словами кореспондента, згадували, як одна дев’ятирічна дівчинка так і не добігла до води, впавши за три метри від колонки з кулею в потилиці. «Відтоді у дворі школи вода тече цілодобово. Десь для солдатів — Вічний вогонь, а дітям Беслана — Вічна вода».
Після таких сюжетів, як і після повідомлень про жертви урагану в Новому Орлеані, всі конфлікти в команді Президента, всі турботи наших можновладців і багатіїв здаються вже не такими значними. Утім, як і свої власні.
