Атака «пацифістів» триває

Не знаю, що там сьогодні відбувається в надрах Партії регіонів або її клоні Партії розвитку України (абревіатура та сама), але в телепросторі регіонали виступають згуртованими, добре організованими й скоординованими лавами. І тема у них одна: мир у Донбасі за будь-яку ціну. Щоправда, такий мир потрібен лише їм, а не Україні, оскільки вони, судячи з усього, прагнуть заморозити, законсервувати ситуацію з присутністю на південному сході російських диверсантів, терористів і шпигунів. І, спираючись на все це беззаконня, розпочати торгуватися про своє заповітне, зокрема про децентралізацію, від якої у їхньому розумінні відчутно тхне кримінальною феодалізацією. Нову Україну без Януковича підштовхують до визнання ще одного паханату в Донбасі, ще однієї специфічної зони поза українськими законами. Уся ця публіка сама має стати об’єктом радикальної АТО, бо несе величезну частину відповідальності за те, що відбувається в південно-східному регіоні. Замість того щоб покаятися за свого предводителя Януковича, вони нахабно лізуть у всі ефіри й студії, плетуть словесні мережива, за якими проглядається вузько-корисливий груповий інтерес.

     АГРЕСИВНІ «МИРОТВОРЦІ»

Днями на «5-му каналі» рупором таких настроїв виступив колишній шеф Інституту стратегічних досліджень часів усе того ж Януковича Андрій Єрмолаєв. Його виступ був свого роду екстрактом публічних висловлювань Рената Ахметова, Олександра Єфремова, Нестора Шуфрича, Владислава Лук’янова та Наталі Королевської. У цьому ж стилі в студії Савіка Шустера виступав колишній віце-прем’єр уряду Азарова пан Вілкул, який проявив себе на Першому національному особливо агресивним «миротворцем». У жорсткій манері він вимагав негайно сідати за стіл переговорів і припиняти війну. Щоправда, не сказав, з ким саме треба вести переговори. Але річ у тому, що Україні не потрібні перемир’я, коли терористи отримують нову зброю з Росії, підтягують свої загони до потрібних їм об’єктів, заліковують рани й з новою силою починають війну проти нашої країни.

Україні потрібен повноцінний мир, а не перемир’я. А для цього офіцери ФСБ, ГРУ, СВР, всілякі російські «романтики з великої дороги», члени неонацистських і мілітаристських організацій РФ, бандити й хулігани Донського, Кубанського, Терського й інших козачих військ РФ, усі громадяни Росії, що воюють проти нас на нашій території, повинні повернутися на історичну батьківщину. А з тими громадянами України, які залишаться, можна й поговорити, головним чином про порядок здачі ними зброї, про відповідальність за скоєне або про амністію, якщо для неї є підстави. Крім того, мають бути звільнені всі українські заручники, як на території України, так і ті, яких утримують у в’язницях Російської Федерації. Треба закрити кордон з РФ, а Росія має гарантувати припинення його порушення й відмову від постачання зброї терористам. Усі ці умови в програмі «Шустер-live» популярно виклав секретар РНБО Андрій Парубій.

Якщо ж Ахметов, Єфремов і їхня політична й ідеологічна обслуга бажають, щоб переговори велися з ними, то чи не означатиме це, що вони де-факто визнають себе учасниками протистояння на Донбасі, причому не на боці України? Простіше кажучи, спонсорами терористів і сепаратистів? Вони даремно зараз так активно скрізь лізуть, їм слід було б «залягти на дно»... До них і так багато питань, і своєю метушнею вони провокують додаткові.

НЕБЕЗПЕЧНИЙ САМООБМАН

Телеканал Еспресо-ТV запросив у ефір (у режимі телемосту) російського політика Бориса Нємцова, з яким наш ведучий спілкувався у звичайній, на жаль, догідливій манері. Український журналіст одразу проголосив, що нинішня війна — це не війна російського народу проти українського, а війна Путіна проти України. Невже? Де і в якій країні диктатор може накоїти багато зла без масової підтримки народу?

Що, Гітлер особисто будував Освенцим, Майданек, Треблінку? Сталін особисто, своїми руками покрив весь СРСР ГУЛАГом? Їм потрібні були мільйони добросовісних виконавців зловісних планів. Виконавці знайшлися в достатній кількості.

За даними різних російських соціологічних фундацій, від 80 до 85% громадян Росії підтримують агресію їхньої країни проти України. Далеко не всі з них люблять Путіна, але єдині з ним у ненависті до вільної України. Тому підтримка агресії навіть дещо вища, ніж особистий рейтинг Путіна. Кремлю вдалося добитися масової антиукраїнської єдності російського народу. Якось кілька років тому пані Слава Стецько сказала авторові цих рядків: «Раніше я завжди намагалася розрізняти російський народ і російську владу, але тепер бачу, що й народ...» Вона не закінчила фразу, але все й так було зрозуміло. Нинішня Росія є абсолютним злом для України, вона стала чимось на кшталт морального «лепрозорію», від якого треба триматися подалі, щоб не перекинулася зараза, страшні наслідки якої ми бачимо в Донбасі. Це зараза фашизації суспільства, масового психічного захворювання нації.

Розмови про «дружбу» й «братерство» з Росією — найнебезпечніший самообман. Сьогодні ми розплачуємося за зневагу заповіту Кобзаря: «Не дуріть самі себе». Уся історія наших відносин, більш ніж трагічна, не дає підстав для «братських» тверджень.

Так, у Росії є купка людей, що симпатизують нам, і це все. Зрозуміло, що ніякої погоди в Росії ці люди не роблять. І навіть офіцер ФСБ з Владивостока, який втік до нас до України, перейшов з принципових міркувань на наш бік (його показали в програмі Савіка Шустера) — це той виняток, який лише підтверджує загальне правило.

Телеканал Еспресо-ТV і програма «Спецкор» на «2+2» показали тривожний сюжет. У Житомирі офицер-психолог Національної гвардії їздив вулицями з «колорадською» стрічкою, що викликало обурення місцевих жителів. Для України сьогодні російський триколор і «колорадська» стрічка — це символ ненависті до України, символ вбивства наших людей, це знак біди.

Українським силовим структурам ще довго доведеться очищатися від усілякої погані, інфільтрованої до їхніх лав іноземною державою. Служба в цих структурах несумісна з антидержавними поглядами.

Утім, чому тут дивуватися, якщо у нас міністрами оборони й шефом СБУ були іноземні агенти. Щось дуже не в порядку з кадровою політикою в Україні, де панічно боялися призначати (особливо в південно-східних регіонах і центральній частині країни) на керівні посади людей з репутацією українських націоналістів. Зате промосковська орієнтація недоліком не вважалася. У армії офіцери-патріоти були першими кандидатами на звільнення під час усіляких скорочень і «оптимізацій». І, звісно, генеральські погони їм не світили.

За таку кадрову політику сьогодні розплачуємося великою кров’ю. Виявилося, що «москвофіли» і як військові фахівці нікуди не годяться. Здатні лише на «паркетну» службу. А нині війна вимагає бойових офіцерів. Ми ж бачимо сумні результати багаторічної зачистки Збройних Сил України від українських патріотів. Почалося це за Кравчука, розцвіло за Кучми, продовжилося за Ющенка, досягло апогею за Януковича.

Офіцер будь-якої армії будь-якої країни незалежно від власного етнічного походження -професійний націоналіст. Французький офіцер, будучи африканцем з Сенегалу — справжній французький націоналіст, хорватський офіцер, будучи албанцем за походженням, є хорватським націоналістом і так далі. Інакше офіцер вірою й правдою не служитиме своїй країні.

А от Україну в цьому ряду зробили винятком.

ІДЕОЛОГІЧНА ІН’ЄКЦІЯ

Пам’ятаю, як у Севастополі київське начальство змушувало українських адміралів обніматися з російськими. От і дообіймалися. Адже Чорноморський флот з першого дня незалежності України демонстрував ворожість до Української держави та її військового флоту.

До речі, російським офіцерам на ЧФ, незалежно від роду й племені, робили потужну ідеологічну ін’єкцію імперського шовінізму та українофобії. А наших привчали плазувати перед «старшим братом». Ось і результат...

Поки ми захоплювалися толерантністю, по сусідству з нами виросло чудовисько. Європа досі не може визнати цей очевидний факт. Ну, це у неї хронічне. Достатньо пригадати, як до Гітлера на Олімпіаду хором побіг весь демократичний Захід. А чимало спортсменів із цілком цивілізованих країн вітали фюрера відомим жестом. І все це відбулося після ухвалення ганебних Нюрнберзьких законів про громадянство й расу, якими мільйони людей у Німеччині були позбавлені громадянських прав і поставлені поза законом за расовою і національною ознакою.

Кремлівський політолог Андранік Мігранян писав, що Гітлер залишився б у пам’яті людства видатним політичним діячем, якби не почав Другу світову війну (а Нюрнберзькі закони не рахуються?). Ну, Путін теж мав би непогану репутацію, якби не напав на Грузію 2008-го, а на Україну 2014-го. І якби не втопив Чечню в крові й не розтоптав демократію в РФ.

Зараз іще є можливість зупинити російського агресора безкровним для Заходу фінансово-бізнесовим шляхом, санкціями й ембарго. Завтра буде пізно. Але там не вірять. 1938-го теж не вірили. Сам Гітлер, напавши на Польщу, не вірив, що починає світову війну. А потім вона одразу стала фактом...

А нам сьогодні слід називати речі своїми іменами, ворога називати ворогом і забути всі пропагандистські дурощі радянського розливу.

Канал «112» відвідав відомий громадський діяч Олег Рибачук. Він дуже дивувався, чому президент П.Порошенко зволікає з ратифікацією угоди про Асоціацію України з Європейським Союзом. Чого він чекає? Чому тягне час? Після Рибачука випустили на екран якогось чоловіка з містечка Сніжне в Луганській області, який, не обтяжуючи себе доказами, напустився на Україну, звинувачуючи українську авіацію в бомбардуванні житлових кварталів. Чому він вирішив, що це були українські літаки — залишається загадкою. Тим паче що російські танки (під російським прапором), БТР, «Гради», самохідні гармати луганця вже не дивують, а от російські літаки для нього ще дивина. А от каналу «112» слід думати, кому давати слово під час війни, й не ставати знаряддям військової пропаганди агресора. Щоб потім не ображатися на ставлення до себе, як це робить Матвій Ганапольський на радіо «Вести», який нещодавно поскаржився в ефірі, що деякі знакові особи, наприклад Віталій Портніков і Мустафа Найєм, не хочуть мати жодних справ з «Вестями», а чимало запрошених гостей навідріз відмовляються приходити до студії. Що ж, патріотична позиція цих людей гідна пошани.

На каналі ТВІ обговорювали проблему розриву дипломатичних відносин з РФ. Екс-міністр закордонних справ Костянтин Грищенко справедливо, на мій погляд, докорив своїм наступникам: яка цінність у дипломатичних відносинах з країною, яка веде проти тебе війну? Дійсно, тут якась дрібно-гендлярська хитрість нинішньої влади, яка, через її безпринципність, шкодить Україні. Не можна з одного боку протистояти агресорові, віддавати життя своїх солдатів, а з другого — зберігати з ворогом дипломатичні зв’язки.

Олексій Кайда з ВО «Свобода» бадьоро й рішуче заявив, що слід розірвати дипвідносини з РФ і запровадити з нею візовий режим. Речі абсолютно несумісні. Якщо розриваються відносини, то ніякі візи вже неможливі. Контакти між країнами повністю припиняються, ніхто ні до кого не їздить і ніяких віз ніхто не видає. Візовий режим можливий лише в разі збереження дипломатичних відносин. Заступник голови АП Валерій Чалий виправдовував збереження дипвідносин тим, що без них нам складно звільнятиме наших заручників. Ну, це дитячий лепет якийсь. У таких випадках інтереси України в Росії представлятиме посольство якоїсь іншої країни на прохання України, аналогічно інтереси Росії в Україні. Це давно відома дипломатична практика. Поки ми сидимо на двох стільцях, ми позбавляємо себе морального права вимагати принципової позиції й реальної підтримки від Заходу. Адже там теж чудово все бачать. Виходить так, що одна частина України воює й зазнає жертв, а друга торгує з агресором і збагачується. То чому Захід мусить поводитися інакше?