«Дайте книгу скарг!»
Iз безлічі телевізійних сюжетів, так чи інакше пов’язаних із майбутніми виборами, запам’яталася чомусь оповідь про проект київської художниці Ірини Кіршиной, яка створила серію ляльок «за мотивами» відомих українських політиків. Серед них — «Віктор Ющенко»-бджоляр, «Володимир Литвин» в образі римського судді тощо. Запам’яталася, точніше, не сама новина, а відчуття від неї: «в ляльках» деякі українські політики мають симпатичніший вигляд, аніж у житті. Оскільки прототипи іноді такий «ляльковий театр» влаштовують...
Утім, телетиждень запам’ятався не лише черговим скандалом із прослуховуванням політиків і появою в парламенті майора Мельниченка, який прийшов туди, «щоб подивитися в очі спікеру» («1+1»).
У середу, наприклад, кілька українських телеканалів розказали про те, що Кабмін Юрія Єханурова визначився з енергетичною стратегією України до 2030 року. Цілі зрозумілі — зменшити енергоспоживання і залежність від імпортерів. А серед пріоритетів, як було заявлено, — розвиток власної атомної енергетики та вугільної промисловості. Було б лише добре, якби телеканали, розповідаючи про грандіозні плани зі збільшення видобутку вугілля, не забували також подавати і супроводжуючу інформацію — наприклад, про те, на який термін, власне, Україні може вистачити свого вугілля; за рахунок чого можна зменшити енергоспоживання тощо.
Наприклад, у сюжеті на «Тонісі» (програма «24 години», автор сюжету — Дарина Кучерук) розповіли про досвід одного з сіл Сумщини, що зігрівається... соломою. Уже кілька років тривалість опалювального сезону тут регулюють самостійно — відтоді, як встановили спеціальний котел для спалення соломи, здатний замінити три газові котли. Такого «несолідного», на перший погляд, ресурсу, як солома, виявляється, вистачає на опалювання лазні, клубу, адміністративних приміщень, школи, кількох будинків і дитячого садка. В останньому батареї тепер завжди гарячі, а про обігрівачі вже встигли забути. Вигода для місцевого господарства очевидна. Якщо раніше щомісяця доводилося платити за газ до 30 тисяч гривень, то тепер ці зекономлені гроші залишаються на власний розвиток — солома ж своя, безплатна. А раніше її після збирання пшениці просто спалювали на полі... І якщо, як розповіла автор сюжету, в Україні про такі пічки заговорили тільки тепер, то, наприклад, у Данії вже давно соломою та відходами деревини обігріваються цілі села та райони. За підрахунками вчених, завдяки таким котлам Україна могла б скоротити споживання газу приблизно на п’ять мільярдів кубометрів на рік, для чого досить встановити до 20 тисяч котлів, і зробити це реально вже до 2015 року. Було б бажання... А взагалі, непогано було б, щоб українська енергетика чимось була схожа на найбільший у країні самовар, який встановили на Харківському вокзалі та про який розповіли практично всі центральні телеканали. Він може нагріватися як за допомогою електрики, так і вугілля. А крім того, готувати із його допомогою можна не лише чай, а і плов, і шашлики. Дуже зручно для споживача.
До речі, 15 березня відзначали Всесвітній день захисту прав споживачів. У зв’язку з цим кореспонденти «К1» (автор сюжету — Інна Руденко) вирішили організувати «полювання» на книгу скарг і пропозицій, використовуючи приховану камеру. Як з’ясувалося, багато продавців вважають її пережитком минулого. Утім, як пояснили тележурналістам у Департаменті у справах захисту прав споживачів, книги цієї ніхто не відміняв: вона має бути в усіх організаціях, пов’язаних з обслуговуванням населення, а вже тим паче — в торгових. Причому зберігати її треба протягом року, оскільки для ревізора це офіційний документ. Невидача книги — грубе порушення, що карається штрафом. Та й узагалі, заяву споживача керівник організації повинен розглянути протягом тижня і зробити відповідні оргвисновки. Але, як було помічено, наші покупці здебільшого з’ясовують відносини на місці, не покладаючись на книгу скарг. Ось і почали помалу забувати про її існування.
Чесно кажучи, висока ефективність книги скарг викликає деякі сумніви. Та й реалізація можливості поскаржитися з будь-якого приводу часто розвиває в споживачеві не найкращі людські якості. Проте можна припустити, що на продавця книга скарг і пропозицій, розміщена на видному місці, все ж таки впливає позитивно.
З огляду на те, що політика — це також, за великим рахунком, сфера послуг (про що політики, щоправда, нерідко забувають), непогано все-таки було б впровадити цей призабутий досвід і в сферу захисту прав виборців. Щоб у останніх, коли політики намагаються спихнути їм політичний товар не першої свіжості (та ще й максимально обважити), була хоч би можливість зафіксувати факт порушення своїх прав (невиконання політичних обіцянок, невідповідності «товару» опису, тобто політичній програмі тощо). Ось лише якщо в торгівлі несумлінного продавця може стримувати можлива ревізія, то в політиці, на жаль, і «продавець», і «ревізор» — нерідко одна і та сама особа...
