Гаманець або життя
Для корабля без вітрил жоден вітер не буде попутним. Якщо не мріяти про достойне телебачення для достойної країни, то будемо і надалі борсатися серед безглуздих пригод і поверхневих шоу. Звичайно, часом буває приємно розважитися під розслабляюче базікання після напруженого дня. Але без пізнавальних передач, програм, що створюють почуття єдиної країни, глядач починає відчувати вакуум. Після тотальної ідеології та «правильності» радянських часів голубий екран, особливо в комерційному варіанті, перемістився в іншу крайність.
ТЕЛЕВІЗІЙНІ ПРИНЦИПИ
Скільки не вивчай програмку, не знайдеш повноцінної полеміки на зразок «Свободи слова» (НТВ) . Є спроби працювати в цьому жанрі. Це, передусім, передача А. Безулик «Я так думаю» . Хоч і вона не завжди вдала за тематикою. Пригадуєте, як професор С. Кримський «витяг» передачу про порнографію.
Минулого тижня в Києво-Могилянській академії була його публічна лекція під назвою: «Духовні принципи XXI століття». І хоч інтелектуальний бомонд сюди не рвався, зал «Могилянки» був переповнений. Студенти бурхливо вітали Кримського й аплодували. Слава Богу, попит на інтелект є. Не вистачало камер Першого національного. Звичайно, телебачення не може охопити все, але у нього повинні бути пріоритети. А духовні принципи XXI століття у виконанні найвідомішого філософа хіба не пріоритет? У радянський час була популярною приказка: «Не вчіть мене жити, краще допоможіть матеріально». Нині актуально — навчіть мене жити, і я допоможу собі матеріально.
Не зашкодила б камера УТ-1 і в суботу в Київській філармонії, де відбувався II Міжнародний конкурс «Горовиць-дебют». Не можна пояснити, як 11-12-літні віртуози виконують найскладніші пасажі. Це колосальний генетичний потенціал народу. І для підтримки національної самооцінки необхідно показувати українську молодь у кращому світлі. Це ті дози нормального здоров’я, які можна отримати через телевізор.
Ніхто не закликає до цього «1+1», «Інтер», або, страшно подумати, ICTV з СТБ. Вони можуть прикритися рейтингом, як щитом, і сказати, що, мовляв, нам високі завдання не важливі, ми заробляємо гроші. Розмова про соціальну відповідальність багатих, діалог у суспільстві — це окрема тема. Але УТ-1 спроможний здійснити цей мінімум і розповідати про суспільно значущі речі.
І не варто відбуватися словами і нарікати на «не ту» владу. Це збиткова позиція. Навряд чи ми дочекаємося влади, яка влаштовувала б усіх. Час докладати самостійних зусиль.
Інша біда — відсутність культури комунікації. Невміння підтримати інших, невміння похвалити, нарешті, невміння послатися на першоджерело. Оратори любих мастей із задоволенням використовують полемічні ходи та аналітичні напрацювання, що вже звучали у пресі. І навіть не вважають можливим посилатися на попередників (навіть заступник голови Адміністрації Президента В. Хорошковський, який розмірковував про непрості колізії Україна—НАТО в «УТН-Панорамі» УТ-1). На жаль, таке трапляється й у майстрів журналістики.
РЯТІВНА ДОКУМЕНТАЛІСТИКА
Найсерйознішим і пафосним посиланням нашого телебачення продовжує залишатися документальне відео. Історія рухається від одного кривавого епізоду до іншого. І для того, щоб вона чомусь нас вчила, знімаються документальні фільми. Своїм випуском відреагував на московський теракт «Спецрепортер» «Нового» . Але нічого, пробачте за тавтологію, нового він до події не додав. Просто розгорнений новинний сюжет. Люди, які вижили у страшній біді, поки радіють, що живуть у мирній країні. Власне, в такому руслі давали інформацію майже всі наші ЗМІ. Головним героєм останнього тижня став підліток, який був свідком та учасником двох резонансних подій року — «Норд-Осту» та Скниліва. Думаю, нам усім важливо, щоб він зберіг своє душевне здоров’я. Це б дало надію, що й психіка більшості людей здатна відроджуватися, як фенікс.
І все ж нам нема чого нарікати на той час, у який закинула нас доля. «Час — також батьківщина», — стверджують філософи. І не так давно ця батьківщина забирала вночі у чорний воронок, перетворювала на рабів «Біломорканалу», примушувала заради порятунку власного життя доносити на ближніх. І про те, що стало частиною біографії людей віком за 70 років, нагадує пронизливий вітер річниці успішного перевороту — 7 листопада. Або примирення і згоди, як, із розрахунком на толерантність, назвали цей день у Росії.
Тому на кілька днів у вечірньому ефірі «плюсів» розв’язний «Великий куш» змінив документальний фільм Бі-Бі-Ci «Гулаг» . Здавалося б, скільки можна. І що можуть англійці розповісти нам про нашу історію. Зрозуміло, вони знімали фільм для своїх співвітчизників і намагалися розповісти про крайні форми тоталітаризму громадянам країни, де, як відомо, століттями стрижуть траву, що зросла не на кістках. І зробили це лаконічно й образно. Створювати атмосферу допомагають поруділі кадри старих радянських фільмів. Монументальний Сталін і дідусь Ленін, які проводили «дивовижну за своєю значущістю роботу». Велика вдячність професіоналам Бі-Бі-Ci за відсутність закадрового тексту. Тому не виникає відчуття, що хтось хоче нас повчати. Вони не клеймлять, не розставляють акценти, як це буває у росіян. Просто ретельно збирають інформацію 60-літньої давності. Іноземці дають широку панораму — беруть у свідки і колишніх ув’язнених, і колишніх сексотів. Цікаво, що погляди побитих життям стареньких мало змінилися. Примирення і згода — завдання наступних поколінь.
Бентежить душу інший фільм покаянного тижня — «Патріарх Йосиф Сліпий» (УТ-1) . Автори ідеї Марта Коломиєць та Данило Яневський. Завдяки Марті, американці з українською душею, і були зібрані кошти у діаспори в Чикаго на цей проект, що був здійснений спільно зі студією «Контакт». Митрополит зі «щербатою долею» (18 років в’язниці і заслання) боровся за відновлення греко-католицької церкви. Свою віру і віруючих у 40-і зрадили багато клерикальних чинів і на Cоборі проголосували за її приєднання до Православної церкви. Йосиф Сліпий пройшов усі кола табірного пекла, але залишився людиною і якорем віри для інших. І вже в 72 роки він добився зміни долі для себе і своєї церкви. Жанр фільму — «житіє святого», і знято його у спокійній манері, без якихось особливих ходів. Чимало таких фільмів з архівними фотографіями і хронікальними кадрами про діяння різних видатних людей зникли без сліду. А фільм про митрополита зумів донести, як би сказали проповідники, важливу вість. Випробування, які випали на його долю, не зрівняти з сьогоднішніми. І в період кризи еліти в Україні (у т.ч. світської) важливо знати про інших героїв.
