Чи зникло радіо?

Радіо для мене було завжди чимось особливим. Я не пам’ятаю, як і коли воно в нас з’явилось, але точно пам’ятаю, що було ввімкнене постійно. Цей жовтуватий приймач біля годинника з білим кружальцем навколо ручки гучності, яке з’явилося в результаті багаторічного користування-крутіння, був повноправним членом сім’ї. Малим я не пам’ятаю, коли його вимикали, хоча й не слухали особливо. Мабуть, це був дух, який оберігав будинок від телевізійної нечисті та часово-безмовного божевілля. Міському жителю важко зрозуміти всю жахливість тиші, та це й неможливо, бо в місті кожен куточок простору зайнятий якимось звуком: від гулу трамваю до глухого рокоту води в батареях; від праведних співів на площі до стогону болю знедолених біля смітників. У селі безмовність вбиває, а якщо й не вбиває, то калічить, змушує людей пити горілку і вішатись у колгоспному саду. От проти цього всього люди тримали вдома ладан і подібну на мою державну радіоточку.

Радіо відігравало важливу роль не тільки в екзестенційно-містичному житті, а й у календарно-побутовому існуванні сільської людини. Радіоточка завжди починала новий день, декого вона піднімала для роботи в полі; дехто прокидався, щоб не спізнитись на автобус до райцентру (на роботу чи на базар за насінням). До речі, інші часові відрізки теж розпізнавали за радіо, точніше, за тими передачами, які оте радіо транслювало. Якщо чуєш пропиті голоси й пискучі звуки, значить, що по радіо транслюють сесію ВРУ, а це середина дня; співає Іво Бобул — час виганяти корів у череду, а якщо чути, як диктор розповідає про болячки, то корів виганяти пізно, вони вже десь біля річки. А коли з радіо лунає шизофренічне сюсюкання, значить, іде вечірня казочка, а це означає, що всім час мити ноги й лягати спати. Ну а далі для робочої людини наставала комендантська година тиші та спокою.

До речі, з першої до третьої години ночі українське радіо транслювало чудові та мелодійні композиції з творчого доробку гуртів Дес, Олд Менс Чайльд, Бурузма та Кенібал Корпс, ведучий читав мантру й грюкав головою в каструлю, але це маловідомий факт, бо зазвичай, як я вже казав, у таку годину радіо ніхто не слухав.

А що, власне, транслювалося по цьому радіо? Як уже зрозуміло, серед багатющої та страшенно різноманітної програми національного радіо просто важко було вибрати щось одне, все було цікавим і захоплюючим. От, наприклад, трансляції з Верховної Ради приваблювали ораторськими здібностями депутатів, викликали почуття громадської вартості та самосвідомості, а також добре відганяли мух і присипляли маленьких дітей. Чи, візьмемо, ті пізнавальні програми про «лишай третьої п’ятки», які розвивали медичну ерудицію, а також змушували бабусь, які це слухали, хреститись і казати: «Слава Богу, в мене такого немає!». Але хітом радіомовлення мого регіону були регіональні включення з райцентру з останніми місцевими новинами, які читав САМ наш тодішній голова. Він вітався поганою російською, й нею ж озвучував новини району впродовж години, а може, менше. Утім, новини читалися перші кілька хвилин, потім голова знаходив в цих новинах знайоме прізвище й починав згадувати власникові цього прізвища якісь гріхи, типу загубленої втулки до якого-небудь комбайна чи недобросовісність у роботі при проріджуванні соняшника. Якщо гріхів не було, голова, не довго думаючи, робив «пропедевтичний втик» або згадував молодість. Цю передачу справді слухали — чи то в надії почути знайоме прізвище (звісно, не своє, бо своє прізвище з уст начальства нічого хорошого не обіцяло), чи за звичкою, або просто сміялися над бригадирською, але не менш барвистою, насиченою епітетами та порівняннями мовою, яка нерідко загрожувала перейти в лайку. Я завжди уявляв, як в особливо кульмінаційний момент обличчя «ведучого» червоніє й надувається, й це мене страшенно тішило.

Ера життя з радіо закінчилася раптово і в одну мить. Десь на початку двохтисячних люди почали один за одним купувати нові телевізори. Хтось говорив, що почали ловити російські канали, а це означало серіали та фільми про спецназ, і телевізори з’явилися майже в кожного, а в кого їх не було, то були протерті від пилюки й виставлені в залі. Навіть ми завели беушну «берьозку», а радіо так і залишилось самотньо висіти біля годинника, припадаючи пилюкою, апатично скидаючи фарбу.

За один день комунальники пройшлися дворами й повідрізали радіокабелі, бо за нього перестали платити.

Та ось, зараз — супер-пупер технологічна ера. Село вже не те, що в дев’яностих. Кожен — сам за себе, немає череди та вечірніх посиденьок бабусь на лавочках, люди стрімко апгрейдяться, щоб бути схожими на міських, і вже не те що телевізор — комп’ютер у кожного, а якщо телевізор, то не один, і обов’язково «жидкокрісталічєскій». Ну, телефони є навіть у котів — усі з Інтернетом. Навіть говорять, що у Веселих Корчах механізатор айпад купив.

Проте чи зникло радіо? Аж ніяк. Гаджетів так багато, що бідні люди не знають, що з ними робити, але купують все нові й нові, не встигнувши розібратись у старих. Телебачення на великих та пологих екранах виглядає гидко й примітивно: що не включиш, то побачиш або жорстокість, або порнографію, або взагалі щось таке, що ні в які ворота... І люди помаленьку дістають із горищ старі радіоприймачі чи купують нові, щоб увімкнути й просто розслабитись.