Естафета пам’яті

У дні пам’яті жертв Голодомору дуже заважає пафос. За ним часто губиться справді важливе. А важливо те, що Голодомор уже в пам’яті українців. Точніше, він не зникав — він повернувся майже раціональним усвідомленням. Раніше він був пересторогою: не викидати крихти, шанобливо ставитись до хліба. Сьогодні він — знання. Знання фактів, винуватців, наслідків. І розуміння того, що ця пам’ять — частина нашої ідентичності. Її збереження — необхідна умова.

Звернувшись до студентів із запитанням, чи присутня пам’ять про Голодомор у їхніх родинах, серед їхніх друзів настільки, що буде передана їхнім дітям, ми були навіть дещо здивовані глибиною відповідей. Не треба пафосу. Пам’ятаємо і будемо пам’ятати.

Володимир СЕНАТОВСЬКИЙ, Львівський національний університет імені Івана Франка:

— Тема Голодомору була і є присутня в моїй родині настільки, наскільки це, я вважаю, можливо. І про сам факт цієї трагедії я дізнався, безперечно, від батьків та їхніх батьків. А вже поетапно з інформацією про Голодомор мене (та моїх однокласників) ознайомлювали вчителі двох шкіл, у яких я навчався: спочатку це були просто кількахвилинні замітки-відступи під час уроків у період вшанування жертв Голодомору, пізніше ми вивчали це питання під час курсу історії України. Більш катарсисне переживання трагедії відбулося вже з прочитанням роману Василя Барки «Жовтий князь» та переглядом фільму «Голод-33», знятого за мотивами згаданого твору. Потім його читали й мої друзі, і родичі вдома. У нас фактично відбулося передавання «естафети пам’яті» про Голодомор. І оскільки в багатьох нюансах цієї трагедії я був обізнаний вже краще від своїх батьків, то почав відчувати за собою відповідальність як за продовження розмови, так і за її змістовність.

Ця тема в жодному разі не може здаватись мені штучною, надуманою, а тим паче — залишати байдужим, оскільки є органічною частиною моєї інформаційної аури. В цьому я дедалі більше переконуюсь, натрапляючи вже на сучасні інтерпретації Голодомору. Добре, що ми щоразу більше повертаємося до цієї теми. Добре, що ми вислуховуємо аргументи та контраргументи, бо вони залишаються навіть тоді, коли вичерпуються самі слова. Тому на нашому факультеті студентам і було запропоновано вивчення курсу, який стосувався проблем висвітлення питання Голодомору 1932—1933 років у ЗМІ. Поруч із іншими джерелами, інформаційно-аналітичною базою нам слугували і публікації «Дня», і книжка Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене». І якщо хтось відкриває для себе Голодомор вже під час навчання в університеті — це теж нормально.

На моє покоління люди старшої генерації покладають вже надто багато обов’язків та сподівань, зараз до них додається ще й питання Голодомору. І, звісно, хочеться мати віру в те, що знайти універсально консолідуючу думку на цій оновленій платформі нам вдасться. Бо немає вже проблеми інформаційної ізольованості, але є проблема достатнього чи недостатнього докладання зусиль: моїх, твоїх, наших. Питання геноциду українського народу вже фактично опинялось у небутті. А потрапити в небуття вдруге неможливо. Тому суперечливі заяви українських політиків щодо характеру трагедії Голодомору хоч і створюють неприємний післясмак та часто дезорієнтують міжнародну спільноту, все ж вирішального значення не матимуть. Вони просто не витримають конкуренції з мільйонами свічок (і тим, що стоїть за ними), які, за зворушливою традицією, і цього року в усьому світі запалають як символ ушанування жертв Голодомору.

Людмила МОРОЗ, Дніпропетровський національний університет:

— Найстрашніші картини дійсності, які вражають до тремтіння у кістках, вкарбовуються в пам’ять на все життя. Саме тому мій дідусь 1928-го року народження пам’ятає, як ніхто не дивувався, коли односельці безтямно падали від голоду посеред вулиці. Саме тому він знає, що коли людина голодує, в неї пухне тіло, і може порадити, як із цим боротись: достатньо надрізати по швах штани, щоб ногам не було тісно. «Так робили всі», — зі сльозами на очах говорить мій 83-літній дідусь. Сьогодні, вже в іншому столітті, йому важко зрозуміти, як Голодомор можна було пережити, і ще важче — передати це розуміння нащадкам. І хоча наша сім’я завжди в листопаді запалює свічку, а дідусь не залишає за собою жодної крихти хліба й жадає, щоб про геноцид говорили офіційно з трибун — я не впевнена, що повністю відчуваю глибину трагізму українського народу в 33-му.

Я не здатна до кінця усвідомити жах тих моторошних років, яким би чутливим емпатом я не була і якої гарної не мала б уяви. Охопити цю величезну трагедію своєю свідомістю мені здається неможливим. Можливо, мої діти зможуть пропустити крізь призму свого розуміння ще менше. Але я зроблю все можливе принаймні для того, щоб сам факт трагедії ніколи не стерся з їхньої пам’яті: в ім’я них самих, свого дідуся і тих мільйонів, яким ми ставимо свічки. Усвідомлення — ось що найважливіше. Згадувати можна раз на рік, як ми це робимо в листопаді, а усвідомлювати потрібно кожного дня.

Аліса ГОРДІЙЧУК, Національний університет «Острозька академія»:

— Скільки я себе пам’ятаю, кожного листопада мама запалює свічку і ставить її на підвіконні. І ніколи я не запитувала, чому вона так робить, бо завжди знала. Знала ще задовго до вивчення цього періоду історії в школі, тому що бабуся навчила шанувати хліб та й будь-яку їжу взагалі. «Бо було колись так, що багато невинних людей не мали навіть крихти хліба та вмирали страшною голодною смертю», — розповідала вона.

Країну об’єднує пам’ять. Спогади про будь-що — перемоги та поразки, успіх та падіння — завжди демонструють, наскільки «разом» ми готові діяти для кардинальних змін. Я знаю, що в суботу багато українців, і не лише українців, прийде на Михайлівську площу та до Національного музею «Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні», щоб хвилиною мовчання згадати тих, хто не пережив цю національну трагедію. У всіх українських містах горітимуть свічки і багато родин згадає своїх прабабусь і прадідусів, яких втратили тоді. І я щиро сподіваюся, що в цей день трагічних спогадів до свідомості тих, хто не розуміє глибину проблеми 1932—1933 років, це розуміння таки прийде. Прийде для того, щоб уміли вчитися на історії.