Фактор «невідправленого листа»...

Влад РЯШИН, голова правління телеканалу «Інтер»:

— Наскільки могутніший засіб масової інформації (видання чи телекомпанія) у фінансовому плані, настільки він незалежніший від влади. Наскільки він могутніший, настільки могутніші у фінансовому плані й журналісти, які працюють у цьому виданні, настільки ширший арсенал засобів, з допомогою яких вони можуть показати і довести свій професіоналізм. І, зрештою, чим краща економічна ситуація в цій сфері, тим більше засобів масової інформації, які потребують високопрофесійних журналістів. Виходячи з цього, формуються відносини «видавець (або власник) — журналіст». Я погоджуюся з паном Литвином у тій частині, що чим більше засобів масової інформації, тим більшою є конкуренція журналістів. Тоді і відносини між власником і журналістом (який впевнений у собі: він забезпечений, до того ж він у будь-який момент може бути запитаний іншим, конкуруючим ЗМІ) будуть іншими. Вони будуть більш етичними, цивілізованими і шанобливими. Тому що імідж журналіста, його професіоналізм — це його товар. Тому зміна економічної ситуації в ЗМІ, хоч, у принципі, не вирішує повністю проблеми (тому що все одно ЗМІ ніколи не бувають абсолютно незалежними, все одно вони комусь належать; все одно є державні ЗМІ — від цього нікуди не дітися), але ослабити цю залежність у ланцюжку «влада — власник ЗМІ — журналіст», безумовно, допоможе.

Я думаю, що бажання вибудувати цей ланцюжок — правильне. Хоч у нинішній ситуації визначення указом мінімальної зарплати та зобов’язання не втручатися навряд чи приведе до чогось конкретного. Але, підкреслюю ще раз, я погоджуюся з паном Литвином у тому, що ось цей ланцюжок — правильний. Чим вищим буде рівень життя українців, тим більше буде компаній, тим більшим буде обсяг рекламного ринку, тим краще почуватимуться люди, у тому числі й працівники ЗМІ, тим більше буде телепродукту.

Олег МЕДВЕДЄВ, політолог:

— По суті, заява В. Литвина багато в чому, з певного погляду, правильна. Але, як мені здається, застосувати її до тієї вакханалії, яка сьогодні спостерігається між владою та засобами масової інформації, неможливо. Литвин був занадто м’яким і толерантним. Мені здається, що Литвин, як голова Верховної Ради, міг би більш активно втрутитися в цю ситуацію і зробити що-небудь для її виправлення. Тому що коли зі ЗМІ йдуть журналісти із заявами про політичну цензуру, коли такі заяви роблять цілі журналістські колективи, то це вже дуже серйозна причина для того, щоб бити на сполох. Адже те, що сьогодні відбувається в інформаційній сфері, дискредитує і Україну загалом, і владу зокрема.

Безумовно, законодавство має потребу у перспективі в кардинальному перегляді. Відносини «влада— власник—журналіст» повинні бути врегульовані законодавством. У законодавстві таке поняття як власник прописане дуже слабо, його функції не відрегульовані, а власник на сьогодні, як показує практика, є головною фігурою в українських ЗМІ. І видавці, і журналісти є підлеглими по відношенню до власника.

Юлія ЖМАКІНА, журналістка української служби «Радіо Свобода»:

— Мені здається, що ця зустріч спікера парламенту з керівниками ТРК була, що називається, викликана часом — у зв’язку із цензурним тиском, який особливо відчувають співробітники, журналісти, редакції телеканалів. І, наприклад, Адміністрація Президента підхопила тезу пана Литвина про те, що лінія конфлікту якраз пролягає між власниками ЗМІ і власне журналістами, нижчою ланкою журналістських колективів. Але це підміна понять, оскільки все-таки більшість із них говорить не стільки про внутрішньоредакційні вказівки, скільки про вказівки згори; і вказують саме на АП. Тому якраз зона конфлікту нині пролягає між владою і редакційними колективами. Що ж до власників і редакційних колективів і тези пана Литвина про те, що, мовляв, проблема в тому, що ЗМІ стають недержавними, то, вибачте, роздержавлення ЗМІ — це світова практика. І що, в такому разі спікер пропонує щось протилежне? Звичайно, було б дивно заперечувати, що існує не тиск, а певна політика (тут треба вживати це слово), яку реалізують власники ЗМІ через ці засоби. Це зрозуміло, тому що йдеться про їхні інвестиції, їхні гроші. І звичайно, тут треба нагадати, що дуже важливо було б нарешті оприлюднити інформацію, хто є акціонерами, хто є власниками чи засновниками ЗМІ. Тоді людям, які споживають цю інформацію (треба постійно згадувати саме про аудиторію), буде зрозуміліше, що вони дивляться, що стоїть за новинами, що стоїть за певними інформаційними модулями. Тоді процес був би більш чесним. Тому ситуація стандартна в сенсі існування недержавних ЗМІ: тут ідеться, власне, про відбиток політичної ситуації на стосунки з журналістами.

А визначення мінімальної зарплати журналістам, з моєї точки зору, — це абсурд. Щодо недержавних ЗМІ, рівень зарплати — то є таємниця, і кожен журналіст підписує контракт з власником чи з керівником колективу. Щодо держаних ЗМІ — напевно, може йтися про мінімальну зарплату, але, звичайно, це не може поширюватися на приватні ЗМІ.

Віктор ПОНЕДІЛКО, член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення:

— Я скажу таке: на одного романтика в державі стало більше. Цим усе сказано. Один романтик уже і про свободу слова, і про свободу журналіста багато говорив, щось робив, записував у закони, але з цього нічого не вийшло. Я маю на увазі себе. А на одного романтика — Володимира Литвина — стало більше. Але цей романтик більш «ваговитий», тому, можливо, йому більше і вдасться. Я хотів би побачити, як це зроблять на практиці. Як власник не впливатиме? Є такий механізм чи ні? Напевно, нема. Це те ж саме, що стверджувати, що на мене Верховна Рада ніяк не впливає стосовно прийняття рішень у Національній раді з питань ТБ і РМ. А парламент мене в Національну раду призначав на роботу. І в мене що — з головою не гаразд, і я робитиму щось усупереч рішенням і постановам Верховної Ради? Мене ж умить знімуть. Ось вам і той механізм, про який ми з вами тлумачимо. Тобто наміри хороші. Я «за» і готовий переконувати всіх і вся, щоб такий законопроект прийняли. А чи працюватиме він? Ось питання.

Дмитро КИСЕЛЬОВ, головний редактор інформаційної служби ICTV:

— У всіх країнах свобода ЗМІ обумовлюється саме тим, що у ЗМІ є приватний власник. У США, наприклад, немає державного ТБ і нічого в цьому страшного немає. Отже, свобода обумовлюється свободою вибору журналістом роботодавця. І роботодавець (власник), природно, визначає редакційну політику (лінію): для цього він і купує засіб масової інформації. Так у всіх країнах світу, і це нормально. Якщо ви хочете заборонити роботодавцю втручатися у редакційну політику, то це просто нереально. По-перше, це порушення прав власника. Можна провести аналогію: скажімо, я купив поле, але не можу вирішити, що на ньому сіяти. Або я купив автомобіль, але не можу вирішити, куди на ньому їздити і т.д. І по-друге, інший шлях — державні ЗМІ. Але ми тільки нещодавно від цього пішли. Звичайно, державні ЗМІ можуть конкурувати на ринку ЗМІ, але тільки як один із гравців.

А якщо державні ЗМІ матимуть домінуючий вплив, то це — повернення до тоталітарної системи (з цим важко погодитися через ідеологічні міркування). Тобто йдеться, по-перше, про економічні міркування, а по- друге, — про ідеологічні. Але якщо все ж говорити про шляхи регулювання і обмеження тиску власника чи інвестора на журналістів (адже у журналістів також є права й існує поняття «свобода слова» і т.д.), то у всьому світі цю проблему вирішують дуже просто. Існує журналістський кодекс — своєрідний колективний договір між журналістами і власником. Це як статут в армії, де визначено, що дозволено, а що ні. Тобто це — проголошені принципи (але це вже моральна сторона справи, а не законодавча). І журналіст, приходячи до редакції, повинен мати можливість ознайомитися з несекретним документом (до цього документа повинні мати доступ усі бажаючі, в тому числі і споживачі інформації), у якому проголошується інформаційна політика та принципи діяльності ЗМІ. Такі кодекси є в багатьох редакціях світу, їх вільно публікують та обговорюють. Ось і все. Так що мені здається, що вихід у цьому.

А мінімальна зарплата журналіста — це все одно що мінімальна зарплата актора. Є хороший актор, а є поганий актор. У світі є актори, які отримують сотні мільйонів доларів, а за іншого актора не дадуть і ламаного гроша. Те ж можна сказати і про журналістів. Якщо говорити про мінімальну зарплату для них, то, як мені здається, тут дуже проглядає адміністративне мислення. З деяких журналістів ще треба гроші брати за те, що вони мають можливість навчатися в редакції. Тому необхідність визначення мінімальної зарплати журналіста у мене викликає скепсис.

Євгеній ЯКУНОВ, перший заступник головного редактора газети «Киевские Ведомости»:

— Що стосується першого пункту, то в нашому законодавстві про пресу закладено норму, що забороняє засновникам втручатися в роботу газет та інших ЗМІ. Але, як бачимо, це нічого не дає. І до того ж незрозуміло, яким чином можна заборонити власнику ЗМІ втручатися в діяльність журналіста. Скажімо, для якогось видавця або власника газети ця газета — його бізнес, у неї є якісь програмні цілі. І природно, власник втручається якимсь чином у роботу ЗМІ. Адже у нього можуть бути якісь ідеологічні міркування, свої політичні установки. І тому, якщо забороняти йому редагувати цю газету або, скажімо так, вести її, то він просто прикриє проект. І все. Тобто реалізувати вищезазначену норму практично неможливо.

Тепер — про зарплату. Я не думаю, що наші журналісти мало заробляють. Точніше, журналіст може заробляти багато. А в ситуації такого жорсткого протистояння певні журналісти (ті, які, грубо кажучи, займаються PR-ом), напевно, заробляють навіть більше. Тому в цьому випадку я також не вважаю, що визначення рівня зарплати українського журналіста законодавчим шляхом — хороший вихід. Законодавчим шляхом можна вирішити що завгодно, але все одно це нічого не вирішить.

Інша справа, що головну проблему я бачу навіть не в цензурі. Цензура у нас була завжди. І навіть у Конституції (ст. 34. — Ред. ) прописано, що у нас є певні обмеження свободи слова: в інтересах територіальної цілісності країни і т.п. Тобто ця цензура є. Цензура завжди була в партійних виданнях, тому що вони справді ідеологічні. І сьогодні ситуація загострилася саме у зв’язку з тим, що виник взаємозв’язок «влада—опозиція». І ось у взаємозв’язку «влада—опозиція» виходить так, що журналіст може, наприклад, поділяти погляди опозиції, а працює при цьому в газеті, засновник або топ- менеджер якої поділяє погляди влади. І, звичайно, виникає конфлікт — конфлікт, коли журналіст нібито повинен іти з газети, яка не поділяє його погляди. Але справа в тому, що йому більше нікуди піти, тому що ті ЗМІ, які є в опозиції, заполітизовані, це в чистому вигляді бойові листки, як хтось їх назвав. Тобто, у принципі, журналісту, який створив у газеті або на ТБ свій проект, який щось робить, туди йти — іти в небуття. І я думаю, що ось це протистояння — проблема не журналістів. Не можна ні підіймати журналістів на повстання, ні давити на них якимись установками. Цю проблему повинні вирішити політики. І я думаю, що головне на сьогодні, що може якось розрядити ситуацію, — це термінове прийняття Закону «Про опозицію». І в законі «Про опозицію» потрібно визначити квоту для опозиції на висвітлення у ЗМІ. Його виконання можна контролювати, наприклад, визначивши якісь кримінальні санкції за його порушення. У цьому випадку і топ-менеджери, і власники газет будуть вимушені, щоб не порушувати закон, надавати слово опозиції. А журналіста я б не вплутував у політичні розбірки. Журналісту справді дуже важко. Тому що він, по суті своїй, — шукач правди: він шукає інформацію. А коли замість інформації його намагаються примусити займатися PR-ом, то, звичайно, це викликає у нього певний опір.