Діалог над сутичкою?

Усе-таки дивні речі відбуваються в нашій воюючій країні. Одні люди віддають свої життя на фронті, втрачають там ноги, руки, очі, а інші в цей час (з таким самим паспортом з тризубом) братаються з агресором, цілуються з ним, запевняють його у своїй любові й відданості.

Про подібних представників України з їхніми дуже специфічними уявленнями про патріотизм, порядність і совість уже писав на сторінках «Дня» (№ 88,24 травня 2016 р.) експерт Центру дослідження Росії Сергій Борщевський у статті «Мінська ініціатива московського розливу». Але, виявляється, подібні непристойні заходи відбувалися не лише в Мінську. А й у Стамбулі (мабуть, ще до відомих подій у Туреччині). Про це розповіла програма «Відкриті серця» депутата Київради Андрія Странникова на Радіо-Київ. У програмі взяла участь психолог Наталія Романь і журналіст «Еспресо ТБ» Євгеній Лєсной (який нещодавно прибув до України з Москви і тут у нас натуралізувався). Щоб зрозуміти позицію пані Романь, достатньо вдуматися в її тезу про нібито дуже високий рівень агресивності в Україні.

Романь дивним чином абстрагувалася від більш ніж очевидного факту: проти України ведуть війну на знищення на користь «остаточного вирішення» українського питання. І в таких умовах вимагати неагресивності від сторони, що обороняється, означає вимагати відмови від опору, вимагати капітуляції. Не знаю, як Романь спілкувалася в Стамбулі з представниками країни-агресора, але на Радіо-Київ вона продемонструвала повне нерозуміння, що відбувається сьогодні в Україні. Хочу нагадати цій трудівниці психології, що під час Другої світової війни у Великобританії, США (не кажучи вже про СРСР) був надвисокий рівень агресивності до нацистської Німеччини, тому, власне, антигітлерівська коаліція й перемогла. І ніяких зустрічей з «хорошими німцями» де-небудь у Цюріху або Женеві інтелігенція союзників не проводила.

А ЩО ПО ФАКТУ?

І мінські, і стамбульські посиденьки не мають ніяких раціональних виправдань. Адже сторона агресора досі не зробила жодних кроків до примирення: не повернула окуповані території, не вивела війська агресора, не припинила агресію.

А інтелігенти, які мають стосунок до України, постійно нав’язують суспільству братання ката й жертви. При цьому безсоромно спекулюють на загальногуманістичних цінностях (у максимально абстрактному варіанті), на пацифізмі, людинолюбстві тощо. Але в реальних конкретних обставинах російської війни проти України всі ці заклики виглядають безглуздо. Як казав товариш Ленін: «Формально правильно, а по суті знущання, батенько...» Це з цієї ж «опери», що й «миротворча» атака УПЦ МП на Київ. Якби керівні «миротворці» були хоч трохи щирими, вони б зі Святогорської й Почаєвської лавр пішли б не до Києва, а до Москви, де й могли б закликати до миру пана Путіна. Агресора треба агітувати за мир, а не його жертву.

Пані Романь помиляється. В Україні недопустимо низький для періоду війни рівень агресивності до ворога, передусім він дуже низький у Президента, прем’єра, міністра оборони й начальника Генерального штабу, в інших наших міністрів, бізнесюків, місцевої влади, журналістів тощо. З такою миролюбністю й пасивністю ми не переможемо.

Подеколи керівні вказівки з феноменальним апломбом давав колишній російський журналіст, що нині процвітає на нашому «Еспресо-ТВ». Він навіть мав чи то сміливість, чи то дурість заявити, що зробив для України більше, ніж українські патріоти (навіть ті, хто б’ється на сході?). Майже всі російські «демократичні» емігранти в Україні вирізняються невиліковною схильністю агресивно повчати аборигенів. На думку московських гостей, ми все в Україні робимо «не так», а як треба», знають лише вони, люди з самої Москви. Досить важко витримати їхню манію величі, застарілу зневагу до українців, безкінечне похваляння. А що по факту?

А за фактом російські демократи програли все й за всіма статтями, стовідсотково провалилися в їхній країні, тому й вимушені бігти до нас. І замість того, щоб поводитися скромно, норовлять стати у нас «володарями дум», не маючи на це жодних підстав. А яка зарозумілість, яка нетерпимість до чужої думки, яке ставлення звисока до «тубільців»...

Ми ще наплачемося з цими російськими «демократичними» союзничками, які давно знають, як нам жити й що нам думати. І знають набагато краще за нас самих... На жаль, українські журналісти, чи то через ввічливість, хибну гостинність, чи то через невикоренене догоджання не ставлять цих панів на місце. А даремно. Це дуже погана їм послуга, оскільки вони остаточно втрачають відчуття реальності.

«ОЛІГАРХІЧНИЙ АНТИКОРУПЦІОНЕР»

Наші ЗМІ продовжують «обсмоктувати» нашу «дрібнопартійність», появу «нових» політичних сил, рахунок на які пішов уже на третю сотню.

Зокрема, поява партії «Хвиля», куди увійшли головним чином грузинські легіонери, та приєднання до «Демократичного альянсу» могутньої купки в особі С.Лещенка, М.Найєма й пані Заліщук. Мабуть, і ті й інші експлуатуватимуть затребувану тему боротьби з корупцією, де, їм здається, важливим є процес, а не результат. Символом цієї безконечної й безплідної боротьби є «справа Онищенка»: звинуватили, позбавили недоторканності й вигнали за кордон. Його ж «золоту жилу», швидше за все, передадуть більш гідному (з погляду влади) корупціонерові. У нас є погані корупціонери,  а хороші, яких, поки вони залишаються хорошими й особисто відданими, ніхто не чіпатиме. А всілякі лещенки і найєми з ранку до вечора в усіх ЗМІ вправлятимуться в антикорупційному красномовстві.

Я часто замислювався, звідки С.Лещенко отримує ексклюзивну інформацію на поганих олігархів, адже звичайному журналістові практично неможливо пробитися до таких джерел. У Росії в ролі яскравого борця проти корупції багато років виступав журналіст, а нині депутат Державної думи Олександр Хінштейн. У нього теж завжди була ексклюзивна суперінформація. Звідки? Загадка. Щоправда, в колах російської ліберальної інтелігенції Хінштейна називають «зливним бачком» ФСБ... Рухомий рядок на «Еспресо-ТВ» повідомив, що С.Лещенко відмовився коментувати свою зустріч з російським олігархом Григоришиним. Ну, про зустрічі з українським олігархом В.Пінчуком він теж не бажав розповідати... Якщо так піде й далі, Сергій може отримати почесний титул «олігархічний антикорупціонер».

На каналі «112 Україна» ведуча Наталія Влащенко повідомила С.Лещенку, що ходять чутки про те, що нібито Григоришин є одним з донорів «Української правди». Обуреної реакції Лещенка я не почув...

Зізнаюся, автор з великим інтересом (і вже давно) спостерігає бурхливу кар’єру соратника Лещенка — Мустафи Найєма. Пам’ятаю, як, ще працюючи у Савіка Шустера, Найєм вів телерепортаж з мого рідного Севастополя. Оточивши себе натовпом персонажів очевидної політичної орієнтації (були там і майбутні захоплені прибічники «російської весни»), Найєм, мало не виплигуючи зі штанів від ентузіазму, доводив, що Севастополь «наскрізь російське місто». Накаркав...

Хоч би як там було, ці «моторні хлопці» свого добилися. Зі скандальних журналістів стали депутатами парламенту. А тепер якщо ще й свою фракцію до ВР проведуть, то можна буде й «великі справи» робити. Тільки яка від цього користь виборцям?

А на радіо «Вести» журналісти провели голосування на тему: «Ким для вас є Сергій Лещенко»? І запропонували два варіанти відповіді: 1) чесний, наївний політик; 2) мутний, підкупний журналіст. На щастя для Лещенка, другого варіанту дотримуються поки лише 37% респондентів.

Ну, все таємне рано чи пізно стає явним. А сьогодні на нас чекають «молоді політики» в овечій шкурі «антикорупціонерів»...