Чи є істина на екрані?

Очікувані в Україні реформи «буксують» не лише в політичній та економічній площинах, а й на телеекранах. Попри окремі «прориви» телебачення загалом не встигає за стрімкими змінами, що відбуваються в суспільстві. «Геноцид українського глядача», про який в інтерв’ю «Дню» говорив народний депутат, голова Комітету з питань культури і духовності Микола Княжицький, досі триває. Особливий «голод» відчувається на ниві інтелектуального продукту. Не дивно, що частина українського суспільства, передусім люди розумової праці, вже давно відмовилася від перегляду телепрограм на користь Інтернету — у багатьох немає вдома й самого «ящика». Чого бракує у вітчизняному «телеменю»? Фрідріх Шиллер сказав, що істина — це дзеркало, відображення якого нестерпне для облуди й лицемірства. А що готовий стерпіти вітчизняний телеекран?»День» спробував поєднати телевізор і... філософію.

«У НОВИНАХ НАМ РОЗПОВІДАЮТЬ ПРО ТЕ, ЩО ВЖЕ ВІДОМО»

Сергій Пролеєв, доктор філософських наук, президент Українського філософського фонду, головний редактор часопису «Філософська думка»:

— Телевізор я дивлюся дуже мало й вибірково. Інформаційні потреби задовольняє Інтернет. Там же можна знайти художні фільми й потрібні телепередачі. Інколи (не щодня) дивлюся новини — переважно це підсумкові випуски у вихідні, в яких є аналітика, огляди подій. Передусім орієнтуюся на ICTV, «1+1», «5 канал», в пошуках іншої «оптики» можу зазирнути на «Дождь» чи CNN. Часом переглядаю ток-шоу — «Свободу слова» на ICTV, колись «Шустер LIVE», програми Євгенія Кисельова, але якихось конкретних вподобань не маю. Зрідка, коли є відповідний настрій, можу подивитися «Вечірній квартал». Раніше на українському телебаченні були проекти, за якими я регулярно спостерігав. Свого часу дивився перші «Танці з зірками» на «1+1». На цьому ж каналі інколи вмикав «Від пацанки до панянки». Це були цікаві, змістовні проекти. Останнім часом нічого такого не дивлюсь.

На жаль, у новинах переважно розповідають про те, що вже насправді нам відомо. Інформацію подають по наперед визначеній схемі. Наприклад, вбивство Бориса Нємцова. Нам відомо, що він був опозиціонером в авторитарному суспільстві. Очевидно, що йдеться про політичне вбивство. Саме про це нам і розповідають докладно у телевізорі. Якщо порівняти аналітику, коментарі, інтерпретації, побачимо, що ті ж самі думки «прокручуються» раз у раз. Окрім як про сам факт вбивства, нічого нового ми для себе не дізнаємося. Теж саме можна сказати про будь-яку «новину». Шаблони інтерпретацій існують ще до самої події. Коли вона стається, їх просто дістають і використовують. Кожного разу ми вислуховуємо певний набір кліше. Такий підхід передбачуваний, нецікавий і неплідний з точки зору розуміння того, що відбувається. Зрозуміло, що вийти за межі таких шаблонів складно, але без цього новини фактично втрачають будь-який сенс. У структурі випуску зазвичай превалюють катастрофи. Зрозуміло, що саме надзвичайні ситуації викликають найбільш жваву реакцію аудиторії, але життя складається не лише з них. «Картинка» ж, яку нам показують, — абсолютно вироджена.

Не люблю наше телебачення через переобтяженість рекламою, що призводить до нестерпної втрати часу. Вона подається в абсолютно «варварський» спосіб, величезними блоками. Саме тому волію дивитися все в Інтернеті. Зрозуміло, що без реклами телебачення не може вижити, але вона має бути присутньою у більш цивілізований спосіб — думаю, відповідні приклади можна знайти у більш розвинутих телеіндустріях. Ще одна велика вада телебачення — це власне його зміст. Він — надто одноманітний. Це помітно навіть за художнім сегментом. Тут домінують бойовики, детективи та еротика. Ці жанри мають право на існування і, ймовірно, викликають глядацький інтерес, але обмежуючись лише ними, ми збіднюємо контент.

Слід пам’ятати, що телебачення не лише реагує на запити глядача, а й активно їх формує. В цьому полягає його велика культурна місія, про яку, на жаль, забувають. Ідеться про виховання, розвиток культурних та інтелектуальних потреб глядача. Потенціал його інтересів, насправді, виходить далеко за межі запропонованого вузького контексту. Таким чином телебачення саме заганяє себе в глухий кут, адже у глядачів поступово виникає природна втома, зникає зацікавленість. Водночас сприймати будь-що інше вони вже не в змозі. Якщо б менеджмент телеіндустрії розумів це, вони б працювали над створенням більш широкого «ринку інтересів». Зрештою наш світ складається з дуже багатьох інших сегментів, які просто відсутні на екрані. Телебачення як потужна культурна, інформаційна, соціальна сила сьогодні не реалізує власний потенціал.

«ТЕЛЕБАЧЕННЯ ВИКОРИСТОВУЄ СЛАБКОСТІ ГЛЯДАЧІВ»

Андрій Богачов, доктор філософських наук, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:

— Останні роки я взагалі не вмикаю телевізор. Та й раніше не мав великого інтересу до телепродукції. Завжди її виробляли для тих, кому можна легко навіяти будь-яку дурницю, вигідну «творцям» продукту. А споживачі яскравих навіювань — це, здається, більшість людства. Її поведінкова і психічна реакція на телепродукцію зовсім прогнозована й експлуатована. Комерційне телебачення, яке володіє цим «магічним ящиком», «домашнім вівтарем», використовує звичайні людські слабкості глядачів: пасивність, некритичність, самовпевненість, стадність, брак смаку тощо. Це ніби усі визнають. Однак чимало людей не живуть згідно з таким знанням. Насправді вони лише прикидаються «добре поінформованими громадянами». Вони хитро погоджуються бути «трохи» маніпульованими в обмін на нехитре і тривале задоволення від телевізора.

Поки не було доступного Інтернету, таки доводилося витрачати якийсь час на пошук і телевізійний перегляд некомерційної продукції, суспільної інформації або художніх фільмів. Однак зараз комп’ютер та Інтернет, на щастя, звільнили мене від цього явища — телебачення. Не думаю, що ця заміна неодмінно покращує наше існування, дарує свободу чи якийсь цифровий комунізм. Просто розширилося коло можливостей. Є чудова змога вирішувати, коли і що тобі потрібно з усього розмаїття інформаційних, аналітичних і мистецьких ресурсів. Тепер слід мати лише елементарні комп’ютерні навички і трохи думати власною головою, не довіряти сліпо тому, що нав’язують телеканали. Слід бути трохи активним, мати гідність. Треба зіставляти різні джерела, різні стилі, різни способи висловлення, зокрема розуміти іноземні мови. Це приваблює живі душі. Отже природно, що багато людей уже забули про телевізор. Кажуть, що телепропаганда й телереклама десь, у якомусь суспільстві, впливає на переважну більшість людей. Вочевидь, це погана оцінка суспільства, яке, виходить, дуже примітивно використовує Інтернет із його незнищенним плюралізмом.

«НА УКРАЇНСЬКИХ КАНАЛАХ ВАЖКО ЗНАЙТИ «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ» ПОЖИВУ»

Людмила Криворучка, кандидат філософських наук, заступник директора Докторської школи НаУКМА ім. родини Юхименків, викладач:

— Останнім часом телебачення дивлюсь обмежено та «відображено»: через посередництво Інтернету, найчастіше вже після ефіру, на сайтах телеканалів — це переважно інтерв’ю чи програми, посилання на які рекомендують колеги в соціальних мережах. Звичайний «пасивний» перегляд трапляється хіба в гостях чи у публічних місцях (скажімо, в магазинах, кафе, перукарні, готелі, де часто постійно включені якісь канали).

Вдома маю кабельне телебачення, тож дивлюся переважно міжнародні канали новин, фільми англійською мовою, концерти класичної музики та оперу, а також пізнавальні передачі й мультфільми — разом із дітьми. На українських каналах, на жаль, важко знайти «інтелектуальну» поживу. З вітчизняних дивлюся ТВі, «Еспресо ТV» та «1+1» — документальні передачі чи інтерв’ю. Українському телебаченню бракує зорієнтованої на далеку перспективу просвітницької, державницької та культурної політики. Я переконана, що принаймні державний загальнонаціональний канал мав би забезпечувати, з одного боку, актуальне інформування про події в Україні (перебіг військових дій, волонтерську роботу, допомогу біженцям, економічну ситуацію), подібно до того, як динамічно та майже в реальному часі висвітлювалися події на Майдані, а з іншого боку — надавати майданчики для дискусій, фахових коментарів, обговорення  дражливих питань. Надзвичайно бракує програм для дітей — як найменших (через що популярності набувають російські мультиплікаційні серіали), так і для підлітків. Було би добре запровадити серії передач про літературу, поезію, музику, кіно, театр. Бракує публічних фігур філософа, вченого, митця, фахівця  — через що місце і роль авторитетного коментатора надають «зіркам»  і «світським особам», а також дискредитованим «політикам». Мені також видається доцільною регулярна публічна звітність президента, прем’єр-міністра, міністрів про свою діяльність у форматі інтерв’ю чи прес-конференцій.

На мою думку, структура ефіру як для країни, яка веде війну та здійснює радикальні реформи, сьогодні у нас доволі абсурдна — найважливішому й надалі надається найменше часу. Мало представлені власне війна та її трагічні наслідки, що й створює відчуття розриву між досвідом тих, кого вона торкнулася безпосередньо, і тих, хто намагається допомогти чи зрозуміти, що відбувається. Недостатньо показують героїв військових дій і всіх, хто їх підтримує, — волонтерів,  державні служби,  родини. Це могло б значно посприяти громадській консолідації і надало б значущості щоденному подвигу багатьох звичайних людей. Вкрай обмежено обговорюються економіка чи освітня реформа — а це торкається всіх.