Безправ’я прав
Намагаючись знайти місце для відпочинку-лікування собі й дочці в Закарпатті, сиджу на телефоні. Перший дзвінок — і натрапляю в одному санаторії N не на представника персоналу, а відпочиваючу. Та буквально приголомшує, збиваючи мій ентузіазм: гарячої води немає, та й будь-яка вода буває не завжди, світло вимикають, і взагалі — так мерзотно, як тут, вона ще не відпочивала. Перевівши подих і заспокоюючи себе тим, що, може, так не скрізь, продовжую пошуки. Дзвоню в санаторій «Поляна», що поблизу Сваляви. Почувши найутішніші характеристики того закладу від директора Бориса Миколайовича (скажімо, світло вимикають, але рідко), звертаюся вже до бухгалтера, аби вирішити конкретні питання з оплатою, терміном і т. ін. Швидше, для самозаспокоєння, аніж з надією отримати щиру відповідь, запитую ще й у неї про гарячу воду, електрику, відремонтованість номерів, тарганiв... Бухгалтер відповідає, явно оберігаючи честь закладу, аж раптом у нашу розмову втручається директор Борис Миколайович, який, виявляється, весь цей час слухав нас на паралельному телефоні. І ось що Борис Миколайович мені емоційно повідомляє:
1) що, якщо я хочу відпочивати, то їхати повинна не в санаторій України, а в Карлові Вари, Туреччину чи на Багамські острови. Він там був і знає, що там і суп з черепашок подають. А до них, у Закарпаття, люди приїздять лікуватися.
2) що він особисто відповідає тільки за якість води (!) і за сумлінність та уважність медперсоналу. А все інше в них — як і скрізь в Україні;
3) що, якщо я думаю, що вони у мені зацікавлені, то глибоко помиляюся. У них 490 відпочиваючих і проблеми з поселенням. «Так що, Людо, — звертається наостанок Борис Миколайович до бухгалтера, — анулюй броню цієї жінки.
Броню (на 18 днів лікування без відпочинку нам з дочкою путівка мала обійтися під $300) анулювали. «Зайвих» запитань, телефонуючи в інші санаторії, я вже не задавала. А мораль із цієї байки винесла одну: якщо «совок» настільки живучий — що внизу, що вгорі — значить, він набагато зручніший від «несовка». Конкуренції в нашій країні не буває. І Борис Миколайович, і наш уряд знають, що, поки люди не зможуть заплатити не $300, а $700—800 за лікування в нормальних умовах, вони їздитимуть до нього в «Поляну» і коли падатиме на голову штукатурка, і коли снуватимуть полчища тарганів, і коли регулярно вимикатимуть електроенергію та воду. Борисам Миколайовичам не страшні й журналісти, бо сама по собі громадська думка в нас — це ніщо, за відсутності ринку і прямої залежності виборності конкретних представників влади від якості життя ввірених їм виборців. (Усі нещодавні вибори це довели. Народ у нас голосує згідно з абсурдними, як на нормально розвинуте громадянське суспільство, критеріями, в т. ч. й адміністративного ресурсу). А з падінням єдиної партійної системи Борисів Миколайовичів уже нема кому за виступами преси викликати «на килим» у партком, райком, міськком... Коротше, до 9-ї річниці незалежності і 4-ї — Конституції на найелементарніших прикладах можна пересвідчитися в абсолютній необмеженості бюрократичного свавілля в країні. (Причому незалежно від форми власності. Бо те, що, скажімо, держсанаторій став таким- сяким АТ, геть не означає автоматично, що благополуччя його менеджерів чи то власників залежить від їхніх зусиль).
Для мене було надто дивним, що напередодні і в день Конституції я на нашому ТБ — за одним лише винятком — не почула розмови про це, про головне: чи є наша Конституція реальною гарантією пріоритету і захисту прав особистості? Які основні болючі причини того, що відповідь на це запитання явно негативна? Які приклади кричущого державного свавілля? І навпаки — хоч крихітних, але кроків до того, аби конституційних норм дотримувалися на практиці? Наскільки пасивні чи активні наші громадяни у відстоюванні своїх прав? І таке інше — проблем, актуальних питань тут безліч.
На жаль, усе в тому ж таки дусі «совка» ми не пов’язуємо Конституцію передусім з інтересами окремої людини, обивателя — що є звичайним для демократії. Тому й святкуємо цей день як державне свято — зі всіма необхідними атрибутами і словесами. Хоча насправді Конституція — це документ, що визначає взаємвiдносини суспільства з державою. Так би мовити, їхні взаємні повноваження, права й обов’язки, ступінь репресивності заходів (ніхто ще не довів неправильності думки класика про те, що держава — це апарат насильства), потрібних для ефективного керівництва даним суспільством, для гармонізації прав і свобод кожного — задля інтересів усіх. «Врятував» ситуацію лише... міністр МВС Юрій Кравченко, який, так сталося, саме того дня оголосив про звільнення п’ятьох міліцейських чинів, причетних до трагедії з самогубством звинуваченого в корупції співробітника податкової інспекції. Справді, безпрецедентний випадок — коли міністр МВС говорить про грубе порушення прав особистості своїми підлеглими. Та навіть цей такий очевидний зв’язок — вказаного прецеденту і Дня Конституції — помітив тільки «Новий канал» у вечірньому «Репортері» ! Ну а єдиний приклад цілеспрямованої розмови про роль Конституції в утвердженні і захисті прав громадян подав «Інтер» . У вечірніх «Подробицях» 28 червня був сюжет про практику звернень наших співвітчизників до Європейського суду, відповідно до підписаної Україною 1997 року Конвенції з прав людини. Розповіли в цій самій програмі про дитячу працю в Україні — в цій сфері незахищеність громадянина в країні особливо очевидна. І, зрештою, в «Праві вибору» на «Інтері» Степан Гавриш і Петро Симоненко відповідали на запитання про те, чи захищає їхні особисті права і права громадян Конституція, чи готова Верховна Рада внести у вересні зміни до Конституції за результатами референдуму, як ставляться народні депутати до двопалатного парламенту і передбачуваного скасування депутатської недоторканності. І сам діалог, який відбувся в студії, продемонстрував, наскільки неоднозначні нинішні конституційні процеси (скажімо, коли народні депутати — як представники лівої меншості, так і більшості — говорять про невизначеність для них питання про двопалатний парламент, за який, проте, проголосувала більшість електорату. Певно, електорат «просунутіший»...) Однак найбільше вразили результати інтерактивного опитування «Інтера». На запитання: «Як ви вважаєте, чи захищає Конституція ваші права?» , «так» відповіло 567 глядачів, «ні» — 11995, свій варіант відповіді запропонували 503 учасники опитування. Взагалі-то, такі результати опитування могли б, прямо скажемо, і дещо підкоректувати явно заздалегідь складену схему студійної дискусії — у бік запитань, наближеніших до прав, що хвилюють у повсякденному життi простих людей. Адже, по суті, такий результат опитування — це вирок нинішній практиці співіснування держави й особи. У цій ситуації важко не погодитися з формулою, запропонованою П.Симоненком, що наша Конституція надає права, але не дає можливостей. А от подискутувати на тему, чому Конституція не має адекватного продовження в законодавчому полі, в практиці дій всіляких інституцій держави — якраз і могли б гостро такі представники полярних політичних сил, як Гавриш і Симоненко. Однак спасибі «Інтерові» й за те, що взагалі підняв цю тему, єдиний в день Конституції на нашому ТБ.
Чи — ще проблема. Я уявляю себе на місці звичайного глядача, обивателя, який набагато менше, ніж ваш автор, причетний до деяких суспільних процесів, які відбуваються в країні. Він не має можливості сам, особисто, спілкуватися з депутатами, державними мужами, бізнесменами, олігархами, їхніми радниками, іміджмейкерами, журналістами і т. ін. Він не вистежує з ранку до ночі в ефірі різних інформаційних програм крупинок об’єктивних фактів, коментарів, взаємних викриттів, коли багато що можна зрозуміти за різницею коментарів на тому чи тому каналі, знаючи, хто стоїть за яким каналом. Власне, такий глядач і не знає, хто стоїть за яким каналом, як не знає і не розуміє якихось там загадкових «схем» в енергетиці, і того, хто їхні автори, і чого там вони «крутять», і таких самих «схем» у політиці, банківській справі, торгівлі, зборі податків. Обиватель, за великим рахунком, і не має цього знати — як я, скажімо, не зобов’язана знати, що заважає директорові українського санаторію відповідати не тільки за воду, яка струмує із джерела, а й за сервіс. Обиватель хоче зовсім небагато, скажімо, від паливно-енергетичного комплексу: щоб на роботі, вдома і в школі у нього і в його дітей було тепло і ясно, щоб у його крані була гаряча вода і йому було б на чому приготувати собі їжу. Що при цьому має думати такий обиватель про всі баталії навколо енергоринку, які вже з півроку тривають у всіх наших ЗМІ і на всіх телеканалах? При тому, що так і не знайшлося досі арбітра (а може, потрібно терміново скликати референдум?), який би поставив крапку в суперечках про те, скільки ж ми, врешті-решт, повинні платити Росії, чи треба нам реприватизовувати обленерго, чи можемо ми обійтися зараз без взаємозаліків і чи справді не переживемо зими, якщо не вимикатимемо зараз електрику всім підряд — і тим, хто платить, і тим, хто не платить? Це ж не питання політичної організації суспільства — якi залежать від волі всього народу. Це технічні питання компетенції окремих чиновників, раціональність рішень яких цілком здатні оцінити експерти-фахівці, а «підкоректувати» в разі негативних оцінок останніх — всенародно вибрані політики. Вже на різних телеканалах в різних передачах побували всі — Л.Кучма, В.Ющенко, Є.Марчук, Ю.Тимошенко, Г.Суркіс, С. Тулуб — а відповіді на запитання про те, чи робиться щось і чи правильно в країні, щоб уникнути енергетичної катастрофи — про можливість якої, до речі, теж кажуть майже всі — так і немає. Що повинен обиватель думати про якість вибраної ним влади?! Ось навіть в останні дні: спочатку В.Ющенко в «Епіцентрі» («1+1») у В.Піховшека запевняє нас, що зиму ми переживемо нормально. Щоправда, не вдаючись у подробиці того, чи обов’язково для цього треба чисто всім вимикати електрику. Та ми, за нашою старою звичкою, згодні на все — аби лиш не було гірше... Однак у понедiлок по УТН (УТ-1) нас повідомляють, що Президент підписав заяву про відставку С. Тулуба і раптом... голосно зачитують заяву останнього, яку правильніше було б назвати звинувачувальною запискою уряду В.Ющенка і особисто Юлій Володимирівні Тимошенко. Ви пам’ятаєте, щоб нам по телеку хоч коли-небудь зачитували чиїсь заяви про вихід? Ото ж бо. А Леонід Данилович в УТН ще й каже про відставку С.Тулуба так, що, мовляв, я розумію небажання людини мати будь-що спільне з тими, хто в уряді залишається... Тобто вірити Ющенкові в неділю щодо зими було марно? — знову панікує обиватель... У вівторок — знову в «головних новинах» країни УТН — директор маріупольського заводу говорить про те, що не можна від’єднувати від електроенергії тих, хто платить... Еге, якщо залучають «голос народу», значить, нормальну зиму повинні забезпечити іншими методами — й інші? — губиться глядач. То коли ж нарешті там, вгорі, визначаться? І чому країна знову й знову стає заручницею чи то амбіцій, чи особистих інтересів, ачи некомпетентності?.. Чи, може, не стає?.. Хтось щось розуміє, сидячи біля телевізора?..
Щоб відвернутися від усіх цих дивних питань, перемикаю на «Гравіс»
, на «Доживемо до понеділка» Володимира Семенова . Передачу, в якій можна часом «підгодувати душу» світлими враженнями. Хоча їй і грунтовно шкодить бажання явно менеджерів, а не автора всіляко проект «актуалізувати», зробити інтелігентські балачки неодмінно злободенними — аби пан Семенов обов’язково коментував і енергетичну кризу, і стосунки з МВФ, тощо. Хоч насправді у тих людей, яким близька авторська пісня (а «Доживемо до понеділка» саме для них), коло інтересів не те щоб ширше, а просто дещо інше, ніж у ділових людей. Їхній «драйв» — в іншому, і, скажімо, обговорення якоїсь журнальної чи книжкової новинки, або тематичного вечора в якомусь клубі за інтересами, або зустріч з «нафталіновою» для людей справи поезією, або «замітки на полях» якихось філософських, світоглядних, наукових дискусій виглядали б у цій програмі геть не чужими, а, ймовірно, навіть більш натуральними. Ніж, скажімо, «роздуми» на тему відсутності гарячої води і двохвилинні «виправдання» (мовляв, ми можемо собі дозволити відвернутися від прози життя більшості — в ім’я поезії життя меншості) для того, щоб пригадати в передачі непомічену більшістю річницю Ю.Візбора і майже невідзначене в Україні 100-річчя автора великого «Маленького Принца» — Антуана де Сент-Екзюпері. Утім, цього разу незбіжність тональності ведучого і гостя студії — барда Юрія Коробейникова — була такою явною, що мимоволі стала як би ходом інтерв’ю. Було втішно спостерігати, з якими паузами і подивом на запитання (і підказки) ведучого, який говорив мовою звичайної, ділової людини, відповідав бард. От, скажімо, Юрій Коробейников тільки було почав розповідати про те, що спілкування з гітарою — це класно, це свого роду медитація, а ще — якщо раптом нарине і почне писатися... А Володимир Семенов запитує: «Хочу за межі гітари вийти. Що в житті пригноблює, не дуже тішить?» Юрій спантеличено: «У житті взагалі чи в житті реальному?» В.Семенов нібито вибачається: «У реальному. Хотілося б нашу розмову немовби в публіцистику якусь спрямувати...». Юрій відповідає: «Та нічого не пригноблює». І починає міркувати про те, що такі, як зараз, періоди світоглядної і соціальної плутанини були неодноразово в історії людства, але все вирівнюється. Ось, мовляв, у мене росте донька — і я бачу, що це нове покоління, нове мислення, нові підходи... Лунає пісня. А потім Володя Семенов знову: «Які в тебе найближчі справи? Що потрібно обов’язково зробити?» А Юра: «Та не знаю... Критерій обов’язковості складний»...
Коротше, гостем передачі була людина, яка живе в зовсім іншому світі, ніж світ бізнесу, політики й інформації. І доторкнутися до цього світу нам, по вуха зануреним у цейтнот справ і проблем, було так гарно, хоч, на жаль, ні обмежений ефірний час, ні настрій самої передачі не дали змоги в цей світ бодай увійти. До речі, хоч якраз я критично поставилася до спроб В.Семенова «уніфікувати» різні людські світи, все-таки я б задала Юрієві Коробейникову в День Конституції запитання про те, а яким боком цей Основний закон його особисто стосується. Чи його наявність позначається якось на його світі? І на взаєминах його світу — зі світами його сусідів, друзів, працівників ЖЕКу, вчителів його доньки, начальника на роботі? Юро, якщо ви прочитаєте ці рядки, напишіть нам у газету. Чи допомагає вам жити наша держава? Для чого, власне, і вигадують люди Конституції, основне призначення яких — зробити державу нашим партнером, а не капризним тираном, який і ТБ під себе так підім’яв, що його творці не можуть ні на мить розслабитися і відійти від зашореності...
