Етнографічна експедиція он-лайн

«Якщо ти намагаєшся популяризувати щось традиційне, наприклад фольклор, це не означає, що ти повинен робити це традиційними засобами», — вважають музиканти столичного мандрівного гурту «Фолькнери» Ярина Квітка та Володимир Муляр.

У цьому непересічному проекті поєднали музику, етнографічні експедиції, створення фільмів і пропаганду велотуризму. У пошуках автентичних пісень вони подолали на своїх велосипедах тисячі кілометрів Україною і зарубіжжям — проїхали від Ужгорода до Луганська, дісталися Туреччини та Італії. Віднайденим артефактам народної культури музиканти надають нового життя у своїх несподіваних і водночас гармонійних інтерпретаціях.

Нещодавно «Фолькнери» повернулися з подорожі до Карелії, символічною метою якої було поєднати води Чорного та Білого морів. Розпочавши свій шлях у Одесі, вони залишили позаду Україну, минули Білорусь, Росію та Фінляндію. У дорозі мандрівники не лише записували народні пісні, а й встигали готувати матеріал для нового фільму, знайомити місцевих мешканців із власною творчістю та вести блог. У розмові з «Днем» засновники гурту Ярина Квітка та Володимир Муляр розповіли, як за допомогою Інтернету та соціальних медіа можна популяризувати традиційну культуру, чим європейська музична індустрія відрізняється від української і чому цивілізація — це... не завжди добре.

— Для популяризації своєї діяльності ви використовуєте соціальні мережі і різноманітні мультимедійні засоби. Які результати?

В. М.: — Світ став таким, що без цього нікуди. Інформація поширюється дуже стрімко. Якщо ти хочеш бути «на хвилі», хочеш, щоб про тебе знали, ти маєш використовувати нові медіа.

Я. К.: — У нас немає продюсера або піар-менеджера, який би займався просуванням колективу, тому все, що ми вміємо, робимо самі. Якийсь один ролик на YouТube, якщо його переглянуть багато користувачів, може зробити популярним будь-кого за два-три дні. Телебачення або радіо просто так про тебе не повідомлять. Ми помітили тенденцію, що традиційні ЗМІ сьогодні чомусь мало цікавляться чимось просто позитивним — їм потрібен треш, екшн, оголені тіла. Коли ми в Одесі організували прес-конференцію перед початком нашої експедиції, прийшов аж... один журналіст. Нам пояснили, що якби прес-реліз зачіпав, наприклад, мовне питання, тоді б з’явилися всі місцеві медіа. Важко уявити, щоб ЗМІ звернули увагу на дослідження фольклору. Я носила наші кліпи на телебачення — всюди відповідають, що це неформат. Натомість, наприклад, в Болгарії чи Румунії є окремі телеканали, присвячені народній культурі, й музиканти на зразок нас можуть сміливо пропонувати їм свою музику. Не дивно, що сприйняття «Фолькнерів» в Україні і за кордоном дуже відрізняється. Там люди більше цікавляться фольклором. Ми щойно повернулися з фестивалю у Литві, де нас приймали як зірок — завдяки Інтернету багато хто з публіки знав наші пісні й підспівував. Щоб компенсувати інформаційний вакуум, ми вирішили завести онлайн-щоденник. Мене вразило, що блог викликав такий великий інтерес — люди кожного дня чекали на новий допис.

Р. Г.: — Знаю, що ви збираєте гроші на власний сайт. Який це буде ресурс?

В. М.: — Ми намагалися збирати гроші через інтернет-портал «Велика ідея», на якому можна запропонувати свій проект, і кожен користувач має можливість його профінансувати. На жаль, накопичити необхідну суму не вдалося. Але й поза цим проектом багато людей пропонували нам свою допомогу. Ресурс, який ми збираємося створити, буде одночасно сайтом «Фолькнерів» і етнографічного проекту «Двоколісні хроніки». Там розмістимо усі матеріали з наших експедицій — відео, аудіо, тексти пісень. Вони матимуть вигляд каталогу, систематизованого за назвами, жанрами і регіонами. Будь-яка людина зможе отримати доступ до цих записів. У фільми, які ми вже презентували, увійшла лише невеличка частина зібраних матеріалів. Саме для того, щоб показати решту, ми й робимо сайт.

У ПОДОРОЖІ «ФОЛЬКНЕРИ» ЗАВЖДИ БЕРУТЬ ІЗ СОБОЮ ВИШИВАНКИ. ВДЯГАЮЧИ ЇХ ПЕРЕД ВИСТУПАМИ, ВОНИ ПРАГНУТЬ СТВОРИТИ ОСОБЛИВИЙ ВІЗУАЛЬНИЙ ОБРАЗ / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Р. Г.: — Ви уже зняли три фільми про ваші експедиції...

Я. К.: — Так, кожен фільм має якусь нову концепцію, але вони схожі, бо роблять їх ті самі люди. Коли монтували третій, то до останнього моменту не знали, яким він буде. Буквально за кілька днів до презентації у нас народилася концепція — вирішили представити всю кількатижневу подорож як один день на радіо (Ярина працює ведучою програм на радіо «Промінь». — Авт.).

В. М.: — Картини мають свій настрій, але вони не можуть кардинально відрізнятися, бо за жанром — це завжди відеохроніка подорожі. Ми намагаємося увесь час знаходити якісь нові художні засоби. Наскільки це вдається, треба запитати у глядача.

Р. Г.: — На ваш погляд, Інтернет і нові медіа — це ефективний інструмент для популяризації традиційної культури?

Я. К.: — Це непоганий спосіб, але щоб залучити до цього пласту культури велику масу населення, все ж таки необхідне телебачення. Наприклад, люди у селах не завжди мають можливість користуватися Інтернетом, а телевізор є практично у всіх, і багато хто його постійно дивиться. Ми маємо давню мрію показати наші фільми на якомусь із телеканалів, можливо, як окрему рубрику. Мені здається, вони заслуговують на ширшу аудиторію.

В. М.: — Інтернет дуже швидко поширюється. Думаю, скоро він стане доступним усім. Час змінюється, і змінюються засоби передачі інформації. Це цілком нормально.

 Р. Г.: — Від чого ви отримуєте більший фідбек аудиторії — від музики чи від інших ваших проектів?

Я. К.: — Мені здається, що «Фолькнери» — це одне ціле, в якому поєднуються музика і експедиції. Думаю, що ті люди, які приходять на концерти, у своїй більшості знають і про наші етнографічні дослідження, і фільми.

«ЩО БІЛЬШ КРАЇНА ЦИВІЛІЗОВАНА, ТО МЕНШЕ ТАМ НОСІЇВ АВТЕНТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ»

 Р. Г.: — У якій країні вдалося записати найбільше пісень під час вашої останньої подорожі?

В. М.: — Як завжди, Україна в цьому плані не має собі рівних. Можливо, тому що це для нас рідна країна, саме тут вдається записати найбільше. У Білорусі теж досить непогана ситуація з фольклором, а Росія трохи розчарувала. Там взагалі часто важко людей знайти, наприклад, у Псковській області, якою ми їхали. Тим паче важко знайти людей, які співають. Як сказала одна бабця з села, в якому мешкає зо 20 осіб: «У нас в основном пьют, а не поют». На жаль, це часто правда.

Р. Г.: — З огляду на ваш досвід подорожей Західною і Східною Європою, Близьким Сходом, Україною, де більше шансів зустріти носіїв автентичної культури?

Я. К.: — Як нам здалося, що більше країна цивілізована, то менше шансів зустріти там якусь бабусю, що співає. У Європі у кожному селі є супермаркет, банк, все дуже чисто. А от фольклор там знайти практично неможливо. Краща ситуація у Польщі та Словаччині.

В. М.: — Тут є своєрідний парадокс. Із одного боку, ми хочемо жити у комфорті й цивілізації. Начебто, це добре. Але з іншого — цивілізація «вбиває» народну культуру. Нам довелося не раз у цьому переконатися. Мешканці австрійського села ведуть, по суті, міський спосіб життя: там усі ті ж самі комунікації та інфраструктура, тільки у менших розмірах, а старші люди займаються спортом. В Україні таку картину собі годі уявити. Але там немає народної культури — австрійська бабуся не покаже тобі свого національного, власноруч вишитого одягу, не заспіває давньої народної пісні. А в країнах з відсталою економікою, з низьким рівнем життя все це збереглося. І що далі в глибинку, що вище у гори — то краще. Тобто доводиться вибирати, чи ти хочеш жити в цивілізації, але без народної культури, або ти зберігаєш її, але живеш на низькому цивілізаційному рівні, без комфорту.

Р. Г.: — А в яких регіонах України автентична культура збереглася більше — на Заході чи на Сході?

Я. К.: — На Заході був вплив Польщі, Румунії, Словаччини, Австро-Угорщини. Наприклад, у Закарпатській області зберігся русинсько-словацький діалект і відповідні пісні. Натомість на Сході був вплив Росії — не дивно, що там переважають російські пісні, частушки. Як на мене, найцікавіша автентична українська культура збереглася у Центральній Україні і на Поліссі. Історично так склалося, що Україну в різні періоди було поділено між різними країнами, тому кожна територія, кожне село має якісь елементи чужої культури. Наприклад, на Одещині та Миколаївщині ми зустрічали болгарські села — люди там спілкуються болгарською мовою і співають болгарські пісні. Водночас сучасні болгари, які туди приїздять, не розуміють їх, бо саме в українських болгар збереглася прадавня болгарська мова, яка у теперішній Болгарії існує у дуже видозміненому вигляді. Тому не можна сказати, що автентична культура десь збереглася краще — у кожному місці по-своєму.

«ВЕЛОСИПЕД — НАЙКРАЩИЙ ВАРІАНТ ДЛЯ ЕТНОГРАФІЧНИХ ЕКСПЕДИЦІЙ»

Р. Г.: — Багато доводиться прослухати пісень, щоб натрапити на справді цінний матеріал?

В. М.: — Звичайно, щоб знайти щось дійсно коштовне, потрібно багато «перекопати». Нам часто співають те, що ми вже чули багато разів. Іноді натрапляємо на нові куплети, на альтернативні версії відомих пісень. Часом це дуже цікаво. В експедиції Україною 2011 року ми записали близько 600 пісень, десь сотню з яких можна вважати рідкісними.

Р. Г.: — Ви маєте чимало цікавих пісень, вас запрошують на виступи, але «Фолькнери» й досі не удостоїлись окремого альбому. Чому?

В. М.: — Зараз ми активно працюємо над цим. До кінця року має з’явитися перший повноцінний альбом. Таку тривалу затримку пояснюємо тим, що працюємо над ним самі. Крім того, ми досить самокритичні — переробляємо по кілька разів.

Р. Г.: — На останок розмови скажіть, чому засобом пересування для своїх експедицій ви обрали велосипед?

В. М.: — Їздити велосипедом — найкраще для етнографічних експедицій. Ти пересуваєшся з оптимальною швидкістю, можеш будь-коли і будь-де зупинитися і поспілкуватися з місцевими жителями. Взагалі ми б хотіли закликати людей мандрувати більше — подорожі відкривають світ, і водночас через них ти пізнаєш людей, пізнаєш себе, і це змушує любити свою країну більше, якою б вона не була.

Я. К.: — Мандрівки розширюють світогляд. Вони вчать по-новому сприймати і поважати людей довкола. Той, хто живе у замкнутому середовищі, стає духовно біднішим, вразливим до нав’язаних ззовні ідей.