Енергетика дії від Клінтона і... Казберової
Втiм, промову Клінтона було дiйсно вражаюче вибудовано. Реверанси у бік нинішніх властей-реформаторів поєднувалися з прозорими натяками простому люду: «заохочуйте уряд»; «закликайте до дій Верховну Раду», «не здавайтеся». Мовляв, на вас — остання надія. І рефрен «борітеся — поборете», звернений до народу — це, власне, та енергетика дії, та надія саме на народження лідерів «знизу», навколо яких повинні формуватися зачатки громадянського суспільства, яку загалом-то мають нести передусім вітчизняні ЗМІ. Що може бути важливішим для ЗМІ на такому перехідному етапі суспільного розвитку, аніж об’єктивний контроль дій влади і спонукання до громадянської активності співвітчизників? Пошук і демонстрація хоча б крихітних, але успіхів — від вирощеної силами свого фермерського господарства першої тонни пшениці і успішно реалізованої, до маленької, але завжди такої важливої перемоги здорового глузду над бюрократичною сваволею чиновника. До речі, про ці дві найважливіші функції — «чистильників» влади і провідників розсудливості — в яких і проявляється професіоналізм журналістики, говорили у «Праві вибору» на «Інтері» у середу два таких різних професіонали-медійники: Володимир Скачко, незалежний журналіст, і Олександр Мартиненко, прес-секретар Президента. Говорили по різному, з протилежних позицій — а, в результаті, доповнюючи один одного.
Слід віддати належне у сенсі незашореності і «1+1» . Врешті- решт, вони дещо розбавили-таки пафос навколо відвідин Клінтоном Києва, давши у понеділок же в «ТСН» — щоправда, нічних, коли Білл Клінтон уже відлетів з України, розлогий сюжет щодо інтелектуального піратства в Україні — проблему, яка для США є другою за важливістю після Чорнобиля. І у цьому сюжеті його автор Роберт Опаленик подав вельми неоднозначний погляд на конкретну вимогу США закрити п’ять українських легальних заводів, які, на думку американської сторони, тиражують нелегальну продукцію. В інтерв’ю «ТСН» директор одного з таких заводів («Машелл») Олег Пурік сказав, що насправді обов’язок відстежувати авторські права лежить на замовниках тиражу, а не на виконавцях. І карати зі всією суворістю закону треба саме їх, а не легальні заводи. Відсутність же подібних судових процесів, бажання задушити саме виробництво, більше нагадує не боротьбу за авторські права, а боротьбу західного бізнесу (при підтримці своїх держструктур) з конкурентами на цьому досить прибутковому ринку (т.зв. гонконгський варіант). У сюжеті не було виразно представлено іншої точки зору, однак цю іншу точку зору ми вже давно, здебільшого, чуємо у багатьох ЗМІ. А от більш неоднозначний зріз проблеми я, здається, на нашому ТБ побачила вперше.
Дуже добре, по-моєму, спрацював у спецпроекті «1+1» з висвітлення перебування у Києві Клінтона Олесь Терещенко . І на Михайлівській — у своїх коментарях журналіст давав живу, динамічну і суттєву інформацію і, особливо, у заздалегідь підготовлених сюжетах. Вони подавали досить розкутий, непафосний погляд на історію візитів президентів США до України і, відповідно, історію проблем, що виникали і виникають в україно-американських відносинах. Взагалі, якщо і був на «1+1» у ці дні явний перебір «клінтоманії» — з нескінченними сюжетами про європейське турне Білла, про його зустрічі, родичів тощо — то принаймні за якістю все це було досить високого рівня (за винятком, звичайно, технічних проблем зі звуком під час прямого ефіру з Михайлівською — що, наскільки мені відомо, не завжди залежало тільки від служб «1+1»). Окрема подяка — за фрагменти з гумористичного фільму із життя президента Клінтона у Білому домі. Чому б не зробити щось подібне про наших поки що бундючних політиків?!
Непогано цієї неділі виглядав і оновлений «Епіцентр» . І хоч уже ні про яке шоу не йдеться (та й не йшлося — з виходом з «1+1» Лаврентія Малазонії). І немає тепер уже ілюзії полеміки, яку створювала студія з присутніми кількома журналістами (а чи потрібна вона — якщо все одно була зазвичай лише ілюзія?). Зате тепер принаймні все буде виглядати чистенько і гладенько. По- перше, В’ячеслав Піховшек виключно сам визначатиме напрямок і рівень програми, так би мовити, у природному режимі. Коли він намагався робити це і до того, але у жанрі ток-шоу, де від ведучого чекаєш модераторства, а не маніпуляторства, подібне лише дратувало. По- друге, завдяки наявності однієї логіки — логіки ведучого, програма буде стрункішою. Цю логіку вже не перебиватимуть іноді більш, іноді менш адекватними запитаннями зі студійної «масовки», що часом загострювали або поглиблювали обговорення, а іноді просто «розпорошували» проблему, виводячи дискусію на другорядні речі. Подібна цілеспрямованість може навіть зробити програму гострішою, оскільки у політиків залишиться менше можливостей уникнути відповіді, користуючись особливостями саме масової аудиторії (мікрофон — тільки у руках ведучого, запитання — різнорідні тощо). І, нарешті, у Піховшека відпадає необхідність «метушитися» — тоді, коли раптом дискусія починає виходити за межі первісно вибудованої ідеологічної схеми. Як на мене, краще вже робити щось професійно в рамках дозволеного, ніж дискредитувати саму ідею вільної дискусії вимушеною позицією ведучого, зобов’язаного маніпулювати з «неправильними» для нашого ефіру думками. Принаймні тепер в «Епіцентрі», можливо, все буде чеснішим — без мильних бульбашок ілюзій. Хоч, напевно, таким чином і зникне можливість запрошення в «Епіцентр» людей, яких мовби «огуджували» — однак і давали деякий картбланш на висловлювання без огляду на «священних корів». Певна річ, збільшиться у «Епіцентру» і конкурентів, що працюють у тому ж форматі — той же «Саме той», який виходить, до того ж, щодня.
Однак поки що діалог у студії недільного «Епіцентру» з Євгеном Марчуком з проблем енергоринку підкреслив, здається, якраз переваги, які можуть розвиватися у новому форматі передачі. Попри відому унісонність позицій «1+1» і секретаря РНБОУ, Піховшек зміг побудувати, по-моєму, діалог досить гостро, аргументовано-проблемно і цілеспрямовано, що й робило його якіснішим, глядацьки цікавим, аніж інтерв’ю у жанрі «ні риба, ні м’ясо» з Борисом Тарасюком про українсько- американські відносини. Давши можливість Марчуку не віщати, а доводити свою позицію (зокрема й завдяки провокаційним висловлюванням журналіста Олександра Юрчука, записаним заздалегідь), Піховшек допоміг політикові бути переконливішим. Адже завжди більше переконують аргументи, аніж обтічні конструкції, до яких вдаються політики, коли журналісти не намагаються їх провокувати. По-моєму, питання про те, чи пов’язана критична оцінка РНБОУ діяльності уряду в секторі ПЕК з нібито необхідністю Марчука «відпрацьовувати» отримані від Президента дивіденди, з підтримкою ним певних інтересів, що суперечать інтересам деяких конкретних персоналій в уряді реформаторів, посилили шанси секретаря РНБОУ як показати уміння «тримати удар», так і навести вражаючі факти, що характеризують нинішню катастрофічну ситуацію в енергетиці, яка такою є об’єктивно, незалежно від зіткнення чиїхось інтересів. Так що, попри цілком ймовірну обумовленість запитань і відповідей, діалог вийшов ненудним і інформативно-насиченим.
І, нарешті, третя передача нового проекту СТБ «Жіночі прозріння»
, що вийшла в ефір минулого четверга, по-моєму, вже дає підстави говорити про подію в нашому телеефірі. Подію, пов’язану передусім з пошуком нових підходів у розробці соціальних тем, нових засобів виразності, і навіть у спробі, по-моєму, знайти дещо новий жанр — який я особисто для себе назвала «телебаченням прямої дії». (Новий саме у соціальному ТБ — оскільки у політичному акції на кшталт «Голосуй, бо програєш» — уже не новина.) Тема, до якої звернулася автор проекту Лідія Казберова — покинуті діти, діти- сироти — з одного боку, просто кричуще актуальна для нашого сьогодення. З іншого — вона безпрограшна у сенсі глядацької уваги, принаймні жіночої аудиторії. (До речі, не розумію, навіщо СТБ «ховає» цей, як було проанонсовано, 36-серійний проект на передопівнічний час? По- моєму, така передача просто приречена на високий рейтинг у прайм- таймі. Хіба що канал розраховує ще, згодом, на повторний прокат?) Бо досить будь-якій нормальній жінці подивитися в очі сиріт (величезні — такими вони здаються абсолютно у всіх побачених нами на екрані вихованців дитбудинків — може, через переповненість смутком?), і її очі також наповняться слізьми, і, зрозуміло, від телевізора тепер вже її не відвести, — я перевірила на всіх своїх подругах і знайомих. Та Лідія Казберова прагне більшого. По-перше, практично в кожній серії вона дає прямий посил до конкретних (!) людей: зупиніться, не кидайте своїх дітей. Або — поверніть їх у сім’ю, заберіть з дитбудинку, хоча б — якщо ви брати, сестри — не забувайте своїх молодших, дайте їм хоч небагато домашнього, нехай вже вашої сім’ї, тепла. Або — напишіть своїй дитині, приїдьте до неї, відгукніться... Тут автор діє, по-моєму, навіть на грані етичної допустимості. Бо одна річ, коли на наших очах молода мати пише заяву до пологового будинку про відмову від дитини, не слухаючи прямих закликів, умовлянь журналістки не робити цього — і я, як телеглядач, думаю про те, що, можливо, подібне втручання (все- таки!) в приватне життя цієї Світлани авторів фільму має моральне виправдання, хоч би в долі тієї дівчинки, яку залишають наодинці зі світом... А інша річ — коли Казберова розмовляє з дітьми, називаючи їх імена і прізвища, і домагається їх відповідей на вельми відверті запитання про батьків, домагається прямих дитячих звернень до своїх батьків на камеру, «домагається» (цього разу, у лапках) дитячих сліз... Я не знаю, чи виправдана навіть благою метою чергова психологічна травма, що наноситься, як мені здається, конкретній дитині?.. Підкреслюю — я не засуджую такого прийому, я просто не знаю сама, як вирішити подібну дилему, і думаю про це... Думаю і про те, що, з іншого боку, якщо хтось із батьків цих дітей їх побачить і почує... А раптом, раптом щось ворухнеться у душах цих, здавалося, пропащих людей?..
По-друге, Лідія Казберова заряджена бажанням застерегти від можливого повторення таких прикладів ставлення до дітей потенційних батьків-глядачів, виступаючи у ролі одночасно і психоаналітика, і громадського викривача, і своєрідного «проповідника». По-третє, автор, звичайно ж, звертається до суспільства, держави — з емоційним закликом не заплющувати очей на цю проблему, вирішувати її у площині економічних реалій, хоч і не тільки — ще й духовних, освітніх, психологічних. Як говорить Лідія Казберова у фільмі, вона переконалася, що не лише матеріальна, а й духовна убогість, неосвiченість, деградація особи (або первісна неспроможність) приводить до легкості відмови батьків від своїх дітей.
Подібна — по-моєму, глибока, різнобічна, змістовна постановка проблеми поєднана в проекті з наявністю того, чого у вітчизняному ТБ взагалі майже немає, за рідкісними винятками — ре-жи-су-ри. Посилити емоційний вплив своєї своєрідної «телепроповіді» Лідія Казберова намагається і вбудованою в серіал вигаданою, художньо-розіграною історією жінки, що знайшла у дитбудинку свого сина-підлітка, колись залишеного нею у пологовому будинку. У фільмах проекту є місце для пауз у розмовах, музичних акцентів. Кожна серія мовби виткана з мозаїки різнобічних поглядів на проблему: це може бути зворушлива розповідь головлікаря дитбудинку про те, що його вихованці називають його татом, і відразу — діалог ведучої з дитиною про її давно не бачених живих батьків, або спогади про найщасливіші дні з померлою мамою, і далі у кадрі — великим планом жінка, що в цей момент відмовляється від дитини... Всі ці «сюжетні» ходи професіонально сполучені, «запаралелені», плавно переходять один в один, викликаючи відчуття об’ємності і не дозволяючи глядацькій увазі втомитися від монотонності. Хоч, знову-таки, далеко не з усім можна погодитися — десь, як мені здається, авторам зраджує смак, десь вони штучні, десь перебирають, десь втрачається динаміка... І все-таки головне: мабуть, уперше після Ольги Герасим’юк у нас зроблено спробу саме образного, пластичного, «кіношного», не суто «говорильного» вирішення соціальної теми. Важко сказати, чи вдасться авторам проекту (оператор — Сергій Барденюк) утриматися на планці такого досить високого і досить ексклюзивного для вітчизняного ефіру рівня, але поки що — спасибі. Такі проекти вселяють надію на те, що є у нашому ТБ потенціал небайдужості, працьовитості, честолюбства і... любові до добре, професіонально зробленого продукту. А, може, і любові до людей — хоч «засвічувати» ще й таку причину своїх творчих зусиль нині і не модно.
