Бандера та «лінія розлому»

Фізичне знищення історичного діяча далеко не завжди тягне за собою знищення пам’яті про нього. Бо остання має дивовижну здатність — трансформуючись, перефарбовуючись, «підживлюючись» системно сформованими «чорно-білими» міфами, набувати в результаті зовсім нової якості, конкретно — якості або величного монумента, який представляє нам мало не надлюдську постать бездоганного лицаря або вождя, або, навпаки (трапляється і так!) демона, породженого силами пекла... Слід зауважити, що реальна історія завжди спростовує таке «чорно-біле» кіно.

Те, що відсоток українців, байдужих до життя, вчинків та долі Степана Бандери, є дивовижно низьким, можна відчути і без точних даних соціологічних досліджень. Здавалося б, яке діло нашим співвітчизникам до колізій політичного шляху людини, яка залишила земний світ понад 50 років тому? Але хоча б той факт, що Бандера не «помер», а був убитий пострілом зі спецзброї просто в обличчя біля свого мюнхенського будинку, свідчить: дуже й дуже заважав лідер ОУН «чекістам» у Москві, які й підіслали для його ліквідації випробуваного агента Богдана Сташинського. Зокрема, й через це і нам до нього є діло! А пояснення «пристрастей за Бандерою», що вони і досі не вщухають на наших теренах, доволі просте: очевидно, те «силове поле проблем», у якому впродовж життя перебував Степан Бандера, має певні, і навіть значно більші, аніж може здатися, точки дотику із сучасністю.

«Страсті за Бандерою» — саме таку назву має нова збірка статей, розвідок та есеїв, випущена київським видавництвом «Грані-Т» наприкінці 2010 року. Упорядники книги (Тарік Сиріл Амар, Ігор Балинський, Ярослав Грицак) прагнули, залучивши відомих українських та західних істориків, філософів, культурологів, публіцистів (назвемо лише деякі імена: Володимир В’ятрович, Кость Бондаренко, Андрій Портнов, Мойсей Фішбейн, Тімоті Снайдер, Іван-Павло Химка, Аскольд Лозинський, Зенон Когут, Василь Расевич, Роман Дубасевич), не надавати переваги жодному з численних поглядів на місце і роль провідника ОУН в українській та європейській історії, а всі матеріали дискусії — власне, книга і є безперервною дискусією — подати максимально повно. Якою мірою це вдалося, вирішувати об’єктивному, незаангажованому читачеві, далекому і від «іконізації», і від «демонізації» Степана Бандери; на нього, передусім, і розраховане це видання.

Упорядники збірника підкреслюють, що вони «не мали на меті давати оцінки різним тезам чи позиціям щодо Бандери... Ми воліли представити якомога ширше розмаїття думок і голосів з України та з-поза неї. Сама дискусія показує, що це розмаїття не вдається звести до простого поділу «за» і «проти»: маємо українських націоналістів, які критикують Бандеру (приміром, Євген Стахів. — І. С.), і маємо російськомовного автора (Ігор Ткаленко. — І. С.), який симпатизує Бандері й солідаризується з ним. Читач, однак, має розуміти, що кожна позиція має свою ціну. Перш за все, йому варто усвідомити, що хоча більшість авторів є фаховими істориками, збірник має характер публічної, а не академічної дискусії. Цей публічний характер означає, серед іншого, наявність текстів, до яких треба ставитися зі здоровою дозою скептицизму. Ми переконані, однак, що український публічний простір вимагає великої міри відкритості, й заради цього ми готові дати слово навіть тим авторам, з якими не згоджуємося або позиції яких є для нас неприйнятними. Тож просимо читачів не сприймати цей збірник як ще один арсенал ідеологічних аргументів, з допомогою якого можна побивати своїх суперників, а радше як запрошення до критичної рефлексії навколо нашого минулого».

Такою є позиція упорядників. За якими же «лініями розлому» точиться дискусія, яка і складає основний зміст книги? Таких ліній одразу декілька; означимо бодай найважливіші з них, а також головні аргументи «за» і «проти».

1. Чи був Бандера фашистом (нацистом) в ідеологічному сенсі?

Роман Дубасевич, автор цікавої розвідки «Україна або смерть», наводить характерний вислів світоглядного соратника Бандери Миколи Сціборського з праці «Націократія» (втім, стосунки цих людей у політичному розумінні були, м’яко кажучи, достатньо складними): «Вважаючи краєкутним каменем своєї ідеології націю-державу, він (фашизм. — І. С.) підпорядковує їй у цілості й суспільство, і окремих людей. Людині фашизм не відмовляє її вартостей, одначе відношення громадянина до держави будує не на її «вроджених людських правах» (як це робить демократія), лише насамперед на її обов’язку перед нацією-державою. Демократія висунула гасла: «свобода, рівність, братерство». Їм фашизм протиставить свої кличі: обов’язок, ієрархія, дисципліна».

«Гадаю, — веде далі Роман Дубасевич, — оцінка діяльності ОУН-УПА, значною мірою, залежатиме від нашого розуміння, що таке націоналізм. З одного боку, він наче був рушійною силою в боротьбі за незалежність, а отже, є ніби підвалиною сучасної України. І на цьому полюсі він дотичний до визвольних, антиколоніальних рухів та позитивно конотованого патріотизму. З другого — і про це нам зараз вести мову вкрай складно, — в ім’я української нації та державності було скоєно злочини. І тут не йдеться про жертви, неминучі під час збройних конфліктів, а про практику свідомої, якщо хочете, програмової ліквідації своїх етнічних, політичних та соціальних конкурентів. Хоч як це парадоксально, саме цей недоосмислений момент націоналізму позначається на сучасному стані справ в Україні, й далі поляризуючи та паралізуючи суспільство. І це не продовження радянських стереотипів, а закономірне повернення привидів неспокутуваного минулого, простими словами — наступання на ті самі граблі».

2. Чи був Бандера нацистським колаборантом в сенсі політико-практичному?

Історик Володимир В’ятрович наводить унікальний німецький документ — протокол розмови керівника ОУН із заступником державного секретаря нацистської Німеччини Ернстом Кундтом від 3 липня 1941 р. (протокол не пропагандистський, а «для службового користування», тобто відносно більш достовірний). У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів із німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт відновлення незалежності України від 30 червня 1941 року, мало того — додає: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». «Вдруге після 1936 р. — коментує далі В. В’ятрович, — Бандера своєю принциповою позицією прирікав себе на смерть. Далі було перебування під арештом, що мало «допомогти» змінити непродумане рішення, відтак концтабір Заксенхаузен як покарання за те, що це рішення не було змінене».

3. Чи була ставка на насильство, поєднана з ксенофобією та вождизмом, визначальною у політичній спадщині Бандери?

Публіцист Олександр Мотиль у статті «Україна, Європа і Бандера» відзначає, що «сучасні українці, які вважають Бандеру героєм, возвеличують його і непримиренний опір Радянському Союзу його руху протягом 1939—1955 рр. Ніхто не розглядає насильство націоналістів проти поляків і євреїв як щось похвальне, але й мало хто вважає його головним у тому, що представляють Бандера і націоналісти: у відмові від усього радянського, запереченні антиукраїнських наклепів і безумовній посвяті незалежності України. Бандеру і націоналістів розглядають також як протилежність корумпованій, користолюбній українській еліті, яка зле керувала Україною протягом останніх 20-ти років. Звісно, це популярне трактування української історії є однобічним, і повна історія включатиме й хороші, й погані речі, які зробили Бандера та націоналісти. Але однобічне прочитання історії не є незвичним, особливо серед неусталених націй, які ведуть боротьбу за збереження своєї щойно здобутої незалежності».

4. Який вплив справлятиме політична спадщина та практика Степана Бандери на майбутнє України?

Ось що пише Іван-Павло Химка, професор відділення історії і класичних студій Університету Альберти (Едмонтон, Канада): «Це питання, який тип інтелекту й моралі ми хочемо вважати характерним для нашої нації. Чи хочемо ми дослідити українське минуле в усій його складності — чи воліємо існувати без осмислення нашого національного життя? Чи хочемо розпочати деконструкцію тих міфів, які ділять Схід і Захід — чи воліємо й далі провадити боротьбу навколо подій, що відбувалися майже сімдесят років тому? Чи хочемо виробити історичний дискурс, який слугував би всім громадянам України, незалежно від їхнього етнічного походження — чи нам краще відгородитись від усіх націоналізмом? Чи ми цінуємо модерність і толерантність — чи нам добре з антисемітизмом і ксенофобією?».

По суті, «проблема Бандери» — це проблема мети та вибору засобів її досягнення. Аби читач відчув усі трагічні колізії та суперечності, пов’язані з цим вибором, наведемо два висловлювання «немодного» нині (і ненависного Бандері) Карла Маркса. 1844 року він дав таку карбовану формулу: «Мета, для досягнення якої потрібні неморальні засоби, — не є моральною метою!». Але той же Маркс так визначив своє ставлення до життя: «Боротьба». Якщо з першим визначенням Бандера, ймовірно, не погодився б, то з другим — погодився б цілком. Про це й книга, що її ми розглядали.