Бiйцi невидимого фронту?

Віктор ВАРНИЦЬКИЙ, спецкор «Вістей»:

— Анонімність — річ ганебна як у газетній справі, так і у тележурналістиці. Хоча на телебаченні «сховатись» ще важче, ніж у газеті. Голос, тембр, манера — все це має одразу впізнаватися. Біда, а точніше трагедія українського ТБ якраз в тому, що обличчя, особливо в інформаційному мовленні, дедалі стають все більше схожими, голоси безбарвнішими, про манеру годі й казати. Якщо до цього додати ще вихолощеність текстів «новими» цензорами, у порівнянні з якими «старі» здаються хлопчиками, то і виходить та картинка, яку маємо. Найцікавіше, що і замовлення на якість фактично зникає. Телебосів і тих, хто за ними сьогодні стоїть, влаштовує журналіст без обличчя і права голосу. Солдат інформаційного фронту, для якого не є проблемою перетворитися на бійця невидимого фронту. Їм навіть платити багато не треба, що зараз простежується в українській тележурналістиці і чим вона кардинально відрізняється від російської. Це навіть не анонімність — це анемічність. Винятки є, але на узбіччі інформаційного простору, куди і скинули всіх, хто ще поважає себе і не хоче бути бультер'єром. Борис ГРИВАЧЕВСЬКИЙ, політичний оглядач «УТН»:

— «Анонімність» — це породження усе тієї ж «совєтської», часто енкаведешно- кагебістської журналістики, яка вийшла із більшовицьких комунальних квартир. Саме «сторожовими псами» такої пропаганди і є «посаджені» у керівні крісла «гвинтики» цих органів. Яскравий приклад: нищівна війна проти Олександра Омельченка (під час виборів мера). І це та безлика журналістика — так званий «глас народа», — яка і справді впливає на підсвідомість телеглядачів, далеких від усвідомлення авторства і позиції журналіста. Маргарита ТРУБАЧОВА, журналіст («Вікна», СТБ):

— Коментарі у телевізійному кадрі дають набагато менше можливості журналісту приховати своє авторство, ніж газетні матеріали, які можливо дати під будь-яким псевдонімом, на вибір. Коментарі у «Вікнах», скажімо, завжди мають конкретного автора. Його прізвище подається у титрах, а також дублюється голосом наприкінці сюжету.

Велику роль на ТБ відіграють голосові інтонації, у яких, як відомо, міститься понад 70 відсотків мовної інформації. Отут є простір для висловлення свого суб'єктивного ставлення до певних подій. Але у будь-якому випадку таке спілкування з глядачами є гранично відвертим, навіть до певної міри інтимним. Анастасія ОБРАЗЦОВА, журналістка «Нового каналу»:

— Звідки така інформація, що телевізійний коментар «за кадром» — анонімний? Навпаки, автор має не тільки прізвище, яке подається у титрах, а і голос, обличчя. Адже тележурналіст часто з'являється «у кадрі». До того ж, і в газеті, і на ТБ автор матеріалу може з'явитися під псевдонімом.

Що ж до відповідальності, то тележурналістові набагато важче — він повинен не лише написати те, що почув (часто «на вушко», з недостовірних джерел), а й проілюструвати знайдену ним інформацію. Може тому на телекомпанії менше подають в суд — що заперечиш, коли все бачиш, все задокументовано? Ігор ФЕДОРІВ, ТСН:

— Анонімність на телебаченні приховати важче, ніж у газеті, тому що, крім титрів, є ще начитка. Ті ж, хто воліє залишитися «за кадром», очевидно, добре пам'ятають старі методи пропагандистської журналістики, в якій почесне місце займає газетна «передовиця». На жаль, українське телебачення у цілому не переобтяжує себе вибором жанру, тому для декого телекоментар «за кадром» технологічно простіший і політично благонадійніший, ніж які-небудь прояви інтерактивного коментування.