Де починається Європа?

На відміну від деяких інших європейських столиць, у Брюсселі майже не відчувається ностальгія за імперськими часами. Навпаки — тут панує дух демократизму, прагматизму та спрямованості у майбутнє. Принаймні таке враження склалося у автора цих рядків упродовж чотириденної подорожі до цього міста в рамках прес-туру, присвяченого черговій зустріч міністрів закордонних справ країн-членів НАТО, що відбулася тут нещодавно.

♦ Бельгія — одна з країн Бенілюксу, чи не найбільш індустріалізованого та економічно розвинутого регіону Європи. Власне, незалежною державою вона стала порівняно недавно — в першій половині ХІХ століття. Однак є в неї й своя недовга колоніальна історія — бельгійська влада на території сучасної Демократичної Республіки Конго з’явилася наприкінці ХІХ століття й проіснувала до середини ХХ. Сьогодні ж на вулицях Брюсселя можна побачити чимало чорношкірих бельгійців — імовірно, вихідців із тих країв, а також з французьких колоній.

♦ Прагнення до всього нового відобразилося й на місцевій архітектурі. Саме цьому місту завдячує своїм іменем феномен «брюсселізації» — процес хаотичної забудови, що супроводжується неконтрольованим знесенням історичних будівель. Україна проходить через це зараз, але Брюссель у 1960 — 1970 роках «відзначився» першим. Сьогодні в центрі міста поміж зразками готичної та барокової архітектури й справді можна побачити багато сучасних будівель, однак принаймні для очей киянина жодного дискомфорту це не викликає. Крім того, в Брюсселі є чимало чудових будинків, створених  наприкінці ХІХ — початку ХХ століття піонерами модерну, зокрема Віктором Ортом.

♦ Брюссель доволі сильно відрізняється від інших регіонів країни. Франкомовний анклав усередині Фландрії, він має давні космополітичні традиції й завжди приваблював дипломатів і біженців. Оскільки сьогодні в місті розташовані керівні органи ЄС, НАТО та інших міжнародних організацій, чверть його населення становлять іноземці. У центральній частині міста можна, здається, зустріти самих лише туристів та офісних працівників. Уже о восьмій годині вечора, якщо відійти трошки вбік від кварталів із ресторанчиками та сувенірними крамницями, де збираються туристи, натрапляєш на зовсім спорожнілі вулиці. Загалом жителі цієї «столиці об’єднаної Європи» мають небагато спільного з нашими стереотипами щодо європейців — вони курять в публічних місцях, постійно переходять вулицю на червоне світло й часто забувають вдягнути намордники на своїх собак. І все це стосується не лише емігрантів, а й цілком «білих» та небідних на вигляд громадян. Непосвяченій людині непросто розібратися й у відносинах між різними етнічними та соціальними групами Брюсселя. Принаймні очікуваних ознак ворожнечі між валлонами та фламандцями за чотири дні спостерігати не довелося. Зате франкомовний продавець книжкового магазину на моє прохання показати книжку з місцевими народними казками наполегливо робив вигляд, що не розуміє англійської. Можливо, далася взнаки французька ворожість до англійської, а може, місцевим просто набридло засилля іноземців. Однак загалом брюссельці — доброзичливі та привітні люди. Ще за місяць до Різдва в місті вже панує святкова атмосфера. Будинки прикрашають стрічки та ілюмінація, а на Гран-Плас, центральній історичній площі Брюсселя, окрім ялинки, яку, до речі, цього разу місту подарувала Рига, було встановлено й різдвяну шопку. За кілька днів після нашого від’їзду з’явилась новина про те, що цю симпатичну віфлеємську стайню розгромили «політичні активісти». Цікаво, що «протестували» вони не проти християнських традицій, а проти соціальної політики бельгійської влади...

♦ На жаль, дослідити місто більш детально бракувало часу. Лише останнього дня, після всіх брифінгів і зустрічей вдалося вирватися й вдосталь поблукати вже нічним Брюсселем — на щастя, виліт до Києва наступного дня був не дуже рано. Однак головною метою нашої поїздки була штаб-квартира НАТО. Вона розташувалася у велетенському, але скромному приміщенні колишнього госпіталю на околиці Брюсселя. Власне, йдеться про справжній окремий квартал, захищений огорожею з колючим дротом та бетонними блоками. До слова, навпроти, через вулицю, вже майже завершене спорудження нової футуристичної будівлі штаб-квартири.

♦ У день приїзду міністрів довелося спостерігати автоматників і снайперів на дахах, схожих, щоправда, більше на бійців охоронної компанії, ніж на військових. Але найбільше, що вразило в НАТО, — увага до преси. Одразу помітно, що західні військові давно усвідомили істину про те, що інформаційне забезпечення, діалог армії з суспільством та міжнародною спільнотою не менш, а інколи й більш важливі, ніж сучасне озброєння та бойова підготовка. Для журналістів у штаб-квартирі НАТО створили всі умови. Величезний прес-центр оснащено телефонами для безкоштовних дзвінків у будь-яку країну світу. Тільки-но Генсек закінчує говорити, секретаріат роздає прес-реліз із його промовою. На кожний аналогічний захід НАТО запрошує значну кількість журналістів із усього світу, оплачуючи їм проїзд і проживання. Цікаво, що до Брюсселя кличуть не лише представників лояльних видань, а й, тих хто ставиться до політики Альянсу критично, інколи навіть відверто вороже. Зрозуміло, що всі події супроводжуються суворими заходами безпеки, однак особливих незручностей це не створює.

♦ Для української делегації в НАТО підготували особливу програму. Чиновники, відповідальні за роботу новостворених трастових фондів, спрямованих на підтримку Збройних сил України, організували спеціальні презентації. А Генсек Єнс Столтенберг провів для українських журналістів круглий стіл. Хоча тривав він недовго, близько 20 хвилин, але це був, мабуть,  найцікавіший захід усієї програми. Попередньо нас, вісьмох чоловік, завели до окремої кімнати, де службовий пес обнюхав особисті речі. Вочевидь, шукали вибухівку, хоча зайве говорити про те, що потрапити на територію штаб-квартири можна лише після прискіпливого огляду. Генсек зайшов у супроводі кількох помічників, і після короткої вступної промови почав відповідати на запитання. Зрозуміло, що всі вони стосувалися співпраці України і НАТО, перспектив вступу до Альянсу тощо. Як відомо, Столтенберг озвучив у ці дні кілька важливих месиджів для України, однак витягнути з нього ще бодай речення, здається,  було просто неможливим — у звичній манері дипломата він повторював кілька тих самих позицій так, ніби кожне слово було попередньо узгоджене з усіма 28 країнами-членами... Взагалі отримати в НАТО нову інформацію,  якісь деталі щодо майбутніх рішень можна здебільшого лише з анонімних джерел — численні радники та посадовці не проти поспілкуватися з журналістами в кулуарах, але зазвичай просять не згадувати свого імені. Трапився з нами в прес-центрі й кумедний випадок — на другий день зі столу колеги зник український прапор. Перша версія у всіх була однакова (до штаб-квартири серед інших прибула й велика делегація російських журналістів), однак потім з’ясувалося, що прапор забрали... охоронці. Чому — не пояснили. Через кілька годин його з вибаченнями повернули. Загалом же до українців нині ставлення особливо приязне — й не лише у штаб-квартирі НАТО, а й на вулицях Брюсселя. Жителі цього міста, в якому дипломати сьогодні намагаються вирішувати світові проблеми, здається, особливо заангажовані у питаннях міжнародної політики. Принаймні де розташована Україна, не запитує ніхто, а місцеві торгівці, почувши це слово, без вагань знижують ціну.

Дякуємо за сприяння в організації подорожі Центрові інформації та документації НАТО в Україні