Час «муляжів»...

Напередодні Нового року на різних телеканалах країни пройшла неприємна інформація про те, що найвища влада прийняла рішення «тісно попрацювати» з власниками засобів масової інформації, щоб ЗМІ «правильно висвітлювали» події, що відбуваються у нас в Україні. Деякі телеканали навіть назвали імена провладних кризисних «менеджерів», які від імені нинішньої держвлади «координуватимуть» роботу телебачення, радіо й газет. Що ж, досить хитрий хід за всієї його грубості.

СТАВКА НА ВНУТРІШНЮ ЦЕНЗУРУ

Справді, навіщо ганятися за окремими журналістами, бити й залякувати їх, коли можна взяти під контроль власників ЗМІ, пояснити їм, що до чого, власники прочистять мізки редакторам, редактори проведуть виховну роботу з журналістськими колективами, й можна розраховувати провести вибори 2015 року без несподіванок, тихо й спокійно й незалежно від волі більшості виборців. Ставка на внутрішню цензуру в самих редакціях цілком може виправдати себе, адже дуже важко чинити опір обмеженням, які встановлює не хтось ззовні, а свої ж колеги, товариші, однодумці. Та й який журналіст схоче створювати проблеми рідному виданню, телеканалу, радіостанції? Йти проти інтересів колективу? А власники, серед яких чимало тих, чий бізнес не обмежується медіа-сферою, теж не схочуть конфронтації з керівництвом держави та його партійно-груповими інтересами. Отже, свободу слова можна буде задушити м’яко й без кровопролиття, шляхом переважно кулуарних інтриг, які вже давно відпрацьовано в Росії й Білорусі, й навіть набули там деякої технологічної досконалості. Хоч би не довелося журналістам створювати якийсь свій Медіа-майдан... Якщо, звісно, в Україні журналістська солідарність — реальність, а не міф. Влада збирається взяти Україну під інформаційний «ковпак», щоб не допустити проникнення в суспільну свідомість небажаної для неї інформації, що істотно полегшить маніпулювання електоральними масами. Окрім маловідомих чиновників, «координаторами» ЗМІ були названі й такі публічні особи, як політолог Михайло Погребінський і нардеп та журналістка Ганна Герман.

НОРМИ «КЕРОВАНОЇ» СВОБОДИ

Зрозуміло, подібні плани «заспокоєння» преси неможливі в жодній елементарно демократичній країні. Це лише в клубі довічних президентів, куди й тягнуть нині Україну. Подібних зусиль у інформаційній сфері не зрозуміє ні Барак Обама, ні Франсуа Олланд, ні Ангела Меркель, а от Володимир Путін зрозуміє, Олександр Лукашенко зрозуміє, Нурсултан Назарбаєв зрозуміє, оскільки ініціатива офіційного Києва цілком укладається в євразійські норми «керованої» свободи.

Задум «підрізати язики» журналістам є двосічним, палицею на два кінці й може дати такий самий несподіваний ефект для влади, як і «виховна» акція «Беркута» проти студентів на Майдані Незалежності. Провокувати шалену ненависть до себе з боку журналістського співтовариства — це щонайменше необачно, не кажучи вже про те, що навряд чи влада виграє від того, що перетворить багатьох журналістів на політичних ватажків. Адже реально те, що планується, для багатьох трудівників ЗМІ може виявитися забороною на професію. І тоді втрачати буде нічого. Варто нагадати нашій необтяженій освітою й ерудицією владі, що такі затяті лідери Великої Французької революції, як Камілл Демулен і відомий Марат, були журналістами. Влада дуже ризикує. Її дії можуть призвести не до стабілізації, а до різкого загострення ситуації в країні. Та й світова демократична спільнота навряд чи проігнорує наступ Банкової на вільну пресу, тим паче що в західних столицях у багатьох сверблять руки проучити «київського Маккіавеллі» за непристойну поведінку у відносинах з Європейським Союзом. Лідери Майдану, формальні й неформальні, поки що на зловісні плани Банкової не відреагували.

МЕДІА-ПІДСУМКИ-2013

Ну а поки ми можемо констатувати, що 2013 рік виявився роком хвилюючим, небезпечним, драматичним, роком великих розчарувань і великих надій. Майдан, несподіваний для політиків і аналітиків, підтвердив, що сили українського народу далеко не вичерпані, що й навіює чималий оптимізм.

На каналі «Інтер» усе ніяк не вирішать питання з Савіком Шустером і його програмою. Шустер начебто вже звільнив членів своєї команди й водночас заявляє, що з «Інтером» він не прощається». Ось і спробуй зрозумій ці «таємниці мадридського двору». Якщо навіть така «свобода слова», як у Савіка, правлячу партію не влаштовує, то вона явно схиляється до російсько-білоруських стандартів. Між іншим, в ефірі «Громадського ТБ» Шустер зізнався, що нардепа Олега Ляшка він запрошував до своєї студії, бо на цьому наполягала... Партія регіонів. Якщо це дійсно так, то несамовитий Олег починає виглядати дещо специфічно (як і його телевізійна несамовитість). Ще раз переконуємося в тому, що словесна революційність далеко не завжди має практичне продовження. Савік визнав і давно відоме: спікерів від Партії регіонів він обирав не сам, це вирішувалося в керівництві партії. Але ж пан Ляшко членом Партії регіонів, здається, не є. За всіх претензій до Шустера припинення програми «Шустер-LIVE» буде помітною втратою для нашого бідного телепростору. Принаймні, у Савіка й опозиціонери мали якусь можливість адекватно представити свою позицію. Але регіонали злякалися навіть цього й вирішили не ризикувати. Судячи з усього, Шустер таки стане жертвою великої телевізійної зачистки. Його, напевно, замінять кимось менш яскравим, більш керованим і старанним, без претензій на власне бачення. Регіоналам потрібен солдат партії, а не відносно вільний художник. У справу вступає логіка політичної боротьби й наближення президентської виборчої кампанії, тут навіть своїми жертвують, не те що Шустером.

«ПЛЕБС» ПРОКОВТНУВ НОВОРІЧНІ «ТЕЛЕШЕДЕВРИ»?

У новорічних програмах «Інтер» старанно виправдовував своє реноме філії російського телебачення в Україні. Безкінечний Михайло Задорнов з його натужним плоским гумором, Кіркорови, Галкіни, Баскови й інші «зірки» сусідньої держави мали нагадати українцям, що Україна навіть з цього погляду залишається протекторатом РФ і відзначити Новий рік власними силами ну ніяк не здатна. Хоча репортаж з Майдану по «5-му» й «Еспресо-TV» були набагато свіжішими й цікавішими, коли сотні тисяч наших співвітчизників разом з українськими артистами щиро, від душі співали й танцювали, даруючи відчуття натуральності тому, що відбувається, на відміну від «інтерівських» муляжів.

А телеканал з дивною в даному контексті назвою «Україна» не зміг запропонувати нічого іншого, крім видовища, що іменувалося «Блакитний вогник на Шаболівці-2014». Вірність радянській ностальгії набуває вже якихось патологічних рис.

Не відставав від нього й телеканал київської держадміністрації «Київ», який заліз аж у 80-ті совдепівські роки, «потішивши» глядачів «Святковим концертом «Легенди ВІА-80-х». Ідейно-естетична убогість вітчизняного телебачення, безініціативність, лінь і апатія пригноблюють. А може, київській міській громаді ліквідувати телеканал «Київ» і заощадити суспільні гроші, якщо там ніхто не хоче зробити його програми хоч скільки-небудь цікавими? Утім менеджери, мабуть, розраховують, що «плебс» під горілочку й салат «олів’є» проковтне і їхні убогі новорічні «шедеври». На жаль, і розважальні програми виходять настільки ж бездарними, як і все інше.

Утім більшість українських телеканалів цього разу не демонстрували обов’язковий радянський репертуар у вигляді щорічного фільму «Іронія долі, або З легкою парою», за що їм окрема подяка. Канал ICTV знову (вкотре вже!) почав демонстрацію російського телесеріалу «Адмірал» про О.В. Колчака. Фільм типовий для сучасного російського псевдоісторичного кінематографа, в якому персонажі історії постають не такими, якими були, а такими, якими потрібні сьогодні державному Агітпропу.

Певна річ, у фільмі нічого не сказано про те, як адмірал Колчак був вимушений реагувати 1917 року на майже повністю український етнічний склад матросів Чорноморського флоту. Не розкажуть і про те, що дружина командувача була активним членом Севастопольської української жіночої громади й брала участь в українських «зелених святах». Учасник подій 1917 року Михайло Михайлик залишив цікаві спогади очевидця, зокрема й про Колчака, які, зрозуміло, не увійшли й не увійдуть у «канонічну» російську історію. Зокрема, він згадує, як у Севастополі в квітні 1917 року: «Ще з ранку з Графської пристані рушили юрби матросів, цивільних і солдатів до Пушкінської школи. Замаячіли жовтоблакитні прапори і транспаранти з різними гаслами. Близько 12-ої години похід готовий був вирушати, як зі штабу флоти надійшла телефонограма про те, що  має приїхата командант флоти адмірал Колчак. За півгодини авто Колчака спинилося на Пушкінській площі перед кількадесятитисячним здвигом маніфестантів, вишикуваних у ряди. Висока, струнка постать команданта. Адмірал здіймав з голови кашкет. За хвилю він промовляє: «Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити про своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморська флота, керувати якою я маю собі за честь, на 90% складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки існують  на світі...» Такою майже дослівно була промова команданта, вкрита гучними «слава».

 Похід рушив ... Ентузіазм огорнув десятки тисяч маніфестантів і други десятки тисяч вуличної неорганізованої юрби. Радісне «слава» веселим весняним громом стрясало усміхнене сонцем бадьоре повітря і пружило душі, то знову мелодійні, ніжні звуки сентиментального гімну млявили їх, ламали набуту їх пружність, яку знову за хвилю відроджували і підносили громові оклики. Така зміна емоцій акумулювала енергію. Був найсприятливіший момент виладувати ту енергію на фізичне опановання і Севастополя, і самої флоти з її командантом разом...»

Це написано майже 100 років тому, але наскільки актуально звучить і сьогодні, коли 1991 року все повторилося, й знову, на жаль, не на нашу користь. Усе та ж описана ще Дмитром Донцовим проблема «провідної верстви». Ну, а Колчак, як і весь «білий рух», не зміг порвати з ідеєю «єдиної й неділимої», що і його, і весь цей рух згубило, віддавши перемогу більшовикам з їхнім демагогічним гаслом «про право націй на самовизначення аж до відділення». Колчак же, талановитий морський офіцер, полярний дослідник і мандрівник, став ще однією жертвою червоного терору (хоча й сам, будучи правителем Сибіру, терором не гидував), про яку в СРСР не було жодної іншої пам’яті, крім глумливої комуністичної частівки: «Как сибирская ЧК разменяла Колчака...»

Але, звісно, автори чергової московської «історичної» агітки  всі ці важливі й цікаві обставини залишили «за кадром».

Російські ж телеканали впродовж останніх днів минулого року інформували про терористичні акти у Волгограді. Але робили це своєрідно, щодуху напираючи на героїзм працівників поліції й мужню реакцію громадян. Так само діяла й радянська пропаганда в період оглушливої катастрофи 1941 року: суцільні гімни героїзму й цілковита відсутність аналізу того, що відбувається. Це стародавня російська традиція — включати емоції тоді, коли дуже не хочеться проводити «розбір польотів» по суті. Дійсно, чому в країні, де фактично вся влада знизу догори контролюється спецслужбами, громадянам не можуть забезпечити елементарної безпеки? Чому терористами дедалі частіше стають етнічні росіяни, які прийняли іслам (і це тоді, коли Московський патріархат не шкодує зусиль для розбудови в Україні «Русского мира»)? Чого варта перемога (?) Володимира Путіна в Чечні, якщо війна розповзлася на весь південь Росії? Якщо жоден регіон РФ не може почуватися в безпеці? І що чекає ті країни (зокрема й Україну), які вирішили увійти до геополітичної орбіти Російської Федерації?