Iгор КУЛЯС: «Найголовнiше в журналістиці — два «не»: «не збреши» і «не зашкодь»
— Яких змін зазнала концепція новинних передач на «Новому каналі» за час його існування? На які західні стандарти подачі новин ви орієнтуєтеся?
— Концепція новин на «Новому», власне, не зазнала ніяких змін. Річ у тім, що вже не перший рік Олександр Ткаченко постійно втілює в життя концепцію теленовин як таких. 1997 року ним була створена ТСН, яка успішно функціонує як служба теленовин до сьогодні, попри те, що багато самовпевнених людей намагалися цю структуру «перебудовувати». На «Новому» ж концепція змінювалася всього один раз — у квітні 1999 року, коли на зміну ТБ-дилетантам прийшов Ткаченко зі своєю командою концептуалів, до якої і я маю честь належати. Далі ми крок за кроком створювали новинну службу. Далеко не в найкомфортніших умовах, але виключно в рамках загальноприйнятної у світі концепції роботи теленовин.
Ми орієнтуємося на ті з-поміж західних стандартів, які однакові і для Заходу, і для Сходу. Принципи неупередженості, оперативності, точності скрізь універсальні. Зрозуміло, якщо йдеться про новини.
— Як ви оцінюєте нинішній рівень українських новинних програм?
— Його оцінювати складно. Оскільки за нечисленними винятками новини не є новинами. Часто це пропагандистські програми, вміло замасковані під новини, іноді високоякісні за формою. Абсолютно не важливо, кого і що вони пропагують. Важливо розуміти, що то не новини. Однак суспільство спокійно мириться з таким станом речей. Політична еліта цим великою мірою користується. Мені здається, що саме це, власне, і є найголовнішою трагедією нашого суспільного життя. Замість свободи слова ми маємо найнікчемніший її ерзац. А суспільство, в якому немає свободи слова, дезінформоване, воно не знає, що з ним відбувається. На щастя, є ще «острівці», одним із яких є і наш «Репортер». Я здогадуюся, що багато моїх колег сперечатимуться із цими твердженнями, але кого вони при цьому будуть умовляти? Самих себе? Бо, звичайно, дуже неприємно усвідомлювати, що ти витрачаєш свою силу на пропаганду, м’яко кажучи, неморальних принципів, цінностей і персоналій.
— Останнім часом почастішали випадки фізичної розправи над журналістами. Як ви вважаєте, із чим це пов’язано? І чи можна цьому запобігти?
— Будь-який випадок фізичної розправи над журналістом — це НП суспільного масштабу. Цього наше суспільство, на жаль, іще так і не зрозуміло. Не зрозуміло, що в його (суспільства) інтересах, щоб таких НП не було. Цього так і не зрозуміли багато наших політиків. Але тут-то якраз нічого дивного й немає, оскільки деякі з них ці НП замовляють. Або ж, користуючись крайньою недосконалістю медійного законодавства, «гроблять» цілі ЗМІ безглуздими за своєю суттю багатомільйонними позовами «про захист честі і гідності». Запобігти випадкам фізичної розправи над журналістами поки що, в принципі, неможливо. Ні я, ні ви від цього ніяк не застраховані, якщо, певна річ, не змінити професію на менш шкідливу для здоров’я. Держава не стоїть на захисті журналістів, точно так само, як не стоїть вона на захисті всіх інших наших співгромадян.
Однак, зрозуміло, і деякі наші «колеги» займаються зароблянням політичних дивідендів. Інсинуацій, пов’язаних із фактами фізичної розправи, вистачає. Ми в «Репортері» такі випадки просто ігноруємо, щоб не робити рекламу несумлінним «колегам».
— Чи існує в журналістів «Нового каналу» свій моральний кодекс? Якщо ні, то чим ви керуєтеся, подаючи конфіденційну інформацію?
— Моральний кодекс у журналістів «Нового каналу», звичайно ж, є. Він ніде не написаний, однак наші співробітники чудово його розуміють. Інакше ми б не працювали досі разом. Найголовніше — два «не»: «не збреши» і «не зашкодь». Подаючи конфіденційну інформацію, ми керуємося виключно міркуваннями суспільного блага, — хоч би як пафосно це звучало.
— Недавнє опитування «Дня» засвідчило, що серед головних подій минулого телесезону найчастіше називали «касетний скандал». Який рівень української журналістики, по- вашому, продемонструвала ця подія і чого навчила?
— «Касетний скандал» засвідчив низку безумовних слабкостей і нашої сьогоднішньої влади, і нашої теперішньої опозиції. Журналістика загалом показала себе нічим не кращою за політичну еліту. Низка теленовин (я маю на увазі саме новини, а не пропагандистське шоу) більш-менш адекватно висвітлювала те, що відбувається. Проте, звісно, «табу» було: ну як тут, у наших землях, і без «табу»! А ось ТБ-публіцистика виявилася цілком по один бік барикади — зрозуміло де. У цьому не було б нічого поганого, якби влада виходила із кризи, що виникла, цивілізованим шляхом. А так, як і все у нас буває, сама ця тема стала широким полем для різноманітних спекуляцій як у публічній політиці, так і в самих ЗМІ. Узагалі, «касетний скандал» стосовно мас-медіа засвідчив хіба що високий рівень вітчизняної пропаганди. Це й зрозуміло, адже цього наша журналістика вчилася сім десятків років. З iншого боку, тих, котрі намагалися робити новини, «касетний скандал», мабуть, навчив діяти тонше, удосконалив прийоми та вміння обминати сумнозвісні «табу».
