ДЕКОРАТИВНЕ МОВЛЕННЯ
Минулої п’ятниці автор цієї колонки запропонувала читачам разом поміркувати про підсумки вітчизняного ТВ-року. Уже прийшли перші відгуки — за які всім спасибі. А поки що, як і домовлялися, слідом за розмовою про наш політичний ефір поговоримо, що ж відбувалося в 98-му в нас у більш популярних серед глядачів видовищних і масових жанрах.
Тенденцією року, на мій погляд, тут став значно помітніший, ніж раніше, крок усіх телеканалів до комерційної сітки мовлення. Причому це стосується — що цікаво — у доморощеному виконанні й державного Першого загальнонаціонального каналу. У країні так і не створено Громадське ТБ в його цивілізованому вигляді. Зате державне ТБ з неабияким заповзяттям навчається заробляти гроші. Адже платонічна взаємна любов з нинішнім Президентом — це, звісно, добре. Та багато хто полюбляє й «погарячіше»...
Отже, всі канали заробляють рекламу, розважаючи нас, утішаючи, розвеселяючи та втягуючи в азартну гру. Вельми до речі тут нагодилося інтерактивне ТБ, яке покрокувало всіма каналами семимильними кроками. До речі, найвдалішим інтерактивним проектом мені видається «Щасливий дзвінок» на УТ-1. Тим, хто з цим не згоден, пропоную експеримент, одного разу випадково зроблений мною: вимкніть під час ефіру цієї програми звук. Запевняю вас, ефект надзвичайний: ви не чутимете, яку чергову милу нісенітницю верзуть ведучі. Проте ви побачите абсолютно щасливі, радісні, задоволені, усміхнені обличчя учасників. І це вже багато! Ну потрібна людям віддушина — і ось вона, вже є, та ще й на Першому національному!
Другою тенденцією року була, мабуть, відсутність чіткої концепції розвитку в більшості вітчизняних каналів. Тільки цим можна пояснити, приміром, поява в нашому ефірі програм-двійників — ранкових проектів «Чайник» (СТБ), «Раночок» («Інтер»), яким закортіло відбити лаври в уже розкручених «Сніданку з «1+1» і «Доброго ранку, Україно» (УТ-1), та ще й інколи на одному каналі — як ток-шоу «Хто там?» і «Терези» на СТБ. Коли виходять із принципу: щоб «усе, як у людей», незалежно від можливостей і прорахованих потреб, — це дорого обходиться передусім самим каналам. Дивний вітчизняний симбіоз прагнень до комерціалізації мовлення і відсутності точного комерційного розрахунку — це, будемо сподіватися, хвороба виліковна.
Мабуть, єдиний канал, який будував свою політику, виходячи зі зрозумілої і глядачам логіки — «1+1». Курс на створення інтелігентного розважально-культурологічного мовлення «1+1» витримує суворо та грамотно, майже без помилок. При цьому самодостатність каналу забезпечується професійною інформаційною службою, а амбіційні іміджеві проекти («ТСН. Особливий погляд», «Монологи», «Версії Ольги Герасим’юк»), не рейтингові та збиткові, підживлюються за рахунок комерційних програм. «Монологи» Анатолія Борсюка для мене стали програмою року. Уперше в Україні з’явився цикл передач у жанрі інтерв’ю, який претендує на масштабне, об’ємне осмислення проблем і процесів двадцятого століття. Тим часом як, скажімо, у програмі «Обличчя світу» («Інтер») Олександр Ткаченко дещо навіть упоюється своєю можливістю ліпити власний, начебто авторський, продукт із «матеріалу» (в розумінні героїв) високої «проби», використовуючи інтерв’ю з ними лише як елемент багаторівневої конструкції з досьє, власних висновків тощо, Анатолій Борсюк залишає своїх не менш іменитих співрозмовників неначе віч-на-віч із самими собою, лише непомітно спрямовуючи їхню думку. І виявляється, що така собі старомодна, неспішна розмова може бути, порівняно з найпередовішими журналістськими технологіями куди інформаційнішою, а головне, емоційно насиченішою, й це вносить у душу глядача певне просвітління.
Це зайвий раз підтверджує істину, що на 80% особистість телеведучого створює будь-який ТВ-проект. Звісно, коли їй допомагають опинитись у «своїй тарілці» й у своїй темі. Найяскравіше свідчення тому цього року продемонстрували й численні ток-шоу на всіх каналах. Особливо пікантна ситуація склалася з трьома проектами: «Давайте обговоримо» («Інтер»), «Ток-ринг» (УТ-1) і «Табу» («1+1»), які йшли навіть у темах майже ніс у ніс, а про деталі конструкції, які не збігалися лише в нюансах, годі й говорити. Перемогло в цьому негласному змаганні, на мою думку, «Табу». І якщо «проти» «Ток-рингу» грали й відсутність постійного ведучого, і неймовірна сумiш непоєднуваного, то стосовно «Давайте обговоримо» — тут, по-моєму, Вересень «переграв» саме Ганопольського. Як на мене, то завдяки своїй більшій провокаційності, жорсткості, які нерідко навіть дратують. Та саме це «під’юджування» аудиторії та суперників, вольове диктаторське ведення програми, і надали зрештою проекту і насиченість переживаннями, і гостроту, і сконцентрованість думки. Отже, пану Вересню можна було б надати звання найкращого перетворювача старих ідей на нові. На жаль, Ользі Герасим’юк поки що (після її проекту «Проти ночі») це вдалося дещо гірше. Декілька її програм у серії «Версії» — про «Світлий будинок» в Одесі, про проблеми психіатрії, про трагедію в Закарпатті, можна віднести не просто до ТБ високого класу, а й до справжніх громадянських учинків. Проте Ольгу, на мій погляд, підвела невибудуваність формату програми. Явно «не з тієї опери» виглядали інтерв’ю з Бріджит Бардо, Анні Жирардо тощо. І все-таки, гідне всілякої підтримки прагнення «1+1» (зокрема й у проекті «ТСН. Особливий погляд») давати щотижня соціальний, психологічний зріз суспільства, тісно переплетений з його політичними й економічними реаліями. При цьому у вищеназваних проектах «1+1» є щось нове (яке є давно забутим старим) для нашого центрального ТБ: певна частка публіцистичності, бажання журналістів безпосередньо впливати на розвиток подій, не дотримуючись безсторонності, яка було ввійшла в моду, а сприймаючи відзняте і сказане в кадрі як особистий вчинок, особисту відповідальність.
Звісно, шлях до торжества «добра і справедливості» можна уявляти собі по-різному. Про це свідчить ще одна новина-98 у нашому телепросторі: поява свого ТВ-Жириновського в особі Олеся Бузини. В останньому «Ток-рингу» смішно було спостерігати, коли, нібито опонуючи «демагогу й популісту» (характеристики з арсеналу Бузини) Михайлу Поплавському, Олесь був до дзеркальності подібний своєму візаві. Є певна недолугість у тому, що людям для доведення свого професіоналізму, крім виконання прямих обов’язків, потрібне ще щось — чи співати, чи скандалити... Проте куди сумніше, що «жириновський» від журналістики може безкарно, не будучи ніким осмикнутим, заявити викладачці середнього віку, котра насмілилася (!!!) сказати, що вона проти страйків вчителів: «Ви поганий учитель, у вас немає почуття власної гідності». Схоже, це вже стає в нашій державі нормою — зневага до тих, хто в загальному хаосі та вакханалії сили (апологетом якої виступав Бузина) просто тихо робить свою справу: навчає дітей, вирощує хліб, прагне організувати приватну справу, намагаючись проблеми, створювані йому зокрема й державою, розв’язувати власними силами, не перекладаючи відповідальність за свою долю ні на кого, зокрема й на хирляву владу. Так, це природно: суспільство, яке стрімко люмпенізується, дедалі виразніше бачить героями горлодерів на барикадах, а не людей обов’язку, терпіння та праці, зусиллями котрих, між іншим, і тримається вся цивілізація в усі часи. Шкода тільки, що до цієї небезпечної суспільної підсвідомості свій сірник завжди норовить піднести й інтелігенція, зокрема й журналістська.
Хтось, можливо, вирішить, що занадто обширні висновки зроблено з локальної ситуації. Та про те, що ситуація не така й невинна, говорить хоча б той факт, що запрошувати Олеся Бузину в студії різноманітних ток-рингів стало модно — напевне, як «оживляж», аби привернути до програми увагу дозвільної публіки. І це ще раз говорить про наше спільне небажання відповідати за наслідки зробленого власноруч, про небажання думати, «як слово наше відгукнеться». На жаль, журналістика, й особливо телевізійна, як найпопулярніший її вид, дуже добре віддзеркалює ситуацію в суспільстві загалом. 98-й не висунув на передній край нового харизматичного лідера ні в країні, ні у вітчизняному ефірі. Вадим Долганов, хвала Господу, не став Сергієм Доренком. А ті з сильних журналістів, котрі мають сталу демократичну переконливу позицію, з різних причин не змогли поки що здійснити проект, який прикував би увагу значної кількості українських громадян. 98-й не дав народу чіткої й виразної національної ідеї, з якою можна намагатися щось змінити в нашому житті. Та й наше ТБ не стало, на жаль, дзеркалом, в якому життя країни відбивалося б без надриву, але й без перекручень. Не стало тією сполучною посудиною, завдяки якій думки, сподівання, точки зору людей, акумулюючись в ефірі, ставали б реальною силою ідей, спроможною змінити суспільство. Поки що наше ТБ у найкращому випадку — як оте декоративне кіно 30-х, «Свинарка і пастух», приміром. А в найгіршому — маніпулятор народною свідомістю, результати чого ми бачимо вже тепер, скажімо, зі складу того ж таки парламенту, який обирали, зокрема, й під впливом ТВ-пропаганди.
Як і країну, вітчизняне телебачення в 98-му застопорила фінансова криза. Як і в країні, на ТБ вибухали великі скандали, в основі яких лежали переплетені в тісний клубок політичні та фінансові інтереси...
А що в позитиві? Хоча б те, що й на ТБ, як і в країні, протягом року були цікаві пошуки та спроби робити свою справу добре й професійно. З неназваних нами в цьому огляді таких проектів-98 відзначимо програми «Дай п’ять» на ТЕТі, «Таємні історії з Дмитром Харитоновим» на УТ-1, «Вікна-бізнес» на СТБ, «Вчасно» на «Інтері», і, ясна річ, найбільший проект року — Новий канал, який небезуспішно вперше в Україні втілив ідею «FM-ешного» ТБ. І, нарешті, в позитиві те, що й на ТБ, як і в країні, є здорові, мислячі, чесні сили, в яких, будемо сподіватися, все ще попереду.
№252 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Минулої п’ятниці автор цієї колонки запропонувала читачам разом поміркувати про підсумки вітчизняного ТВ-року. Уже прийшли перші відгуки — за які всім спасибі. А поки що, як і домовлялися, слідом за розмовою про наш політичний ефір поговоримо, що ж відбувалося в 98-му в нас у більш популярних серед глядачів видовищних і масових жанрах.
Тенденцією року, на мій погляд, тут став значно помітніший, ніж раніше, крок усіх телеканалів до комерційної сітки мовлення. Причому це стосується — що цікаво — у доморощеному виконанні й державного Першого загальнонаціонального каналу. У країні так і не створено Громадське ТБ в його цивілізованому вигляді. Зате державне ТБ з неабияким заповзяттям навчається заробляти гроші. Адже платонічна взаємна любов з нинішнім Президентом — це, звісно, добре. Та багато хто полюбляє й «погарячіше»...
Отже, всі канали заробляють рекламу, розважаючи нас, утішаючи, розвеселяючи та втягуючи в азартну гру. Вельми до речі тут нагодилося інтерактивне ТБ, яке покрокувало всіма каналами семимильними кроками. До речі, найвдалішим інтерактивним проектом мені видається «Щасливий дзвінок» на УТ-1. Тим, хто з цим не згоден, пропоную експеримент, одного разу випадково зроблений мною: вимкніть під час ефіру цієї програми звук. Запевняю вас, ефект надзвичайний: ви не чутимете, яку чергову милу нісенітницю верзуть ведучі. Проте ви побачите абсолютно щасливі, радісні, задоволені, усміхнені обличчя учасників. І це вже багато! Ну потрібна людям віддушина — і ось вона, вже є, та ще й на Першому національному!
Другою тенденцією року була, мабуть, відсутність чіткої концепції розвитку в більшості вітчизняних каналів. Тільки цим можна пояснити, приміром, поява в нашому ефірі програм-двійників — ранкових проектів «Чайник» (СТБ), «Раночок» («Інтер»), яким закортіло відбити лаври в уже розкручених «Сніданку з «1+1» і «Доброго ранку, Україно» (УТ-1), та ще й інколи на одному каналі — як ток-шоу «Хто там?» і «Терези» на СТБ. Коли виходять із принципу: щоб «усе, як у людей», незалежно від можливостей і прорахованих потреб, — це дорого обходиться передусім самим каналам. Дивний вітчизняний симбіоз прагнень до комерціалізації мовлення і відсутності точного комерційного розрахунку — це, будемо сподіватися, хвороба виліковна.
Мабуть, єдиний канал, який будував свою політику, виходячи зі зрозумілої і глядачам логіки — «1+1». Курс на створення інтелігентного розважально-культурологічного мовлення «1+1» витримує суворо та грамотно, майже без помилок. При цьому самодостатність каналу забезпечується професійною інформаційною службою, а амбіційні іміджеві проекти («ТСН. Особливий погляд», «Монологи», «Версії Ольги Герасим’юк»), не рейтингові та збиткові, підживлюються за рахунок комерційних програм. «Монологи» Анатолія Борсюка для мене стали програмою року. Уперше в Україні з’явився цикл передач у жанрі інтерв’ю, який претендує на масштабне, об’ємне осмислення проблем і процесів двадцятого століття. Тим часом як, скажімо, у програмі «Обличчя світу» («Інтер») Олександр Ткаченко дещо навіть упоюється своєю можливістю ліпити власний, начебто авторський, продукт із «матеріалу» (в розумінні героїв) високої «проби», використовуючи інтерв’ю з ними лише як елемент багаторівневої конструкції з досьє, власних висновків тощо, Анатолій Борсюк залишає своїх не менш іменитих співрозмовників неначе віч-на-віч із самими собою, лише непомітно спрямовуючи їхню думку. І виявляється, що така собі старомодна, неспішна розмова може бути, порівняно з найпередовішими журналістськими технологіями куди інформаційнішою, а головне, емоційно насиченішою, й це вносить у душу глядача певне просвітління.
Це зайвий раз підтверджує істину, що на 80% особистість телеведучого створює будь-який ТВ-проект. Звісно, коли їй допомагають опинитись у «своїй тарілці» й у своїй темі. Найяскравіше свідчення тому цього року продемонстрували й численні ток-шоу на всіх каналах. Особливо пікантна ситуація склалася з трьома проектами: «Давайте обговоримо» («Інтер»), «Ток-ринг» (УТ-1) і «Табу» («1+1»), які йшли навіть у темах майже ніс у ніс, а про деталі конструкції, які не збігалися лише в нюансах, годі й говорити. Перемогло в цьому негласному змаганні, на мою думку, «Табу». І якщо «проти» «Ток-рингу» грали й відсутність постійного ведучого, і неймовірна сумiш непоєднуваного, то стосовно «Давайте обговоримо» — тут, по-моєму, Вересень «переграв» саме Ганопольського. Як на мене, то завдяки своїй більшій провокаційності, жорсткості, які нерідко навіть дратують. Та саме це «під’юджування» аудиторії та суперників, вольове диктаторське ведення програми, і надали зрештою проекту і насиченість переживаннями, і гостроту, і сконцентрованість думки. Отже, пану Вересню можна було б надати звання найкращого перетворювача старих ідей на нові. На жаль, Ользі Герасим’юк поки що (після її проекту «Проти ночі») це вдалося дещо гірше. Декілька її програм у серії «Версії» — про «Світлий будинок» в Одесі, про проблеми психіатрії, про трагедію в Закарпатті, можна віднести не просто до ТБ високого класу, а й до справжніх громадянських учинків. Проте Ольгу, на мій погляд, підвела невибудуваність формату програми. Явно «не з тієї опери» виглядали інтерв’ю з Бріджит Бардо, Анні Жирардо тощо. І все-таки, гідне всілякої підтримки прагнення «1+1» (зокрема й у проекті «ТСН. Особливий погляд») давати щотижня соціальний, психологічний зріз суспільства, тісно переплетений з його політичними й економічними реаліями. При цьому у вищеназваних проектах «1+1» є щось нове (яке є давно забутим старим) для нашого центрального ТБ: певна частка публіцистичності, бажання журналістів безпосередньо впливати на розвиток подій, не дотримуючись безсторонності, яка було ввійшла в моду, а сприймаючи відзняте і сказане в кадрі як особистий вчинок, особисту відповідальність.
Звісно, шлях до торжества «добра і справедливості» можна уявляти собі по-різному. Про це свідчить ще одна новина-98 у нашому телепросторі: поява свого ТВ-Жириновського в особі Олеся Бузини. В останньому «Ток-рингу» смішно було спостерігати, коли, нібито опонуючи «демагогу й популісту» (характеристики з арсеналу Бузини) Михайлу Поплавському, Олесь був до дзеркальності подібний своєму візаві. Є певна недолугість у тому, що людям для доведення свого професіоналізму, крім виконання прямих обов’язків, потрібне ще щось — чи співати, чи скандалити... Проте куди сумніше, що «жириновський» від журналістики може безкарно, не будучи ніким осмикнутим, заявити викладачці середнього віку, котра насмілилася (!!!) сказати, що вона проти страйків вчителів: «Ви поганий учитель, у вас немає почуття власної гідності». Схоже, це вже стає в нашій державі нормою — зневага до тих, хто в загальному хаосі та вакханалії сили (апологетом якої виступав Бузина) просто тихо робить свою справу: навчає дітей, вирощує хліб, прагне організувати приватну справу, намагаючись проблеми, створювані йому зокрема й державою, розв’язувати власними силами, не перекладаючи відповідальність за свою долю ні на кого, зокрема й на хирляву владу. Так, це природно: суспільство, яке стрімко люмпенізується, дедалі виразніше бачить героями горлодерів на барикадах, а не людей обов’язку, терпіння та праці, зусиллями котрих, між іншим, і тримається вся цивілізація в усі часи. Шкода тільки, що до цієї небезпечної суспільної підсвідомості свій сірник завжди норовить піднести й інтелігенція, зокрема й журналістська.
Хтось, можливо, вирішить, що занадто обширні висновки зроблено з локальної ситуації. Та про те, що ситуація не така й невинна, говорить хоча б той факт, що запрошувати Олеся Бузину в студії різноманітних ток-рингів стало модно — напевне, як «оживляж», аби привернути до програми увагу дозвільної публіки. І це ще раз говорить про наше спільне небажання відповідати за наслідки зробленого власноруч, про небажання думати, «як слово наше відгукнеться». На жаль, журналістика, й особливо телевізійна, як найпопулярніший її вид, дуже добре віддзеркалює ситуацію в суспільстві загалом. 98-й не висунув на передній край нового харизматичного лідера ні в країні, ні у вітчизняному ефірі. Вадим Долганов, хвала Господу, не став Сергієм Доренком. А ті з сильних журналістів, котрі мають сталу демократичну переконливу позицію, з різних причин не змогли поки що здійснити проект, який прикував би увагу значної кількості українських громадян. 98-й не дав народу чіткої й виразної національної ідеї, з якою можна намагатися щось змінити в нашому житті. Та й наше ТБ не стало, на жаль, дзеркалом, в якому життя країни відбивалося б без надриву, але й без перекручень. Не стало тією сполучною посудиною, завдяки якій думки, сподівання, точки зору людей, акумулюючись в ефірі, ставали б реальною силою ідей, спроможною змінити суспільство. Поки що наше ТБ у найкращому випадку — як оте декоративне кіно 30-х, «Свинарка і пастух», приміром. А в найгіршому — маніпулятор народною свідомістю, результати чого ми бачимо вже тепер, скажімо, зі складу того ж таки парламенту, який обирали, зокрема, й під впливом ТВ-пропаганди.
Як і країну, вітчизняне телебачення в 98-му застопорила фінансова криза. Як і в країні, на ТБ вибухали великі скандали, в основі яких лежали переплетені в тісний клубок політичні та фінансові інтереси...
А що в позитиві? Хоча б те, що й на ТБ, як і в країні, протягом року були цікаві пошуки та спроби робити свою справу добре й професійно. З неназваних нами в цьому огляді таких проектів-98 відзначимо програми «Дай п’ять» на ТЕТі, «Таємні історії з Дмитром Харитоновим» на УТ-1, «Вікна-бізнес» на СТБ, «Вчасно» на «Інтері», і, ясна річ, найбільший проект року — Новий канал, який небезуспішно вперше в Україні втілив ідею «FM-ешного» ТБ. І, нарешті, в позитиві те, що й на ТБ, як і в країні, є здорові, мислячі, чесні сили, в яких, будемо сподіватися, все ще попереду.
№252 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
