«Iсторія на фронті інформаційної війни»

Днями Інформаційно-аналітичний центр Ради національної безпеки і оборони (ІАЦ РНБО) разом з Українським інститутом національної пам’яті (УІНП) провели круглий стіл під назвою «Історія на фронті інформаційної війни» в рамках якого відбулося представлення інтернет-проекту «Лікбез». Здавалося б, важлива тема. Але як часто буває на вітчизняних круглих столах, дискусії проводилися «по-верхах». Зі слів спікерів одразу було помітно, хто працює над проблемою і без круглих столів, а чиї слова абсолютно порожні. Під час розмови головний науковий співробітник відділу досліджень інформаційного суспільства й інформаційних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень Микола ОЖЕВАН пригадав: «Коли Євгена Марчука, на той час секретаря РНБО, призначили головою Міжвідомчої комісії з питань інформаційної політики й інформаційної безпеки при РНБО, ми розробили концепцію національної інформаційної політики, яка навіть одне читання пройшла у Верховній Раді. Але далі справа не просунулася. На жаль, друга спроба закінчилася так само». Це був ще 2002 рік. Десять років як мінімум ми стоїмо на місці. Чи зрушить цей процес з мертвої точки реальна війна та інформаційна небезпека?..

«Ми живемо у драматичний час, що змушує нас швидше знаходити відповіді на запитання, які до цього часу були занедбаними, — говорить директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ЯТРОВИЧ. — Інформаційна війна, що ведеться паралельно з військовою агресією, відіграє не меншу роль у дестабілізації ситуації в Україні. Останні місяці показали, що питання поглядів на минуле є питаннями не лише гуманітарної політики, а й політики безпеки держави. Путін розгортає свою агресію в тих регіонах, де люди все ще є носіями так званих радянських цінностей. Ці міфи намагаються насадити решті країни та імпортувати за кордон. Його мета — делегітимізація України як держави й українців як нації. Українців розділяє не минуле, а міфи про минуле. Історики не мають права бути осторонь цих процесів, вони мають виконати свій соціальний обов’язок — протистояти пропаганді Кремля. Якщо ми не будемо розглядати ці питання на порядку денному, то їх піднімуть історики сусідньої держави з конкретним політичним завданням».

А фактично, уже підняли. Не кажучи вже про постійну міфологізацію і переписування власної історії, Росія відкриває все нові й нові фронти. На фізично окупованих територіях повністю змінена програма вишів і загальноосвітніх навчальних закладів, зокрема й видані директиви про те, як  проводитимуться уроки історії. На територіях, що мають особливе значення для РФ, як-от Естонія, Фінляндія, Литва, Латвія і деякі країни Західної Європи проводиться інформаційно-диверсійна робота. Українська відповідь на цей шквал брехні, названої історією, доволі слабка. Здебільшого натиск стримують приватні ініціативи. «Сумський історичний портал, електронний архів Українського визвольного руху, Україна Incognita газети «День» — це ті ресурси, які мусять бути у щоденному меню культурної людини, — перелічує головний редактор інтернет-видання «Історична правда» Вахтанг КІПІАНІ. — Ці сайти не тільки для відвідувачів, що цікавляться історією, а й просто для того, хто хоче бути свідомим громадянином. Ні радянська школа ні навіть частково українська не дає молодим нашим співвітчизникам повного розуміння своєї країни».

«ДВОМА ФІЛЬМАМИ НЕ ВИТИСНЕШ РОСІЙСЬКИЙ ПРОДУКТ»

Іще одним таким історичним блокпостом має стати новий проект «Лікбез», створений з метою спростування історичних міфів російської пропаганди. У ресурсу є три рубрики: «Актуальне» — тексти присвячені темі Криму, Донбасу і південного сходу, «Споконвічне», де викриваються усталені стереотипи про «Русьнаша», «бандерівців», походження українців, державність 1917 — 1921 років тощо та «Джерела інформації» для тих, хто хоче знати більше.

Як зазначає координатор проекту «Лікбез. Історичний фронт» Кирило ГАЛУШКО, державні структури дуже повільно набирають обертів. «Якщо все відбуватиметься в темпі попередніх 20 років, то ми так і не дійдемо до централізації, — вважає історик. — Нам потрібно виробити чітку стратегію державної гуманітарної політики, державної політики пам’яті і інструмент залучення до цього процесу громадських структур та підтримки їхніх проектів. І таких різнонаправлених ініціатив має бути багато». Просувати проект його організатори збираються через Інтернет. Як привертатимуть до себе східноукраїнську і кримську аудиторію ще точно не зрозуміло.

Щодо державної підтримки, особливо у сфері телебачення, висловлюється і Вахтанг Кіпіані: «Коли у нашому ефірі стільки російських серіалів, ми просто зобов’язані продукувати власні. Держава може стимулювати виробництво українських серіалів частково через систему держзамовлення або через зміну законів, які уможливлять формування нормальної книжкової політики, появи власної телепродукції. Звісно, каналам легше транслювати старі радянські фільми чи передачі, одна 20-хвилинна серія яких коштує $100—200, тоді як виробництво власної аналогічної по часу програми — це мінімум $5000. Нам потрібно створити умови, за яких власний телепродукт буде вигідно створювати, ціна питання повинна бути нижчою. Інакше ми не вийдемо на відповідний рівень. Один-два фільми на рік — це занадто мало. Зараз ми тішимося «Поводирем», як 15 років тому тішилися «Нескореним». А у нас, умовно кажучи, близько 20 центральних каналів і 365 днів у році. Двома фільмами не витісниш російський продукт з ефіру. Я уже стільком телеменеджерам і режисерам розповів історію про СКР-112, який під синьо-жовтим прапором із діркою в боку, адже по ньому стріляли, дійшов із Севастополя до Одеси (повстання на СКР-112 — перехід сторожового корабля СКР-112 з Чорноморського флоту у ВМС України, що стався 21 липня 1992 року. — Авт.). Чому б не екранізувати цей героїчний вчинок? Це правдива історія, не пропаганда, історія виклику. Люди вибрали свободу під прапором України». Але чомусь історичні програми ніколи не приваблювали продюсерів наших каналів. Той же Вахтанг вів на «Інтері» передачу «Великі українці» аж... один рік. Натомість у Росії є свій цілодобовий історичний телеканал «365 дней ТВ», у якого, між іншим, є рубрики «Герои Победы» і «От Советского Информбюро». І виходить в ефір він уже вісім років поспіль.

Про важливість переформатування світогляду масового глядача говорить і доктор історичних наук, Київський національний університет ім. Т. Шевченка Іван ПАТРИЛЯК: «Ми можемо брати на озброєння ті форми боротьби, які існують в Росії при формуванні історичної пам’яті — це й телевізійні, й інтернет-проекти, тобто масові. Інша справа, що ці форми ми повинні наповнити власним змістом. Улюблений історичний персонаж Путіна, як я розумію, Гітлер у одному зі своїх виступів сказав: «Гордість — наша зброя». Наш лозунг повинен бути: «Правда — наша зброя». Звичайно, фінансові масштаби більші, ніж у нас, але навіть один вдалий масовий проект може вартувати більше, ніж сотні томів, написаних істориками. 1995 року на великі екрани вийшов фільм «Хоробре серце», який спричинив вибух патріотизму в Шотландії».

«КРИМНАШ»

На круглому столі побіжно обговорили і кримське питання. Завідувач відділу з питань тимчасово окупованої території і соціальної адаптації при АП Андрій ІВАНЕЦЬ окреслив глибину проблеми: «На одному з «російських вівторків» російської общини Криму Таврійського національного університету ім. В. Вернадського історик і доцент Андрій Нікіфоров, читаючи доповідь про історію України, заявив: «В Україні проживає 9/10 росіян і тільки 1/10 частина шкідливої етнічної мутації — українців», цитата. Це було задовго до «російської весни» на півострові». Історики з Криму, які були присутні під час дискусії, закликали не відкладати їх проблему в довгий ящик. Проте було зрозуміло, що у сфері зацікавлень придержавних структур зараз перебувають східні області України. Як українізувати Крим, поки що мало кому зрозуміло. Натомість звільнити Донбас від нав’язаних російських стереотипів на даному етапі видається легшим.

«Один із проявів нашої роботи — це щоденні брифінги Андрія Лисенка, речника РНБО, у нас є ідея створити посаду окремого речника, який би висвітлював питання Криму. Окрім необмеженої моральної підтримки, ми будемо в тих документах, які готуємо, особливо відзначати, що є гуманітарний аспект та історична проблематика», — так відповів на запитання «Дня» про те, які зараз є зрушення у формуванні національного інформаційного простору, керівник ІАЦ РНБО Олексій КОПИТЬКО. Як допоможе гора документів, що зрештою перетворюються на макулатуру, змінити світогляд українців, не зовсім зрозуміло. Наш процес популяризації історії України все більше стає схожим на кафкіанський. Уже по завершенні круглого столу у коментарі «Дню» Володимир В’ятрович сказав, що незабаром презентує спільний проект УІНП і «Першого Національного», що може стати одним із каналів донесення альтернативної інформації навіть на півострів. Доки одні збирають круглі столи, інші просуваються малими кроками. Різниця відчутна.