Iнстинкт знімати

Історія Наталії — це персональна історія успіху. Хоча сама фотограф вважає за краще ухилятися від таких високих категорій. Як вона сказала: «Просто живу і просто знімаю». Проте її фотографії, часто резонансні, говорять про тонке бачення і розуміння того, що відбувається в кадрі, тобто в країні. За словами Наталії, десять років тому вона вперше подала свої роботи на фотоконкурс «Дня». Один із знімків пройшов на виставку, але нагороди не отримав. Але це не злякало, а лише підхльоснуло Наталю. Відтоді вона стала постійно присилати свої знімки на фотоконкурс «Дня». Цього року Наталя «доросла» вже до Призу Призів «Золотий День». «Я вперше отримала таку нагороду. Я не амбітний фотограф і практично не беру участі в різних фотоконкурсах. А ось в конкурсі «Дня» беру участь. Мені імпонує, що це український конкурс, тут є багато робіт моїх колег і друзів», — поділилася Наталя Кравчук. Також Наталя прийняла пропозицію головного редактора Лариси Івшиної провести майстер-клас фотографічної майстерності учасникам наступної Літньої школи журналістики газети «День». Ми дізналися, що Наталя хоче без метушні переглянути всі фото експозиції після відкриття XV Міжнародної фотовиставки «Дня». У галереї «Лавра» вона розповіла про свою майже спадкову любов до фотографії, як потрібно працювати в режимі «7—8 зйомок на день, півроку без вихідних», щоб стати професіоналом, чи жіноча це справа — гасати з телевіком (великий об’єктив фотографів. — Авт.) і чи є солідарність у середовищі українських фотографів.

— Ваша історія з фотовиставкою «Дня» дуже давня...

— Уперше послала свій знімок, здається,  2002 року. Я його досі пам’ятаю. Я була біля вокзалу в Києві, на вулиці, де їздять трамваї. Раптово почалася злива, і перехожі вирішили сховатися під навісом магазина. Протягом десяти хвилин їх залило мало не по груди. А я стояла на зупинці і за всім цим спостерігала. Але дощ також раптово припинився, як і розпочався. Стояли дівчата з пакетами на голові, авто залиті і я фотографую. Апаратура, щоправда, у мене була тоді не дуже, та і похвалитися особливо не  було чим. Але я подавала свої знімки на фотоконкурс «Дня» і далі. Років вісім тому мене нагородили на цій виставці Спеціальним призом від Представництва ООН в Україні за знімок «Сирітка». На виграні гроші — близько 1500 гривень — купила свій улюблений наплічник, і відтоді не можу з ним розлучитися. Він для мене найбільш комфортний і пам’ятний... У будь-якому разі «День» виграє від того, що дорослішають його фотографи. Фотовиставка об’єднує довкола себе талановитих майстрів і активну молодь. Коли вперше подавала своє фото на виставку, звичайно, я нічого не бачила, окрім своєї роботи. Але тепер прохожу залами, вдивляюся, читаю підписи, з цікавістю спостерігаю за зростанням моїх колег і зростанням виставки. 

ЄВГЕН МАРЧУК — ПРО РОБОТИ НАТАЛІЇ КРАВЧУК: «ВИСОКИЙ КЛАС! ПСИХОЛОГІЧНО ТОЧНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ РЕПОРТАЖ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

— Які тенденції переважають зараз у фотожурналістиці?

— Молоді фотографи відходять від класичної фотографії — одного кадру. Фотограф — це не просто людина, яка зняла картку і намагається її показати, віддати, продати кудись. Він ще несе і соціальне навантаження. Дедалі більшу популярність здобувають проекти — серія знімків плюс відео, голос або текст. Такий формат доносить значно більше інформації, це набагато цікавіше. Ти потрапляєш безпосередньо в середовище. Наприклад, прекрасний проект з Національної опери Владислава Мусієнка, частина якого представлена на XV ювілейній фотовиставці «Дня». А ось я через відрядження постійні не встигала підготувати  серію, і тут я хочу подякувати Ларисі Олексіївні, адже це її вибір. А мені б це фото і в голову не прийшло б відправити на конкурс «Дня».

— А яке б вибрали ви?

— Мені подобається Клінтон, яка підморгує. Але це особисте. Я довго чекала, поки можна буде зробити гарний кадр, і тут вона вирішила підморгнути.

— Ви, здається, умієте вловити цікаві деталі і моменти...

— Потрібно знімати і добирати. Коли я фотографувала на плівку, мені видавали три котушки на зйомку, а це 108 кадрів. І я завжди думала, коли  проявляла: «Боже, навіщо я зняла всі ці плівки?» Зараз я знімаю на цифру, і у мене буває зйомка більше 1000 кадрів. Добре, що хоч проявляти не потрібно. Кожний фотограф має свої стереотипи, свій почерк. Мені знайомі казали, що мої фото вже впізнають, навіть не читаючи підпису. Дуже люблю свою роботу за можливість їздити до цікавих місць. Була в Грузії позаминулого тижня, перед виборами, пощастило з’їздити до Африки. Дуже легка на підйом — мені можуть зателефонувати і сказати, що сьогодні я їду у відрядження. Я встану і поїду.

— І потягнете за собою всю фотоапаратуру...

— Згадую свого першого фотовчителя Леоніда Гендлера. Він казав: «Наталка, ти ж дівчинка, підніми мій портфель». У нього був такий великий радянський портфель, де він носив все — два «Зеніти», «Практику», оптику, починаючи від великого телевіку і до об’єктивів на 300, 200, 100, 50 міліметрів тощо. Але в цій країні жінки працюють і на більш важких роботах. Тільки ніхто не запитує у маляра, як йому носити відра, або офіціанток пивних барів, як їм носити по чотири літрові кухлі.

— Це ваш вчитель прищепив вам любов до фотографії?

— Не лише. Якось тато розповідав, що коли йому було 16 років, він купив собі фотоапарат. Жив він в гуртожитку, умови були складні. Для того, щоб підключити збільшувач у кімнаті, доводилося викручувати лампочку, підкручувати проводки всякі, його постійно било струмом. А найбільш сумно те, що грошей завжди бракувало — усі гроші витрачав на купівлю реактивів і плівок. Періодично йому навіть їсти нічого було. І ось коли батькові запропонували поміняти фотоапарат на годинник — він погодився. Я, правда, не бачила жодної фотографії, яку зробив тато в юності, але з дитинства теж мріяла фотографувати. «ФЕД» тоді коштував 18 карбованців — не так вже багато для радянської людини. Але батьки боялися, що за наступну фотоапаратуру платитимуть набагато дорожче. Тому я досить пізно почала знімати. Перший кадр зробила десь у 18 років.

— Це пізно для фотографа?

— В принципі, так. У 20 років я випадково дізналася, що в моїй рідній Вінниці є училище, де навчають фотографів. Але історія мого шляху фотожурналіста почалася ще раніше. Після школи я поїхала вступати до Київського національного університету кіно, театру і телебачення ім. Карпенка-Карого на операторське відділення. Виявилось, що туди можна поступити лише в тому випадку, якщо ти фотографуєш. Потрібно було здати 30 знімків і пройти творчий конкурс — два дні зйомок на пленері і в студії. Зрештою я не вступила до інституту, повернулася до Вінниці, пішла працювати і на свою першу зарплату купила «Зеніт». Вступила до цього вінницького профтехучилища. Мені пощастило — мій вчитель Леонід Абрамович Гендлер працював у вінницькій газеті багато років, його вважали метром фотожурналістики, хоча він уперше взяв до рук фотоапарат у 33 роки. Після училища я стала фотожурналістом вінницької газети «Подолія». Відтоді займаюся фотографією більш-менш професійно, заробляю цим гроші.

— Але про юнацьку мрію не забули, правда?

— 2000 року я все-таки вступила до інституту Карпенка-Карого. Правда, на заочне відділення — на стаціонар побоялася. Знайшла роботу в Києві. Перше моє місце роботи в столиці, моя школа життя — «Київ-експрес». Це була щоденна газета. У Вінниці я теж працювала в щоденці, але там був курорт — кілька зйомок на день, своя лабораторія, чорно-біла плівка, спокійний ритм життя. А в Києві о 9.00 ранку планірка, об 11-й вечора приходиш додому. Сім-вісім зйомок на день, півроку без вихідних.

— Що знімали ці півроку?

— У газеті знімаєш все підряд. Буває жах якийсь. Наприклад, тебе відправляють зняти місце вбивства, яке сталося неділю тому. Що знімати? Приходиш без кадру. А відповідальний секретар, друга людина в газеті Вадим Балицький тобі каже: «Як нічого не немає? Прийшла — придумай, зніми». Він навчив мене думати, перш ніж іти на зйомку. Інколи намагаєшся нафантазувати кадр з нічого. Але «Київ-експрес», на жаль, пропрацював недовго. Я влаштувалася туди у вересні, а вже після травневих свят ми приходимо, а нам кажуть: «Шановна редакціє, ми — закриті». Здавалося б жодних передумов, газета працює, всі як одна сім’я, а тут всім нам: «До побачення». Місяць-два шукала нову роботу. Вирішила, що поки не випробую всі шанси — буду в Києві. Запропонували пройти співбесіду в медіахолдингу «KP Media», якій тоді ще належав Джеду Сандену і до його складу входила газета «Kyiv Post», журнали «Афіша» і «Кореспондент», якому виповнилося лише півроку. Мені вдруге пощастило в Києві — я потрапила в компанію чудових фотографів — чотири людини, що працювали на чотири видання — дуже скоро відкрився ще журнал «Pink». Додалися нічні зйомки. Було дуже важко, але й дуже цікаво, серед нас панувала здорова конкуренція.

— А «нездорова» конкуренція є серед фотожурналістів?

— Ще коли я знімала на плівку, старі фотографи — це не стосується київських — чомусь думали, що відкрити секрет кращого фоторозчину нижче за їхню гідність. Запитаєш у них щось, а вони тобі: «Дівчинка, ти ж розумієш, що не жіноча це справа». У Києві у мене з цим ніколи не було проблем. Ми просто обговорювали з більш досвідченими і відомими, що я зробила не так в цьому знімку, або чому той кадр вдалий. Якщо ти робиш свою роботу і з любов’ю ставишся до людей, тебе поважатимуть. Коли я приїхала до столиці, тут було декілька жінок-фотографів, але ніхто про них не знав. Я познайомилася з фотографом Віктором Суворовим, який ввів мене в середовище еліти київських фотожурналістів.

— Що це за люди?

— Це ті, хто краще за інших виконував свою роботу. Коли я тільки приїхала до Києва, ми знімали на плівку і слайди. Всіх столичних фотожурналістів навіть сотні не набиралося. Нас було мало і все один одного знали. А зараз я знаю лише тих, хто вже дуже багато років у професії або ж молодих, які самі зі мною знайомляться. Якщо раніше на звичайну прес-конференцію приходило п’ять фотографів, то зараз приходиш — і вже важко зробити унікальний знімок. Як тільки ти десь стаєш, поряд з тобою вже стоїть людей п’ять. Чи, буває, побачиш щось, а туди вже біжить чотири фотокора. Я не кажу, що це погано. Раніше, коли була плівка, з’явилися мінілабораторії для так званих мильниць. Фотографи жахалися цих «вбивць фотографії». Але як людина з «мильницею» може відібрати у тебе гроші? Хай знімає. Знову згадую свого вчителя Леоніда Абрамовича, який казав: «Якщо людина бачить, вона навіть сірниковою коробкою може зробити фотографію».

— Вас більше приваблює репортерська чи художня зйомка?

— Мені завжди подобався репортаж, спортивні огляди. Але познімавши трішки спорт, я зрозуміла, що для мене це нудно. Якби їздити по всьому світу... Адже у нас лише футбол, баскетбол, спортивна гімнастика і трішки боксу. Зрозуміла, що кращі картинки вже зроблені, доводиться постійно дублювати. З найцікавіших спортивних зйомок у мене було регбі. Найчастіше, коли знімаєш регбі, це дуже смішно, незважаючи на брутальних чоловіків-гравців.

— До речі, про брутальних чоловіків. Вас як фотографа-жінку не лякає незахищеність на масових заходах?

— Я розлюбила мітинги. Останні декілька років практично їх не знімаю. Зрештою, це все одне й те саме — проплачене, куплене. Мені шкода стареньких і дуже темпераментних громадян, які приходять на мітинги. Мені шкода міліцію. Я не думаю, що цим хлопцям дуже подобається когось бити. У них робота така. Їм платять за це, нам — аби ми робили фото. Всі ми потрапляємо під роздачу. Ми знаємо, куди ми йдемо, завжди намагаємося не провокувати, хоча це дуже важко. На одному з мітингів, коли Тимошенко лише збиралися посадити, рівень божевілля виходив за межі з усіх боків. Але в інших країнах поліція до фотографів, незважаючи на те, хлопець це чи дівчина, ставиться не менш жорстко.

— Але ви все ж таки продовжуєте жити лише фотографією?

— Я просто живу. Моя робота приносить задоволення. На відміну від інших людей, не заморочуюсь приводу цього. Я вже стільки років знімаю. Знімаю те, що мені подобається більш чи менш вдало. Я завжди з фотоапаратом. Хоча бувають моменти, коли його немає під рукою, а тут такий кадр... Ти стоїш і ридаєш, хочеться відкусити собі лікоть. У фотографів з часом виробляється такий фотографічний інстинкт — зняти. Свій стиль і смак у кожного індивідуальний. Мені здається, що все, що я можу сказати світові, видно на моїх фотографіях. Адже я завжди з іншого боку — дивлюся і слухаю, але не кажу.

«...Море паралелей і метафор»

У Києві триває Фотовиставка «Дня». Поспішайте, до закінчення роботи експозиції залишилося три дні!

У столичній галереї «Лавра» (вул. Лаврська, 1) щодня з 10.00 до 20.00 триває експозиція найкращих фотографій країни. Тут — 350 світлин, що представляють авторів практично з усіх регіонів України. Нагадаємо, що Гран-прі фотоконкурсу отримала робота «Портрет на тлі гір» Євгена Малолєтки, а володарем Призу Призів «Золотий День» стала фотокор Наталія Кравчук за політичний репортаж YES. Хто з фотографів здобуде приз глядацьких симпатій, залежить в тому числі і від вас, шановні читачі, — приходьте на виставку та голосуйте за найкраще, на вашу думку, фото.

«ЖУРІ ВИБИРАЄ ЩОСЬ ОСОБЛИВЕ»

Степан РУДИК, фотограф, одержав нагороду за роботу «Пейзажна алея»:

— На світлинах, представлених на виставці «Дня», Україна постає різноманітною. Журі конкурсу відібрало такі роботи, які показували б не лише катаклізми, кризи, а й щось добре — радість, любов, співчуття. Молодці, що вибирають щось особливе, а не те, про що можна сказати: «О, ми щодня таке бачимо...» Я вважаю, що нашу планку, у розумінні оптимізму, треба ще підіймати. Якщо порівняти цей конкурс із попередніми, то він цілком відповідає рівню газети «День» — висвітлюються подібні аспекти і явища під кутом зору тих самих смислів.

Щодо моєї роботи, то не скажу, що це якась особлива ідея. Я багато разів бачив ці скульптури влітку і не звертав на них уваги. А коли одного зимового дня помітив, як їх гарно укрило снігом, — то сфотографував. Серед робіт моїх колег, які особисто мені найбільше сподобалися, світлина жінки без рук, котра гладить кішку, але, на жаль, ця робота не одержала жодного призу. Також сподобалися «Цифровий літопис» та «Перехрестя».

Я вважаю, що фотографи повинні брати участь у подібних конкурсах і ділитися своїм баченням світу. Зробити фотографію — це одне, а донести до людей — зовсім інша річ. Фотовиставка — одна із доріг, яка допоможе донести свої думки до людей.

«КОНКУРС «Дня» ПОКАЗУЄ, ЩО НАЙКРАЩЕ ТИ  ЗРОБИВ ЗА РІК»

Анатолій СТЕПАНОВ, фотограф, одержав нагороду за роботу «Тримайте дистанцію»:

— На світлинах Україна постає строкатою та різною. Багато композицій з дітьми, з радісними людьми і немає «чорнухи». Це справді позитивно.

Своє представлене на виставці фото я зробив не навмисне. Я знімав ходу трьох глав держав під час святкування річниці Хрещення Русі. Бачив, що там якась метушня, але продовжував знімати. Уже вдома помітив, що зафіксував кадр, на якому охоронець Президента відштовхує фотографа, який стояв занадто близько. Хоча, коли я після цього розмовляв із цим фотографом, він сказав, що сам зачепився за парасольку. Але мені досі здається, що не сам...

У конкурсі «Дня» завжди варто брати участь. Він дає фотографам можливість показати свої роботи широкому загалу. Безумовно, всі наші фотографи роблять безліч фотозображень. Раз на рік ти сідаєш і добираєш із них найкращі. І тільки конкурс «Дня» показує, що найкраще ти зробив за рік».

«ЗА ЦИМИ СВІТЛИНАМИ МОЖНА ПРОСТЕЖУВАТИ ІСТОРІЮ»

Володимир ТАРАСОВ, фотокореспондент агентства «Укрінформ», одержав нагороду за роботу «Севастополь, мис Форос, Голчасті скелі»:

— Оскільки я працюю в «Укрінформі», більшість цих фото я вже бачив. Це, так би мовити, історія України. Більшість із них було зроблено протягом року, тому за ними можна простежувати історію.

Що ж до моєї роботи «Севастополь, мис Форос, Голчасті скелі», то я зробив її під час відпочинку в Севастополі. Як фахівець-кореспондент, я завжди беру з собою камеру. Ці скелі я знаю давно. Там дуже цікава історія: ось уже п’ять років усі говорять про глобальне потепління. Увесь час, фотографуючи скелі, я обходив їх зусібіч. Раніше води біля скелі було по пояс, а тепер води — з головою, не обійдеш. Так що це не просто пейзажне фото — моя п’ятирічна серія ілюструє глобальне потепління.

Такі заходи, як Фотовиставка «Дня», надзвичайно важливі, адже кожному фотохудожнику хочеться показати щось своє, побачити інших авторів, нові роботи. Фахівці й молодь переймають щось одне в одного, доповнюють, обмінюються досвідом і показують своє бачення тих чи інших речей, подій, явищ...

«ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО, ЩО В ОДНОМУ МІСЦІ ЗІБРАНО СУЧАСНУ ІСТОРІЮ УКРАЇНИ»

Олексій ФУРМАН, фотограф, постійний учасник Фотоконкурсу «Дня»:

— Мені здається, якщо говорити про те, наскільки широко і глибоко показує Україну Фотоконкурс газети «День», то цього року ми бачимо Україну ширше і глибше, ми бачимо більше різних її куточків. Тут представлено багато фотографій із регіонів — з Карпат, наприклад, дуже гарні світлини, з українських сіл, про які теж варто розповідати. Тому, я думаю, що цього року географічно ми відійшли від Києва і тепер бачимо всю Україну більш привабливою, в яскравіших і цікавіших барвах і ракурсах.

Мені дуже сподобалася світлина Анатолія Бойка з назвою «По той бік». На ній зображено декілька дітей, за ними — паркан, а далі — радянський символ: серп і молот. На цьому знімку зафіксовано дуже цікаву метафору, з якою ми в своєму житті нерозривно зв’язані: наше сьогодення, діти — наше майбутнє, а Радянський Союз — минуле. Це добре, коли фотографові, особливо газетному чи журнальному, вдається в одній світлині вловити стільки паралелей і метафор.

Цього року значно виріс рівень фотографій. На мою думку, тому що конкурсом зацікавилося багато молодих авторів. Дуже багато якісних світлин із цікавими сюжетами. І мені здається, що  з усіх виставок «Дня», які я пам’ятаю, — це найяскравіша.

Я щороку подаю свої роботи на Фотоконкурс «Дня», тому що в Україні сьогодні дуже мало хороших конкурсів для фотожурналістів, і якщо ми, практики, працюючи для українських і міжнародних ЗМІ, ігноруватимемо їх, то ми не зробимо світ кращим. Я думаю, що кожен фотограф, який знімає в Україні, повинен подумати про те, щоб подати свої світлини на конкурс «Дня». Своїм внеском він зможе зробити конкурс ще кращим. Я цього року бачу дуже багато знімків моїх друзів, колег, які раніше не брали участі в конкурсі. Сенс же не в тому, щоб поїхати на Донбас чи в Карпати, зняти хороший кадр і заробити на цьому гроші, а в тому, щоб розповідати людські історії.

Для конкурсу я відібрав світлини, які ємко і точно, на мій погляд, розповідають про події, що відбуваються. Можна було б, напевне, вибрати більш творчі роботи, але я подумав, що найцікавішими будуть інформативність і показовість. Тобто, щоб фотографії справді розповідали про події, які відбуваються. Ось, наприклад, світлина із села Космач: величезна юрба парафіян, що прийшли у Вербну неділю до церкви освятити вербу, просто вражає. Там у людей настільки трепетне ставлення до релігії, настільки духовне і душевне, що ти просто докладаєш всі можливі зусилля, щоб максимально чітко передати це в своїх фотографіях.

Цінність тих сюжетів, які ми знімаємо, в тому, що у нас ще є можливість їх зняти. Можливо, у наших молодших колег такої можливості вже не буде. Це те, що називається документальною фотографією, тобто ми документуємо події, що зараз відбуваються, для наступних поколінь. І цим також займається газета «День», яка збирає такий чудовий архів. На цій виставці задокументований цілий рік української історії. Це дуже важливо, що в одному місці зібрано сучасну історію України. Це наочніше, ніж почитати книжку з історії — тут ти бачиш живу історію. Дуже приємно бути до цього причетним, розповідати і показувати це іншим людям.