Істина як одиниця виміру цинізму

Лесь Подерв'янський, «Гамлет»

«..хто ж вас, б..., нє знаєт»

один український олігарх
одному газетному оглядачеві — привселюдно

Минулий святковий день телебачення і радіомовлення, який збігся із закінченням виборів, у немешканців нашої країни викликав дещо інші бажання, ніж у її громадян. Українські журналісти, з якими довелось спілкуватися, переважно пропонували налити. Іноземні — чемно вітали, боячись наступити на мозоль. Лише одна польська журналістка «прикололася» і привітала мене «з днем агітатора і пропагандиста», та й то для того, щоб продемонструвати своє вміння жартувати по-нашому. Я б сказав — глючити.

У той же день до рук випадково потрапив посібник Міжнародної федерації журналістів, де йшлося про висвітлення виборів у ЗМІ. Переглядаючи поради розумних закордонних дядьків як нам ставати вільними, наштовхнувся на опис виборчої кампанії 1992 року: «Поважні суми грошей було витрачено на підкуп журналістів. Декілька журналістів поставили себе «поза професією» і влаштувалися на посаді радників із ЗМІ в офісах політиків». Це — ситуація в Кенії.

Як помиляються ті, хто думає, що в нас відбувається щось подібне! Насправді Україна вже давно випередила країну, «де є багато читачів, незважаючи на те, що рівень безграмотності сягає 30%». Випередила, бо грошей на підкуп журналістів уже не платять. Не декілька журналістів, а вже певний прошарок поставив себе «поза професією». А «радниками в офісах політиків» переважно люди пера стають не від доброго життя. І не тому, що пересічна курилка пересічного видання більш інтелектуально вишукана, ніж пересічний владний кабінет. І не тому, що на загал атмосфера в коридорах влади інакша, ніж у коридорах ЗМІ. Просто робити більше нічого — от і йдуть у найми.

Ніхто нікого не підкуповує, бо нема сенсу — навіщо купувати журналістів, якщо можна купувати ЗМІ з тими самими журналістами, вмістом їхніх голів, комп'ютерів колишнім, нинішнім, прийдешнім? Недорого і один раз. А далі —вони самі будуть робити те, що їм скажуть. Ситуація стала такою аномальною, що російські колеги з великих недержавних телеканалів, яких їхні редактори вважають достатньо кваліфікованими, щоб розповідати на 1/7 планети, що ж відбувається в Україні, просто тішать українських журналістів невинними наївними запитаннями на кшталт: «Скільки пересічний журналіст заробляє на передвиборнiй програмi?», які, одначе, свідчать, що в них уже інша ситуація, до якої нам треба буде колись дорости. Серед російських олігархів, які стали основними донорами ЗМІ, є такі, які люблять владу, і які не люблять владу. Але є і третій різновид — які вкладають у медіа як у сферу підприємництва. Вони вже не дивляться на ЗМІ очима сутенера, який глипає на готову на все повію.

От цього третього виду інвесторів в Україні поки що немає, бо не сформований український медіа-капітал, який не ставить перед собою політичних цілей заробляти, а не «вибивати і освоювати». Сьогоднішня телевізійна криза, між іншим, викликана ще й тим, що на жодному загальнонаціональному каналі гроші, за великим рахунком, не рахували. Тому багато хто сьогодні бідкається про нагнані мільйонні борги — відповідні структури можуть у будь-який момент сісти на нари. У дещо привілейованому становищі тут перебуває НТКУ — єдина телекомпанія, яка має повноцінний статус «свого», а, відповідно, і камінь боргів не видається таким важким.

Ще один чинник — довіра до медіа. Якої думки буде читач про ЗМІ, який може рівно за два дні змінити свій вектор ледь не на 180 градусів, із опозиції перейти до «позиції» чи навпаки? Як сприймається видання, де «мєсний папа» просто вивалюється зі шпальт, його пре з телеекрана, а його голос у приймачі вже сприймається на рівні з голосами штатних дикторів? Чи при цьому можна говорити про якесь стратегічне планування своєї присутності на ринку?

Але вибори показали не тільки економічну кризу ЗМІ — зрештою, це пересічна проблема, яка рано чи пізно відлагодиться. Вибори проказали, що ті, хто належить до цеху журналістів, геть втрачають відчуття корпоративної єдності, не кажучи вже про професійну етику. Упродовж усієї кампанії журналісти та їхній більш розбещений підвид — редактори — постійно підставляли одне одного, сварилися на шпальтах і поза ними. Найбільш запродані журналісти тикали одне на одного пальцями, звинувачуючи опонентів у запроданстві, і хоча часом за цигаркою виглядали цілком нормальними людьми, все одно — поняття істини для «акул пера» в сучасних українських медіа стало одиницею виміру цинізму.

Журналісти не змогли уявити себе окремою групою і забезпечити дотримання своїх класових інтересів на противагу класу політиків, класу бізнесменів тощо. Журналісти не об'єдналися і стали легкою здобиччю політичних сутенерів, чим дискредитували, в першу чергу, самих себе. Цей фах подібний до фаху сапера. Збрешеш раз — і все. Тепер довгі роки треба буде відвойовувати втрачені позиції, сушити авторитет і працювати, не покладаючи рук.

Відповідно, редактори видань, які захочуть мати якесь майбутнє, тепер будуть вимушені надовго забути слово «політика». Цей термін залишиться хіба для гурманів, які перебувають на маргінесі. Безвихідь того, що нині називається журналістикою, вказує на необхідність переорієнтації медіа на зовсім інший клас споживачів. Бо газети, радіо, ТБ, які робляться для груп чи окремих персон, ніколи вже не матимуть тої довіри, яку мають видання, орієнтовані на людей. Приходить відтинок часу, коли домінантною стає соціальна журналістика. Шкода лише, що для того, щоб усвідомити цю, зрештою, просту філософію існування медіа, довелося перейти через такий малоприємний процес, як остання передвиборна кампанія. Залишаються сподівання, що дитя української журналістики, обпікшись об гарячу праску, чогось таки навчиться. Інакше — скоро Міжнародна федерація журналістів поруч із Кенією поставить ще одну достойну країну в серці Європи. А ситуація в Україні — за визначенням Івана Степановича Плюща — залишиться «б...скою».

ВІД РЕДАКЦІЇ. В авторському оригіналі відповідні слова було наведено повністю — як, вочевидь, найбільш адекватні до описаної ситуації. Однак «День» вирішив все ж поставити три крапки, не пом'якшуючи, однак, суті сказаного.