Імітації прозорості
У середу, у поздоровленні працівників радіо, телебачення і зв'язку з їхнім професійним святом, Президент України Віктор Ющенко, зокрема, зазначив: «Нового виміру мають набути взаємини держави і преси. У влади не може бути тем, закритих для журналіста. Ми розпочали публічний діалог із суспільством. Полігоном для нього є сторінки газет, теле- і радіоефір, а посередником — журналіст». Що ж, можливо, сам Президент і готовий демонструвати відкритість, свідченням чого є його теле- і радіомарафони. АЛЕ ЧИ ГОТОВА ДО ПУБЛІЧНОГО ДІАЛОГУ НИНІШНЯ ВЛАДА В ЦІЛОМУ? Напередодні святкування річниці помаранчевої революції, одним із головних гасел якої як раз і була відкритість влади, «День» вирішив поцікавитися думкою колег-журналістів з цього приводу.
Володимир БОЙКО, журналіст:
— Діалог, як відомо, — це спілкування двох або більше осіб. Тому я би не називав радіозвернення Президента чи його зустрічі з обраними його прес-службою журналістами діалогами, та ще й з суспільством. І взагалі, ситуація, коли Президент України відмовляється оприлюднити навіть причину звільнення з посади Генерального прокурора, а його Секретаріат постійно видає «на гора» Укази з непередбаченим жодним законом грифом «не для друку», менш за все схожа на задекларовану Віктором Ющенком прозорість владних інституцій та їхню готовність пам'ятати, що згідно зі статтею 5 Конституції України єдиним джерелом влади в державі є народ.
Тим більше не спостерігається готовності до будь-якого діалогу у влади в цілому, яка складається не тільки з Президента, але й з трьох формально незалежних гілок (судової, виконавчої, законодавчої), прокуратури й кількох специфічних органів типу Центральної виборчої комісії чи Вищої ради юстиції. Причина цього — у відсутності правових підвалин такого діалогу й у повній незалежності владних установ від громадської думки.
Діалог між суспільством та обраною ним владою притаманний лише демократичним державам з чітко розділеними гілками влади. В автократичних державах, до яких, на мій погляд, належить і Україна, жодних об'єктивних підстав, які б примушували владу рахуватися з громадською думкою, немає. Ну, хіба, під час чергової виборчої кампанії.
Можливо, особисто у Віктора Андрійовича й немає закритих від журналістів тем, за винятком хіба що джерел добробуту його старшого сина. Але ніякої зміни в ставленні до представників засобів масової інформації з боку інших посадовців я так і не помітив. Журналістів, як і раніше, не допускають на публічні заходи, висвітлення яких у пресі з тих чи інших причин є небажаним для того чи іншого чиновника. Наприклад, зі мною та кількома іншими журналістами, зокрема знімальною групою телеканалу НТН останній раз така пригода трапилася 16 листопада 2005 року, коли невідомі люди в уніформі з написами «податкова міліція» виштовхали нас з профспілкової звітно-виборчої конференції Національної академії державної податкової служби в м. Ірпені. На конференцію ми були запрошені студентським профкомом, оскільки в Академії триває конфлікт між новопризначеним ректором і значною частиною викладацького складу й студентів. Одначе ДПАУ вирішила закрити вхід на профспілкову конференцію представникам ЗМІ, щоби «не виносити сміття з хати». А місцева прокуратура відмовилася втручатися в ситуацію попри те, що відповідальність за перешкоджання законній журналістській діяльності передбачена ст.171 КК України.
Тому, як на мій погляд, попри всі декларації Президента ситуація не зміниться до тих пір, доки в Україні не стануть виконуватися настанови інформаційного законодавства хоча б у частині забезпечення права журналістів, а порушники закону не будуть притягуватися до відповідальності.
Артем ШЕВЧЕНКО, тележурналіст (Студія «1+1»):
— Про діалог влади і ЗМІ можу сказати так. Якщо ми розуміємо під закритими темами такі, обмеження у висвітленні яких електронними медіа встановлює влада, то їх, на щастя, немає. Натомість є теми, у висвітленні яких помаранчева владна команда не демонструє особливого бажання допомагати і сприяти медіа, але то їхнє право зрештою. Скажімо, отруєння Ющенка — одна з таких історій.
Григорій БУРБЕЗА, шеф-редактор «Тернопільської газети»:
— Звичайно, що влада в цілому до відкритої розмови з суспільством не готова. Публічний діалог і прозорість влади — це скоріше ідея, ніж реальність. Адже система влади НЕ ЗМІНИЛАСЯ, навіть через рік після Майдану — це та ж сама «совкова» бюрократична машина, якою вона була вибудована в роки правління Кучми. Цій системі для виживання (а це головне, а може — єдине, чим вона стурбована) протипоказані світло, прозорість, ясність, правила, діалоги. Бо в умовах діалогу, коли і самому треба щось говорити, вона втрачає свою «містичну» силу. Краще мовчати і надувати щоки, або говорити в режимі монологу (що і робиться).
Тому попри численні заклинання щодо розвитку діалогу влади з суспільством — влада до нього не готова. І ніколи не буде готова, поки її не змусить до цього те саме суспільство. І ті ж самі журналісти як передовий «спецназ» суспільства.
І тут ми, журналісти, повинні чесно себе запитати: а ми, «в цілому», (не враховуючи окремих видатних особистостей) готові до такого діалогу? Чи готові ми кваліфіковано його вести, ставити питання по суті? Чи готові ми сміливо, без огляду на корпоративні чи приватні інтереси висвітлювати темні зони суспільного життя (а це, напевно, і є основою діалогу)? І, нарешті, чи саме суспільство хоче правди, чи може його задовольняє глянцева картинка, у якій все до нудоти політкоректно і збалансовано?
В умовах тотальної корупції (від дитсадка до вузу, від вузу до вищих політичних сфер), до якої вже всі настільки звикли, що вважають її особливістю «нашої ментальності», ніякого серйозного публічного діалогу не може бути. Може бути тільки його імітація.
Але я оптиміст, і вважаю, що крок за кроком, міліметр за міліметром просування в напрямку нормальної, раціональної і не штучної системи організації держави і суспільства приведе до налагодження публічного діалогу між владою і суспільством. Головне, щоб нові люди у владі, яка семимильними кроками перетворюється в класичного владного дракона, зберегли у собі якісь ознаки людини — лицаря-переможця. А з часом (я оптиміст), коли баланс людського-драконячого все-таки схилиться на користь Людини, обов'язково знайдуться чесні трубадури, які спільно з лицарями проспівають «нові пісні про головне».
Андрій ЄВЧЕНКО, головний редактор газети «Восточный проект» (м. Краматорськ, Донецька область):
— Відразу ж відірвемося від двох крайніх позицій у цьому питанні. Суб'єктивних позицій. З одного боку, владі завжди здається, що вона відкрита й публічна. У цьому сенсі Сапармурат Ніязов — цілком відкритий, готовий до діалогу політик. З іншого боку, нормальний журналіст ніколи не буде повністю задоволений ступенем відкритості влади (якщо це не кореспондент північнокорейської «Мінчжу Чосон»).
Але є цілком об'єктивні критерії, за допомогою яких можна судити про готовність влади до діалогу з суспільством. Наприклад, у Краматорську влада щорічно виділяє сотні тисяч на підтримку комунальних чи «близьких» ЗМІ. Нібито для кращого висвітлення власної діяльності. Те ж саме в Україні відбувається скрізь, включаючи центральну владу. Десятки й сотні мільйонів різнобюджетних грошей тратиться в країні, власне, на створення владою власного іміджу.
Однієї цієї обставини досить, щоб зробити однозначний висновок: українська влада не готова до публічного діалогу з суспільством, що б вона собі не надумала. Наявність державних і комунальних ЗМІ категорично свідчить на користь прагнення влади відгородитися й закритися від суспільства, а зовсім не про готовність до діалогу.
Кирило ВИШИНСЬКИЙ, шеф редактор службиінформації телеканалу ICTV:
— Важко відповісти на запитання, чи готова до такого діалогу влада загалом. Адже Україна ще така далека від стандартів західної преси, де за журналістськими публікаціями або за фактами якогось скандалу урядовець подає у відставку; де існують конкретні форми журналістського запиту, і якщо урядовець на нього не відповідає, то це також стає предметом для обговорення доцільності перебування його на цій посаді. Окрім того, складно говорити про абстрактну владу. Це в дусі Президента: говорити про дуже абстрактні речі. Так, багато хто з чиновників демонструє готовність до діалогу. Але, по-перше, потрібно знати, що таке діалог. Діалог — це розмова принаймні двох, що розуміють про що йдеться, суб'єктів. А, вибачте мене, дуже часто самі журналісти не розуміють про що йдеться. І дуже часто виходить не діалог, а великий монолог, у ході якого урядовці просто вішають локшину на вуха журналістам. Наприклад, історія з ДАІ. Досі так і не зрозуміло, реформовано воно чи не реформовано, існує чи не існує, кого звільнили, кого скоротили... Звичайно, було декілька гучних заяв. Але діалогу з цього приводу ніякого не було. Зрозуміло, що для того, щоб скоротити ДАІ, потрібно прийняти як мінімум двадцять законодавчих актів. А їх не прийнято. Як у цьому розібратися, якщо діалогу ж немає? Або, наприклад, вступ України до СОТ. Говорять, що ми повинні вступити до СОТ до кінця року. А які аргументи? Ми досі не розуміємо системи тих ризиків, які чекатимуть на Україну в СОТ. Самі чиновники говорять, що цих ризиків навіть не вивчали. Тому виникає ще одна проблема: якщо журналісти готові до такого діалогу, то урядовці — ні. Або навпаки: чиновники можуть вішати локшину на вуха журналістам, а журналісти іноді можуть спокійно все проковтнути. Яскравий приклад: багато галасливих і красивих заяв пана Івченка (глава «Нафтогазу». — Ред.) з приводу газу. Якщо його послухати, то у нас усе добре. А потім з'ясовується, що він навіть не може брати участі в переговорах щодо туркменського газу. І виникає запитання: вірити Івченку чи не вірити? Як перевірити його слова? Це також досить серйозно. Тому поки що немає діалогу з владою. Бо влада транслює лише те, що їй треба, або те, що їй цікаво, не відповідаючи на більшість запитань журналістів. А самі журналісти іноді не можуть поставити правильних запитань.
