БУДЕМО БЛИЖЧЕ ДО ЛЮДЕЙ — і ВОНИ ДО НА С ПОТЯГНУТЬСЯ

САМОВИЗНАЧЕННЯ

Останні тижні грудня остаточно продемонстрували, що вже неможливо підводити підсумки телевізійного року-2000 поза контекстом подій, каталізатором яких стали зникнення журналіста Георгія Гонгадзе і касетний скандал. Як нинішня криза всієї системи влади буде, на думку більшості політологів, мати істотний вплив на політичне й економічне майбутнє країни, так і в журналістиці зараз, здається, закладаються деякі тенденції.

Насамперед, відбувся певний процес «самовизначення», у всякому разі, в київських журналістів. Серед нас явно зменшилася кількість Сторонніх Спостерігачів, чого не сталося, скажімо, під час президентських виборів, своє відношення до яких більшість журналістів лукаво формулювала як «це не наша війна». Я дозволю собі посперечатися із шановним Дмитром Видріним, який заявив 23 грудня в «Дзеркалі тижня», що «справа Гонгадзе» ще більше розколола журналістів по лінії інтересів хазяїв їхніх видань. Думаю, зараз, в останні дні грудня 2000 року, є підстави говорити про зворотний процес: консолідацію журналістів, незалежно від спрямованості їхніх видань, у відповіді на елементарне питання: «Є в нинішній Україні свобода слова та преси — чи немає?» Консолідацію навколо розуміння «свободи слова» не як вiдомої «будки гласності», у якій можна було кричати, що завгодно, не несучи за це ніякої відповідальності, і не як свободи питань до влади — без отримання на них виразних відповідей. А свободи слова (і преси) як права громадян насамперед знати про всі дії обраної ними влади і впливати на її дії вільним, необмеженим ніким і нічим формуванням суспільної думки навколо актуальних проблем, тиском за допомогою цієї сформованої суспільної думки на дії конкретних чиновників і політиків будь-якого рівня — від начальника ЖЕКу до Президента. Розуміння свободи слова та преси як відсутності тиску владних структур (насамперед — через телефонне право) — на позицію видань. Розуміння свободи слова — як свободи інакомислення не лише окремих журналістів, але й видавців, власників найбільших ЗМІ.

Я думаю, що особливу роль у подібному журналістському самовизначенні зіграли не лише об’єктивні процеси, але й їхнє висвітлення нашими ЗМІ. І насамперед — каналом ICTV , у спецпроекті «Факти докладно» , котрий з’явився одразу після прибуття в Україну відеокасети з показаннями М. Мельниченка, з ведучими Дмитром Куликовим, Миколою Княжицьким, Дмитром Кисельовим. Ці журналісти настільки вражаюче продовжили традиції усім пам’ятної «Ночі виборів» на «1+1». Настільки яскраво продемонстрували, як саме потрібно використовувати можливість відкрити всі шлюзи інформації заради досягнення конкретної політичної задачі. Були настільки переконливі (особливо в передачі з народним депутатом Сергієм Головатим) в аргументації виключно власного, вистражданого переконання у деструктивності й незаконності дій авторів «Укргейту» і шабашу наметової акції «Кучма без України» на Майдані. Москвич Дмитро Кисельов продемонстрував таке блискуче знання нашої Конституції і такий щирий біль за долю незалежної України. Дмитро Куликов був такий напористий у бажанні дати можливість висловитися по суті усiм гостям студiї, а особливо — своїм опонентам. Микола Княжицький так натхненно сприяв відкритому, чесному пошуку відповідей на всі питання, які поставило перед нами зникнення Георгія Гонгадзе. А разом усі ведучі «Фактів докладно» були настільки корпоративно солідарні з усіма українськими журналістами, вимагаючи пам’ятати про відповідальність аж до суду за кожне сказане ними сл ово — наприклад, у припущеннях про тих чи інших власників тих чи інших телеканалів. Щоденні «Факти докладно» настільки підігріли інтерес до «касетного скандалу» і в глядачів, і в журналістів — просто не залишалося можливості бути осторонь, ми були просто змушені сконцентруватися, самоідентифікуватися і відповісти таки на ці прокляті питання: «Вірю — не вірю», «Є — чи не є» (свобода слова). Так що визнаємо: усього лише за три місяці нова команда ICTV створила таки в нашому ефірі Явище. З чим щиро хочеться команду і поздоровити. До речі, в останніх прямих ефірах «Фактів докладно» — з журналістами і особливо юристами — ми таки дійсно мали можливість побачити персоніфіковане самовизначення кожного з учасників цих зустрічей: хто як вписується в нинішню систему координат, хто намагається їй опонувати, і хто і як бачить для себе банальний принцип «щоб не було болісно соромно...».

ОСМИСЛЕННЯ

У якості ж роботи на перспективу — дорогої, трудомісткої, нерейтингової (поки що) — я б відзначила реалізацію одразу декількома телеканалами цілого ряду документальних проектів. Документальне кіно — це оптимальний варіант об’єднання тих телевізійників і тих телеглядачів, які хочуть бачити у ТБ засіб осмислення загального буття, засіб пізнання світу і людини в ньому. Відмовляючи ТБ у можливості задоволення саме таких потреб, ми тим самим збіднювали не лише глядачів, але й саме ТБ. Але ось, нарешті, щось зрушилося з мертвої точки.

Звичайно, сам Бог велів бути в цьому піонерами каналу «1+1» , у якому зібралася команда кіношників-професіоналів. І документальні проекти цього року Юрія Макарова, Валентини Руденко (насамперед — «Незабутнє. Тіні далеких предків» ) стали дійсно камертоном рівня ретроспективного, осмислення телебаченням дійсності, уміння вдивитися в минуле — як у найглибший контекст сьогодення. Контекст, що містить у собі і застереження, і нагадування про упущені можливості, і просто той звук Струни, що, обриваючись, несе з нашої душі щось щемливе...

Явною втратою для «1+1» була відсутність протягом практично всієї осені «Версій» Ольги Герасим’юк . У такий спосіб канал обрубав гілку гостро-соціального (і одночасно узагальнено-образного, завдяки таланту самої Ольги й оператора-режисера Андрія Нестеренка) документального кіно, що — я залишаюся переконаною в цьому вже протягом багатьох років — має всі шанси бути не тільки значимим явищем у нашому ТБ-просторі, але й рейтинговим — за відповідного програмного підходу до цих проектів. Це і зовсім інший час для їхнього показу (а не ближче до півночі, коли основний адресат подібних фільмів уже просто спить), й інше наповнення анонсування (з педалюванням гостроти проблем і тем), і т.д.

Проекти Анатолія Борсюка — у кримінальній-психологічній тематиці — думаю, також мають шанс стати фактором привернення уваги суспільства до так званих важких запитань, що ми повинні задавати собі й державі, якщо не хочемо заганяти проблеми в тінь, якщо хочемо шукати способи ефективного і прозорого їхнього вирішення. Думаю, що поки основним способом привернення уваги глядачів до таких фільмів повинна стати систематичність їхньої появи в ефірі каналу, можливо, зусилля з організації дискусій навколо цих проектів, щоб резонанс був більш широким й усвідомленим.

Для «Інтеру» , безумовно, подією став цикл документальних портретів пострадянських країн ближнього зарубіжжя — «Остання осінь тисячоріччя, що минає» . Фільми-аналізи процесів у Сербії, Боснії, Косово, Словенії, Румунії, Польщі, Молдові, Бєларусі, Литві дали широку панораму різних шляхів у майбутнє та тупикових відгалужень — навпаки, досить одноманітних. При можливості заперечування деякої іноді заданості журналістських оцінок, чи їхньої недостатньої аргументації — тому глядачу, який стежив за кожною серією циклу, здається, було надано досить великий матеріал для того, щоб самому спробувати осмислити і шлях України, і наші помилки на цьому шляху в третє тисячоліття. До речі, до кінця серіалу, після фільмів про Молдову, Румунію, Бєларусь мене не залишала думка про те, а чи можемо ми настільки ж нещадно- жорстко проаналізувати те, що відбувається у нас, і одночасно з настільки ж відсторонено-незлобною інтонацією відносно країни і народу, без пошуку винуватців-стрілочників, але із системним і об’єктивним поглядом на причини і наслідки всіх процесів, на роль кожної Особистості в нашій власній десятилітній історії? Вам не здається, що це питання — а чи здатні? А чи маємо можливість не тільки зняти, але й показати? — теж відноситься до тих важких й фундаментальних питань, що на порозі третього тисячоріччя теж не заважало б задати й українській журналістиці, і українському суспільству, і українській державі?

Не можна не відзначити, звичайно ж, й ексклюзивності в підходах до документальних проектів СТБ . Кращі з них — «Глибше мертвих» Дениса Жарких і «Курськ» . Приречені морем» Олександра Бєлова — це приклади саме об’єктивного погляду на причини кризових явищ в економіці та політиці України і Росії. Цікавим був також пошук авторами цих фільмів (не кіношниками в минулому!) засобів монтажного, образно-емоційного способу загострення проблем. Здається, для каналів, подібних до СТБ, документальні проекти разом із пріоритетним розвитком інформаційно-аналітичного віщання могли б стати взагалі візитною карткою віщання, тим більше, що у СТБ є непогано налагоджена регіональна мережа, і якби й у творчих підходах канал зробив акцент на «витаскуванні» гострих соціальних проблем, особистостей, деяких позитивних паростків у житті глибинки — це був би, як на мене, безпрограшний варіант у змаганні за глядача. Тим більше, що

«Інтер» і в «Подробицях» , і в «N-ому кілометрі» вже зараз реально демонструє, як значима для інформаційних програм насиченість подіями, проблемами з реального життя звичайних людей, з різних регіонів. І у тих каналiв, що у 2001 році зможуть перебороти зацикленість на винятково «високих кабінетах» і «макропроблемах» — у тих, думаю, буде набагато більше можливостей для істинно системного щоденного моніторингу дійсності.

СПІВ-ДІАЛОГ

Серед телепередач, що мають перспективу, назвала б, звичайно ж, «Без табу» («1+1») і «Право вибору» («Інтер») . Як на мене, не може телебачення будь-якої країни вважатися повноцінним поза наданням своїм громадянам як можливості вiдчувати катарсис морального співчуття і співпереживання, так і можливості відкритого, гострого обговорення всіх актуальних суспільно-політичних проблем.

Власне, ці дві зовсім різних передачі — і за жанром, і за цілями, і за способом реалізації — проте, об’єднані однією якістю: прямим звертанням, посиланням до глядача. Не будь байдужим. Думай, почувай, набирайся досвіду, сперечайся, формуй власне ставлення, власну позицію, власні цінності разом з нами.

«Без табу» — чиста мелодрама, що, однак, розігрується не акторами, а тому ті прописні істини, про які усяка мелодрама має на меті нагадати адресату — сприймаються емоційніше, глибше, якщо можна так сказати стосовно реальних історій реальних людей, ефективніше. Звичайно, практично в кожній передачі ведучі — Микола Вересень і Ольга Герасим’юк — ходять немов по вістрю ножа смаку, делікатності, точного розуміння «в ім’я чого?», і точного влучення в принцип «не завдай шкоди» — насамперед, самим героям їхніх передач. Іноді це в них виходить краще, іноді — бувають огріхи. Комусь більше до вподоби відстороненість Вересня, комусь — більш індивідуально-причетна інтонація Герасим’юк. Однак коли в передачі є головне (на мою думку) — деяке більш-менш ясно сформульоване мораліте, виразна відповідь на питання «що ж ми отут вам усім хотіли сказати?» — тоді є і глядацький відгук. «Без табу», до речі, доводить, що одна з функцій мистецтва, яку хтось з великих визначив як «пом’якшення нравів» — аж ніяк не далека ТБ епохи заперечення всіляких «вказуючих перстів». Здається, просто у всьому і завжди повинно бути присутнім лише почуття міри.

Особливо добре було «Право вибору» 20-го грудня, у дні масових акцій на Майдані і біля Верховної Ради. Полеміка з двох площадок у прямому ефірі (на Майдані — Юрій Луценко й Ігор Сєров, лідери двох конфронтуючих наметових акцій. А в студії «Інтеру» — політологи Михайло Погребинський, Анатолій Гриценко, Дмитро Видрін і Володимир Полохало) була по-справжньому сутнісною і цілком розкутою. Були поставлені важливі питання: чим є нинішня наметова акція — суспільною потребою чи провокацію? Наскільки адекватні ситуації дії влади — ще з часу зникнення Гонгадзе? Були спроби зробити прогноз розвитку подій. Спокійний тон полеміки, коректність ведучих, які не перебивали, не пересмикували і не «викручували» руки гостям студії, демонстрували уміння і нашого ТБ неупереджено чути і слухати суспільну думку. Подібний рівень організації діалогу в телеефірі — це наочний приклад того, як в часи відкритості всіх джерел інформації й українського «європейського вибору» слід працювати на довіру електорату, на зняття конфліктної напруги.

До речі, відзначила б я і «ТСН» («1+1») — за достатню об’ємність і толерантність у висвітленні різних позицій. Без надриву, без явних оцінок, — саме на такі новини, гадаю, чекає сьогоднішній глядач. Шкода, до речі, у цьому зв’язку трохи відсунутого «у тінь» Андрія Шевченко (Новий канал) . Його щоденні «Теми дня» (у їхньому первісному вигляді), що зникли з ефіру каналу, теж були елементами спів-діалогу різних політичних сил і глядачів. Саме передачі такого роду дозволяють і владі, і опозиції тренувати мускули. Шукати те щось, що дозволяло б домагатися цілей не за допомогою чисто формальних прийомів (а, значить, заздалегідь прогнозуючи короткостроковість перемог), а на конкретиці оптимальних підходів до вирішення проблем.

Можна тільки вітати пряме інтерактивне спілкування з глядачами в п’ятничних нічних випусках «Вікна. Опівночі» телеканалу СТБ . Взагалі, на мою думку, коли цей телеканал не метушиться в пошуках «зручно-некараної» позиції в гострих політичних ситуаціях, проект Андрія Тичини і Романа Скрипіна виглядає досить пристойно. По суті, в авторів є все для якісного розвитку: інтонація неупередженості з деякою часткою іронії, непогане знання політичних процесів зсередини, уміння формулювати дійсно точні питання, іноді — з певною часткою провокативності, що тільки допомагає гостям студії краще аргументувати свою позицію. На всіляке заохочення заслуговує, по-моєму, п’ятнична форма дискусії в прямому ефірі двох опонентів (востаннє це були лідер акції «Україна без Кучми» Володимир Чемерис і постійний представник Президента у ВР Роман Безсмертний). Коли в політичних суперників з’являється можливість полемізувати один з одним не з окопів, а в ефірі телеканалів, і при цьому ведучi-рефері дотримують «чистоту» аргументації (щоб вона не скочувалася в тому числі і до суто популізму), і рівно-поважного ставлення до думки обох сторін — у суспільства з’являється можливість реального вибору тієї позиції, котра більшою мірою відповідає його потребам і його цінностям.

До речі, при всьому позитивному ставленні до тих інтонацій виваженості і деякої критичності стосовно дій влади (а не тільки опозиції), використовувати які вдається зараз у «Епіцентрі» В. Піховшеку, все ж таки втрата діалогічності в передачі мені здається істотним мiнусом. Велика студія з експертами-професіоналами чи журналістами проекту все ж таки потрібна — хоча б під час особливо-значущих подій. Не зашкодили б і діалоги Піховшека з політичними персоналіями. Тим більше, що поки, на відміну, скажімо, від «Итогов» НТВ, сюжети в «Епіцентрі» не настільки самодостатні. Вони набагато більш функціональні, і поки не здатні бути рівноцінним ролі ведучого компонентом передачі, реальною противагою для утримання рівноваги конструкції програми. Та й самому В. Піховшеку явно потрібне підживлення енергетикою опонентів. Згадайте колишній «Епіцентр»: по- моєму, саме реактивні імпровізації були у В’ячеслава частіше куди вдаліше «домашніх заготовок». Я вже не кажу про те, що 2000-й, на жаль, вже майже притупив навіть наші спогади про колишнє існування на нашому ТБ такого поняття, як політичне шоу. В розумінні жанру — а не вимученої технології.

Тому хочеться побажати нашим телевізійникам на перший рік нового тисячоріччя (!) одного: розкутості.. Прагнення думати, якого, по-моєму, нам зараз насамперед не вистачає. Бажаю активніше розвивати інтерактив, тобто, пряме спілкування з глядачами, бажаю частіше їздити в «глибинку», шукати нових, «незасвічених» цікавих особистостей. Бажаю зняття заборон на появу в ефірі вже всім відомих особистостей, можливостей ставити найгостріші питання — і домагатися найточніших відповідей у найзакритіших досі для суспільства діячів. Загалом, життя. З Новим роком, колеги! Головне, щоб ми сварилися тільки через принципи. Власні. І завжди пам’ятали: амбіції — ніщо в порівнянні зі спільною Справою. Особливо у важкі часи. Здається, щоб це зрозуміти, зовсім не потрібно ідеалізувати Георгія Гонгадзе. Просто думати про нього, як про одного з нас — талановитих і не дуже, безкомпромісних — і не дуже, правдивих — і не дуже, сміливих — і... Різних. У різних обставинах. Живих.