Голлівудський режисер працює над фільмом про Голодомор 1932—1933 років

Завтра — День пам’яті жертв голодоморів. Увечері по всій країні запалять тисячі свічок. Або сотні тисяч. Це не лише вияв пошани до мільйонів загиблих, а й спосіб зберегти пам’ять про них у суспільній свідомості. Утім, це пам’ять-емоція, пам’ять-символ. Більш важливим є знання та розуміння трагічних подій 1921 — 1923, 1932 — 1933 та 1946 — 1947 років. Тому зусилля всіх, хто намагається розповісти про них так глибоко й вичерпно, як тільки це можливо, мають особливе значення. Дуже цінно, коли до цього процесу збереження та примноження пам’яті долучаються ті, хто не пов’язаний з Україною етнічно. Як Джеймс Мейс. Як голлівудський режисер Боббі Лей, який нині працює над фільмом про події 1932 — 1933 рр. «Голодомор. Геноцид України». Продюсером стрічки є українка, яка все своє життя прожила в Америці, — Марта Томків.

Кінокартина Боббі Лея — це свого роду мандри: режисера та продюсера — місцями, де нині живуть очевидці Голодомору; очевидців — у свою пам’ять, своє минуле; глядачів — у історію України, відтворену у фільмі.

Симптоматично, що в США, за словами режисера, Голодомор 1932 — 1933 рр. — це ще й досі маловідомий факт. Натомість у окремих архівах зберігаються листи 80-річної давнини до президента Америки, в яких детально розповідається про смерть від штучного голоду мільйонів українців. Світ знав про це у 1930-х і «забув» за кілька десятиліть.

«Дню» вдалося поспілкуватися з Бобі Леєм та Мартою Томків про їхній документальний проект.

— Якою для вас була Україна до того, як ви дізналися про Голодомор? І як важко було осмислити цей матеріал?

Боббі ЛЕЙ: — Я взагалі цікавлюсь історією, але мені було складно повірити, що таке могло трапитися. У США — це ще досі маловідомі події. Ніхто з моїх друзів, знайомих не чув про них. На початку роботи над фільмом було дуже складно: багато інформації, яку я знайшов в Інтернеті, була суперечливою, не цілком правдивою. Тоді я почав співпрацювати з професором Тарасом Гунчаком, який допоміг мені зі збором фактів.

Марта ТОМКІВ: — Я — українка, ходила до українських шкіл і знала про цей трагічний період історії. Моя мама дала Бобі маленьку книжечку про Голодомор. Через декілька місяців ми пішли послухати доповідь, де були свідки тих подій. Це було в листопаді 2006 року в Лос-Анджелесі, де є меморіал Голодомору.

— Як ви готувалися до роботи на фільмом?

Б.Л.: — Я читав книжки, документи, але нічого не дивився, щоб не бути під враженням від чийогось фільму. Хотів зробити оригінальний продукт.

М.Т.: — Я упродовж року займалася пошуком інформації: зверталася до різних людей, організацій, давала оголошення в українські церковні бюлетені, щоб знайти живих свідків Голодомору. Ми дізналися, де ці люди живуть, як їх знайти. Також я працювала в архівах: світ знав про Голодомор — Італія знала, Америка знала, інші країни — теж, але вони нічого не зробили, щоб допомогти. Ми працювали з копіями розсекречених урядових файлів з Вашингтона, що датуються 1928 — 1935 роками. Дуже цінні матеріали надав заслужений професор Тарас Гунчак. Наприкінці ми отримали дуже багато інформації, яку можна було використовувати для фільму.

— Розкажіть про співпрацю з Тарасом Гунчаком.

М.Т.: — Професор Тарас Гунчак живе в Нью-Джерсі. Він викладав в Університеті Рутгерс (Rutgers), зараз вже вийшов на пенсію, але залишається дуже активним і продовжує писати багато книжок та лекцій. Він сказав, що хоче допомогти нам, щоб фільм вийшов грунтовним. Бобі почав із ним співпрацювати і, коли збирав інформацію, радився, достовірна вона чи ні.

— Де відбувалися зйомки стрічки?

Б.Л. і М.Т.: — Ми знімали фільм у Лос-Анджелесі, Детройті, Нью-Джерсі, Торонто (Канада) та чотирнадцяти областях України. Всюди ми записували інтерв’ю зі свідками. Також зйомки відбувалися в Національному музеї народної архітектури та побуту України в Пирогові. А ще ми найняли гелікоптер, у якому Бобі з оператором літали над Україною. Це був старий військовий гелікоптер без дверей і нормальних місць для сидіння. Усі були раді, коли повернулися на землю.

— Хто допомагав вам фінансово?

М.Т.: — Перші 57 коротких фільмів ми оплачували зі своєї кишені. Потім було створено рух на підтримку проекту, різні газети опублікували оголошення про збір коштів. Допомогла Всеукраїнська діаспора в Америці. Але навіть цих грошей було недостатньо.

— Коли Джеймс Мейс обрав темою для своєї кандидатської дисертації Голодомор в Україні, він не міг у США знайти пристойну роботу. Чи виникали у вас труднощі через роботу над фільмом?

М.Т.: — Ми не стикалися з жодними перешкодами в Америці. Але в Україні були проблеми. Перед приїздом нам сказали, що ми повинні бути дуже обережними. Нам надали дім, який був для нас укриттям, у нас був власний водій. Але до нас дзвонили й писали українці, дякували, показували знімки, архіви, давали унікальні фото. Хоча й були люди, які намагалися заступити нам дорогу, зробити працю над фільмом дуже важкою.

— Для кого ви створили цю стрічку?

Б.Л. і М.Т.: — Для людей, які цікавляться історією, хочуть відкрити для себе її незнані сторінки. Ті, хто пережив Голодомор, пережили страхіття. Ця сторінка з історії — дуже важлива не тільки для українців, вона повинна цікавити людей у цілому світі. Наш фільм — для всіх. Ми намагалися наблизити глядача з будь-якої країни до розуміння цієї теми.

— Яким чином ви плануєте розповсюджувати ваш фільм?

М.Т.: — Готується дистрибуція через Інтернет. Також плануємо розповсюджувати стрічку в школах, університетах. У наших планах — показати фільм на телебаченні, для цього ми переробимо його під необхідний формат.

— Як американські діти сприйматимуть цю тему?

М.Т.: — Бобі має двох доньок, які вже подивилися частину проекту. Одна з них зробила презентацію для свого класу. Діти були у великому шоці, вони нічого про це не знали. Ми показували фільм дітям наших товаришів: вони розуміють, що це було жахливо, але пропускають крізь себе ті події.

— Коли ви приїдете в Україну з презентацією?

М.Т.: — Ми ще не знаємо. Спочатку треба завершити фільм, зробити музичну обробку, на що потрібні гроші. Також ми не знаємо, які наслідки матиме показ стрічки. Гадаю, для кожного глядача — свої.