«...I хтось хоче підкорити цей народ?»

Сором’язливий погляд, стрункий і вже доволі мужній стан, широкі плечі — молодий хлопець у білосніжному кітелі... А в нього на плечах виблискують омріяні погони, де вигаптувана золотими нитками літера «Л» протягом двох років супроводжуватиме юного захисника по дорозі в доросле життя.

Ліцеїст — звучить гордо, особливо, коли тобі тринадцять. Попри свій молодий вік, ці хлопці не відчувають себе дітьми, більшість із них свідомо відмовляється від усіх домашніх благ, розваг та відпочинку. На ліцейському плацу немає wi-fi, роликів, скутерів та інших забав, без яких не уявляють свого життя їхні однолітки. Але у них є цінніше — віра у зміни.

Мій брат Сашко ще зовсім нещодавно також не міг прожити без комп’ютерних ігор та шкідливої їжі: чипси, сухарики, кола та різні дрібнички, які можна заховати від мами, він без сумнівів купував та їв. Хлопець часто ховався у гарбузинні чи вилазив на величезне горіхове дерево, коли зробить якусь шкоду в хаті. Боявся маминого прочухана, але завжди слідкував за тим, що відбувається у країні. Перегляд новин — його щоранковий ритуал. Сашко й досі любить посперечатися на політичні теми і на рівні з дорослими дискутує про внутрішні проблеми держави. Мабуть, то було перше, що спонукало його до дій.

Під час Революції Гідності кожен, хто вважав себе патріотом, менше говорив і більше діяв. Тоді я й познайомилася з Сашком, ліцеїстом-першокурсником із Боярки. На його сторінках у соцмережах було багато фотографій з акціями, маршами і протестами, які були присвячені подіям Майдану. На цих фото 13-річні хлопці вже цілком свідомо присягаються своїй державі, родині та батькам оберігати рідну землю, завжди високо нести почесне звання військового ліцеїста. І якщо рушійною силою всіх українських Майданів були студенти, то особисто для мене ці маленькі захисники — теж. Коли я переглядала фото й відео з ліцею, мій менший брат з особливим зацікавленням спостерігав за тим, що саме там відбувається, вдивлявся у хоробрі обличчя юнаків, слухав промови та звернення і вже тоді замислювався над тим, що хоче бути одним із них. Так у ліцеї з’явився ще один Сашко.

Рівно місяць тому ліцеїсти Київського військового ліцею імені Івана Богуна складали урочисту присягу в столиці, на Софійській площі. Рівно сто молодих та відважних вперше у своєму житті присягалися своєму народові у вірності й нескореності. Вони дуже різні: кияни, одесити, харків’яни, донеччани, вінничани, львів’яни... Але того дня вони були єдині. Відчувалося, що вони — сини однієї матері, нашої держави, і згадували це щоп’ять хвилин своєї присяги. Кожен із них уже місяць не бачив своїх рідних, друзів і знайомих. Рівно місяць їх будить зі сну не ніжне мамине: «Синку, пора вставати», а суворе слово старшини «Підйоооом!» — яке вже через кілька секунд підіймає на ноги сотню молодих хлопчаків.

Майже до кожного ліцеїста з вітаннями й пакунками приїхали їхні батьки. Всі вони світилися радістю і з гордістю промовляли імена своїх синів на камери провідних телеканалів. Ліцеїстів привітав і сам Головнокомандувач, Президент України Петро Порошенко. І якщо у світі є слово, яке було б більш значущим та вищим за слово «гордість», то я б написала тут саме його.

Але не всіх того дня прийшли привітати батьки. Багатьом із них пощастило з сім’єю набагато менше. Клятву вірності зачитував сирота, котрому ліцей замінив родину: «Цього пам’ятного дня перед усім українським народом, перед своїми батьками, всім найсвятішим і найдорожчим, святою землею нашою — українською, від берегів старого Дніпра-Славутича, від стародавніх веж і новобудов древнього й вічно молодого Києва, під святі передзвони віщої Софії нехай гордим птахом летить по широтам України голос нашої урочистої клятви.

Ми завжди будемо гідні ратної слави наших пращурів — воїнів Київської Русі, запорозьких козаків, воїнів Другої світової війни, учасників антитерористичної операції — усіх тих, хто боровся й віддав своє життя за незалежність України. Ми готові віддати всі свої сили й уміння заради самостійності та соборності України, жертовно служити Україні, самовіддано захищати її від будь-яких нападників. Ми — майбутні захисники Української держави, не опускаючи очей перед своїми командирами, учителями, батьками, українським народом, урочисто обіцяємо бути вірними девізові військових ліцеїстів: держава, честь, відвага. І ніколи його не зрадимо! Клянемось!»

І хто може побороти цей народ? Державу, де 13-річні діти вже тримали в руках першу зброю, присягалися у вірності й свідомо зробили вибір на користь своєї країни.

У такі моменти розумієш, що родина — це не тільки мама, тато, брат чи сестра. Що кожного, хто поділяє твої позиції, допомагає державі, бореться пліч-о-пліч за свободу і незалежність, — можна без перебільшення назвати рідним. Сім’я необхідна кожному, головне — не забувати, що у всіх нас — спільна мета.