I журналiстам потрiбна «сантрiйка»?
Перепрошую читачів, але найбільше враження цього тижня на мене справив не власне теле-, а навколотелевізійний «продукт» — інтерв’ю в «Известиях» (минулий п’ятничний номер) з головним продюсером дирекції інформаційних програм ОРТ Рустамом Нарзікуловим . З тієї простої причини, що досі я не зустрічала такого неприхованого, хамовито-заздрісного ставлення до колег-телевізійників. І громадський резонанс на такий рівень розуміння етики конкурування, я певна, має бути, навіть якщо це не стосується вітчизняного ТБ прямо.
Хоч, може, краще ставитися до подібних речей як просто до «клініки»? До факту, по суті, прямого доносительства: «Коли кажуть, що НТВ — західне ТБ, — бідкається пан Нарзікулов, — то це, на жаль, правда. НТВ дійсно західне — не тільки за формою..., але й за суттю. Ніде у світі ви не знайдете національної телекомпанії, яка виступала б з антиурядових позицій так регулярно, як це робить НТВ. У цьому наша головна з ними різниця», — не забуває наголосити російський ревнитель урядової журналістики. Не будемо зараз говорити ні про перевернуте з ніг на голову розуміння функцій журналістики як такої, ні про конкретну брехню щодо «ніде у світі». Зауважимо лише факт: все це говориться саме тоді, коли у НТВ, як структури холдингу «Медиа-Мост», до краю загострилися відносини з Кремлем. Далі пан Нарзікулов розвиває своє бачення журналістики й етики у журналістиці: «Нині вперше за багато років (російське) суспільство близьке до політичної стабільності. Закінчилося надзвичайно гостре політичне протистояння і породжена ним інформаційна війна. Закінчується і час так званих політичних аналітиків та шоуменів.
— Це ви про Доренка? (Запитує кореспондент «Известий». — Н.Л. )
— Навпаки, Сергій Доренко — швидше вийняток. Він дуже яскрава людина, здатна домінувати на екрані навіть наперекір загальним інформаційним тенденціям.
— Про Леонтьєва?
— Леонтьєва я б також не назвав шоуменом. Він висококваліфікований коментатор, що в політжурналістиці рідкість. Ви знаєте, про кого я, цих імен не так багато. Псевдоаналітика на порожньому місці, пережовування відомих фактів вже нецікаві глядачеві. І це підтверджується рейтингами тих же «Итогов», які до 30 квітня опустилися до принизливого показника 5 відсотків».
Вибачившись перед читачем за таке довге цитування, додам ще, що зрештою пан Нарзікулов порівняв факт використання НТВ чеченських джерел інформації з... можливістю виступати на радянському ТБ під час Великої Вітчизняної війни Гесса і Геббельса і закінчив пасажем: «Те, що в мирний час є інструментом поширення інформації, під час війни називається зовсім інакше».
Ідеологію державної пропаганди, а не журналістики, яку подав пан Нарзікулов, немає бажання обговорювати. Тим більше, що подібна аргументація — вельми поширене явище, щоправда, здебільшого — у вустах все ж таки чиновників, а не самих журналістів. Скажімо, під час війни Франції з Алжиром пресі забороняли повідомляти про багато сторін діяльності французького уряду під приводом того, що «Франція у небезпеці». У 80-і уряд Тетчер в Англії, особливо під час війни на Фолклендських островах, також доклав чимало зусиль для цензурування ЗМІ, які намагалися давати об’єктивну інформацію про ті події. До світової історії боротьби за свободу слова, до речі, увійшло і посилення Тетчер «Закону про боротьбу з тероризмом», користуючись яким держчиновники Британії, скажімо, намагалися не допустити теледемонстрації документальних свідчень того, як агенти британських спецслужб застрелили кількох членів ІРА у Гібралтарі у 1988 році... Перелік подібних діянь структур виконавчої влади по відношенню до преси у всьому світі можна продовжувати.
Однак спосіб боротьби з головним конкурентом ОРТ — НТВ, вибраний одним із продюсерів каналу Березовським, значно неприємніший, ніж апологетика державного пропагандистського маніпулювання інформацією. Точно так само, до речі, як вже давно і наша, українська, преса дає підстави задуматися з приводу чистоти рук і способів ведення не тільки, на жаль, позиційних, але й опозиційних боїв. Московські ж медійники у зв’язку з подіями навколо «Медиа-Моста» висловили ще одну тривогу, яку вже давно відчувають багато українських професіоналів: а чи потрібна свобода слова самим журналістам?
Євген Кисельов у недільних «Итогах» (НТВ) факт того, що вперше за пострадянські роки в корпоративній солідарності московських журналістів виявилася прогалина, аналізував у досить традиційному ключі. Педалюючи на «особливостях національного розуміння моральності», — які до заздрості, страху, ангажованості додають ще й суто російську, за словами Євгена, рису інтелігенції: потребу бути потрібним владі, служити владі, злитися в єдиному пориві... А от журналіст Костянтин Точилін у своєму сюжеті про мітинг російських журналістів на Пушкінській площі 17-го травня запропонував особливий погляд на причини новітнього корпоративного роз’єднання журналістів. Власне, автор цих рядків уже торкалася цієї проблеми, але у дещо іншому контексті, аналізуючи «новітні технології» відносин влади зі ЗМІ, коли слово преси виявилося низведеним до відомого «собака гавка, а мажі йдуть». Костянтин Точилін у своєму сюжеті мовби продовжив ті приклади, які свого часу наводила я, говорячи про те, що раніше будь-яка критична стаття у газеті — від «Правди» до місцевої районки — могла викликати солідні прикрощі для чиновників, зокрема й партійних. Костянтин Точилін пригадав і про те, як у часи перебудови до телебачення зверталися з нескінченними проханнями: розкажіть про наші проблеми, покажіть нас — може, щось зміниться. А тепер, як говорить Костянтин, ситуація кардинально змінилася. Ніхто не хоче розказувати журналістам про свої біди, бо переконані: все одно нічого не зміниться і тільки собі гірше буде. І далі кореспондент НТВ сказав дуже важливу річ про те, що між правом говорити про все вголос (яке, як переконують нас чиновники, у нас справді сьогодні є) і дійсною свободою преси — величезна різниця. Реальна свобода друку — це коли влада не просто чує (продовжуючи себе вести так, як хоче), а коли влада дослухається до преси — як голосу народу і як контролера її дій від імені народу. Контролера, у якого в руках є дійова зброя: громадська думка, у тім числі воля виборців.
На жаль, новітня пострадянська дійсність вивела на політичну арену досі, думаю, небачений у світі феномен. Коли влада, по- перше, змогла обернути собі на користь як велику кількість «компромату», яка ринула на суспільство, починаючи з часів перебудови, так і втому обивателів, що швидко настала від цієї великої кількості, притуплення їхньої реакції і появу переконання у тому, що «всі вони нагорі такі», менш небезпечні лише «ті, хто вже накрався»... Цей феномен подіяв не лише на обивателя, а й на пресу, яка, за зауваженням того ж К.Точиліна, усвідомила безглуздя стояння на площах у відстоюванні міфічної свободи преси. Адже єдиним ефектом від подібного стояння може бути те, що влада не посміє «закрити рота» ЗМІ. Проте реагувати на їх «відкритий рот» — вона не буде.
По-друге, влада сама навчилася клепати компромати, навчилася, використовуючи колосальні можливості, яких ніколи немає ні у яких, навіть «системних опозиціонерів» (за влучним висловом Є.Кисельова), наймати собі талановитих шоуменів і навчилася навіть не лицемірити — а просто ігнорувати будь- які моральні гальма. І як результат — навчилася з тією самою громадською думкою, яка десь на Заході дійсно є грізною зброєю громадянського суспільства, — робити що завгодно, як завгодно насилуючи, з будь-якими перекрученнями і, що найголовніше, з повною ілюзією взаємного задоволення. Звісно, справа тут не тільки в супердемонізмі і супервинахідливості влади. Звичайно ж, влада завжди є продовженням ментальності народу, суспільства. І якщо будь-який американський обиватель переконаний у тому, що раз це він оплачує своїми податками всі державні інституції, то саме він і має право з них вимагати, а будь-який обиватель із країн СНД досі ще вважає, що це не ми найняли на роботу начальника ЖЕКа (припустімо, делегувавши право найму державі), а це держава ощасливила нас турботою начальника ЖЕКа — то що ж тут дивуватися владі, яка так легко піддається невинним спокусам використати цю радянську ментальність з найбільшою для себе користю...
Особливо дивне враження справила зустріч в останньому «Епіцентрі» («1+1») із щойно призначеними новими членами парламентської четвірки Нацради з питань телебачення і радіомовлення. По суті, крім Миколи Княжицького, ніхто з новоявлених медіа-чиновників (хоч Нацрада і має позавідомчий статус, на її членів поширюється правовий статус державних службовців) не міг професіонально відповісти на конкретні запитання ведучого В.Піховшека, глядачів і журналістів: а як саме члени Нацради мають намір виконувати пріоритетні для подібних органів завдання? Чи то буде забезпечення дотримання у національному ефірі законодавчих норм щодо авторських прав, чи квот на продукцію національних виробників національною мовою, чи «чистого», некорумпованого ліцензування тощо. Ніхто з гостей студії не був готовим відповісти і щодо конкретики (реальних намірів і реальних можливостей) виконання фундаментального обов’язку членів подібного органу: захищати право громадян на свободу слова і преси. Перешкоджати монополізації ефіру однією політичною силою, гарантувати право на присутність в ефірі громадських рухів, політичних сил, особистостей, що ставляться до дій влади опозиційно або критично. І це особливо дивує — адже фундаментальним цей обов’язок органів, контролюючих медіа, є передусім з точки зору інтересів саме влади, її самозбереження. Примітний, до речі кажучи, діалог на цю тему відбувся у тих же недільних «Итогах» (НТВ) у Є.Кисельова з Б.Нємцовим. Останній вимовив гідну афоризму фразу: «Говорячи про необхідність порядку в країні, Путін насправді ніколи не дізнається, чи наведено порядок чи ні, якщо не буде свободи слова». А Кисельов продовжив, що корумпований чиновник завжди боїться саме розголосу (якщо, звичайно, на цей розголос є реакція — додамо від себе). А, отже, саме вільна преса і є елементом сильної влади.
Та над усе вразив мене і багатьох моїх колег тон, яким вели діалог з журналістами деякі з членів Нацради. Загалом-то, зокрема й у «Епіцентрі», нам доводилося бачити багато державних мужів і вищих рангом. Однак ніхто з них не порушив традиції демократичних суспільств шанувати право (а, точніше, навіть обов’язок, найважливішу функцію) преси задавати найбезсторонніші, найгостріші — а, часом, можливо, з точки зору чиновника, і необгрунтовані, запитання. Коли ж з пресою розмовляють так, як розмовляють невиховані керівники зі своїми підлеглими, і як дозволив собі один із членів Нацради... Про який захист таким чиновником свободи слова, одним з найважливіших призначень якої є заохочення найгостріщих публічних дискусій, може тоді йти мова? І тоді виникає питання: а що ж саме мав на увазі цей «контролер ефіру», коли аргументував необхідність своєї особистої присутності в Нацраді тим, що «йому набридло, як в країні (ого! — Н.Л. ) заправляють дилетанти»? У чому саме він вважає себе професіоналом?
Що ж до мови, якою повинні журналісти задавати запитання шановним членам Нацради... Я дуже сподіваюся, що, по-перше, виражена медіа-чиновниками агресивність щодо російської мови не означатиме, що відтепер наше ТБ кинеться до іншої крайності: заборони на російську мову. При всій для мене безсумнівності обов’язку наших телеканалів дотримуватися законів із забезпечення пріоритету української мови і національного телепродукту в ефірі, я не можу не пригадати і про ту практику, яка була присутня на нашому ТБ у роки застою. На ній не люблять акцентувати уваги, проте я в ті роки сама працювала на ТБ, говорила у кадрі і за кадром, зрозуміло, українською, однак ніколи не погоджувалася з негласною забороною, що існувала в 80-і роки, запрошувати в передачі російськомовних людей. Я переконана, що право людини бути в ефірі не повинно визначатися її національною, мовною, расовою тощо приналежністю. По-друге, і найпікантніше в цій ситуації, що питання мови члени Нацради використовували, фактично уникаючи відповіді на незручні для них запитання журналістів. По-третє, я сподіваюся, що волюнтаризм наших чиновників зайшов ще не так далеко, щоб диктувати простим співгромадянам (якими є журналісти, бо не належать до держслужбовців), якою мовою вони мають право (!) до них звертатися. Бо інакше це було б порушенням конституційних норм. З іншого боку, я готова погодитися з думкою, що до інтересів розвитку національного інформаційного простору самі журналісти могли б зробити більш значний внесок, віддаючи перевагу національній мові і у позаслужбовому спілкуванні. Однак, погодьтеся, що все-таки це особисте право кожного. І не чиновникам перетворювати це на обов’язок, до того ж у вельми нетолерантній формі.
До речі кажучи, цього тижня трапилася подія, яка продемонструвала, що іноді і в нашій країні таки влада підлягає публічному контролю, а не навпаки. Адже саме преса примусила змінити рішення кримської прокуратури з приводу затримання двох членів уряду автономії (тепер, можливо, вже колишнього): Людмили Денисової та Миколи Орловського. Частіше б і більше таких зусиль нашій пресі — можливо, і звикли б до них самі журналісти, і політиків би привчили? І тоді, може, й суспільству свобода слова нарешті знадобилася б?
