«Еліта країни – це «Воїн»

Цього року відзначатимемо 70-річницю закінчення  Другої світової  війни. Однак, повідомляючи про цю важливу дату в новітній історії, українські журналісти продовжують продукувати своїй аудиторії радянські стереотипи. Зайвим прикладом цього стало висвітлення річниці звільнення концтабору Аушвіц. Професійними за змістом і наповненням були ефіри фактично лише на каналах «ЗІК» та «112 України», де робили включення з Аушвіцу та з експертами в студіях аргументовано коментували актуальність уроків цієї трагедії. Про те, як правильно інформувати про Другу світову та нинішню війну на сході Україні «День» розмовляв з ведучою каналу «112 України» Ганною СТЕПАНЕЦЬ.

— Чи важливо сьогодні знімати окремі програми, цикли передач, документалістику та навіть ігрові фільми з метою збільшення престижу української армії?

— Є мета, є засоби. Мета — дати розуміння суспільству, що еліта — не силіконова золочена молодь, яка спускає по тисячі доларів у модному клубі за вечір. Еліта країни — це воїн, який пролив свою кров там, де наказала йому держава. І саме цей солдат, особливо якщо він став на цій війні інвалідом, — людина вищого гатунку у своїй країні. І фільми, програми, всі виміри — чи то маскульту, чи то елітарного кіно та ТБ — мають бути інструментами для втілення цієї мети.

Усе просто: будь-який нормальний хлопець хотів би рік чи два відслужити в такій армії, звідки виходять «супермени», після якої отримуєш «плюс» до біографії — на все життя і поштовх для всієї кар’єри. Ніхто не захоче беззмістовної каторги та тюремного безправ’я. Творити таку армію, показувати таку армію — ось що є сьогодні надважливим.

Певно, ви бачили соціальну рекламу, де українських бійців проводжають в зону АТО оплесками і стоячи. Подібний ролик колись демонструвався на телебаченні Сполучених Штатів. Відмінність між Штатами і Україною одна: коли до американської підземки заходив хлопець у військовій формі та без ноги, його зустрічали так, як у наших роликах, — оплесками. Як героя. У нас люди ніяковіють, поступаються місцем і хтось таки тисне руку й тихо каже: «Дякую». Так от, наша мета — не просто зняти поодинокі ролики, а через цілу низку теле— та кінопродукту змінити глибинне суспільне сприйняття наших героїв та їхнього подвигу.

— Сьогодні держава планує відновити інформаційне мовлення на сході України, зокрема мовлення наших каналів на окупованих територіях...

— Двадцять років тому, 1994 року, в Руанді розпочався один із найстрашніших геноцидів у новітній історії. Упродовж ста днів люди, які називали себе «ополченням» і належали до етнічної групи хуту, вбили понад півмільйона своїх співгромадян, переважно  — представників народності тутсі. Геноцид координували урядові чиновники високого рангу, а миротворчий контингент ООН, що був присутній у країні, не втручався в процес. Інформаційну підтримку різанини забезпечували ЗМІ — передусім «Вільне радіо Тисячі пагорбів», яке називало плем’я тутсі «тарганами» й «ворогами». Радіо щодня вчило ненавидіти. Згодом дослідники намагалися оцінити вплив ефірів радіостанції на інтенсивність насилля в селах Руанди. Місцевість Руанди — гірська, і якість прийому сигналу значно змінювалась залежно від ландшафту. Там, де рівень сигналу був дуже слабким,  насильство було неспівставно нижчим. Ми — не Руанда, але технології зомбування ніхто не скасовував. Спочатку необхідно перекрити хвилю інформаційного тероризму. Далі — нести месиджі конструктиву через відновлення мовлення наших телеканалів.

— Як сьогодні, повідомляючи про війну на сході, не нагнітати паніки, не зривати процес мобілізації?

— Я часто згадую останніми місяцями українського історика Маланюка. Він багато писав про те, що українці дуже ефективні в горюванні, а вся наша історія — це опис падінь, трагедій, фіналів епох, але не перемог, радостей та розвитку. Отже, нам треба змінити архетипне дерево — плакучу вербу — на більш оптимістичний символ. Але при цьому ми, українське суспільство, не можемо страждати благоглупістю. Конструктивну критику не можна називати панікерством, а болісну правду — «происками врага». Сьогодні вкрай важливо, щоб глядач усвідомлював причини і наслідки подій та процесів, саме розумів, а не вірив на слово чи отримував викривлену інформацію. Треба також розуміти, що бути справжнім патріотом — не означає любити благополучну батьківщину, патріоти — це ті, хто розуміє, що настав час не брати, а віддавати.

— Під час відзначення 70-річчя звільнення концтабору «Аушвіц» чимало журналістів, інформуючи про подію, переказували радянську версію історії. На вашу думку, чому? Цього року ще одна дата — 70-річчя завершення Другої світової війни. Невже про це також повідомлятимуть через призму радянських стереотипів?

— Український медіа-простір, на жаль, був перенасичений міфами. Зокрема міфами Другої світової війни. Упродовж десятиліть тих, хто відхилявся від ортодоксальної «велико-вітчизняно-воєнної» риторики, називали «фашистами». Сьогодні всі ми маємо нагоду переосмислити нашу історію. І тут надзвичайно важливо усвідомити, що нагальне і надскладне завдання журналіста сьогодні — працювати з нововідкритими архівами та свідченнями, збирати свіжі погляди, продукувати глибше розуміння фактів Другої світової. А телебачення може бути інструментом донесення такої інформації. Наприклад, ми на каналі «112 Україна» надали можливість нашим глядачам стежити за церемонією вшанування пам’яті жертв Голокосту в прямому ефірі безпосередньо з концтабору Аушвіц-Біркенау, а дискусія в студії нагадала глядачеві, що кожен п’ятий воїн, який загинув, звільняючи Освенцім, — українець.