Іванна КОБЕРНИК: «Аполітичність нашого народу — це лише міф»
Iванну Коберник — молоде й симпатичне «обличчя» телеканалу СТБ — глядач примітив і визнав ще з часу ведення нею ранкових програм. Трохи пізніше вона дебютувала як ведуча програми новин «Вікна. Ранок». А проведені нещодавно телемарафони показали нам нову Іванну — особистість із відмінною реакцією, умінням спілкуватися з людьми, якій притаманний власний погляд на проблему. Саме ці якості дозволяють їй мати простий і природний вигляд в умовах прямого ефіру — чи то буде студія новинної програми, чи знімальний майданчик посеред заповненого людьми майдану Незалежності. (Марафони СТБ до Дня Перемоги, після останнього дзвінка в школах).
— Якщо добирати порівняння чимпростіші, — говорить Іванна, — новини — це екзамен, до якого ти повинен добре підготуватися, і тоді, навіть якщо й станеться якась несподіванка, ти з цим обов'язково впораєшся. А на прямих увімкненнях під час телемарафонів практично нічого не спрогнозуєш і розслабитися не можна ні на хвилину. І, крім того, не буває, знаєте, як у відомій рекламі: «Тепер мене цікавить тільки мій текст». В одному навушнику в тебе — ефір, у другому — голос режисера, який у той час, коли ти говориш свій текст, спілкується з ведучим з іншого майданчика. Буває, що якість звуку не ідеальна, ти поглядаєш на монітор, щоб по губах ведучого зрозуміти, що ж він говорить, а режисер тобі кричить: «Не дивись на монітор, дивись у камеру!» А повз майданчика постійно проходять люди, петарди вибухають. Словом, ситуація, наближена до бойової. І головним завданням для мене було абстрагуватися від усього, але тримати все під контролем.
А задоволення від подібної роботи з'явилося пізніше, вже пiд час телемарафону в ніч після виборів мера Києва, коли ми робили прямі увімкнення з Центрвиборчкому. Там була конкретна інформація, вона оновлювалася постійно, і гості були різні й цікаві. Згодом я зрозуміла, що мені просто ближчі саме такі подієві, новинні телемарафони.
— А що дають телемарафони насамперед глядачам, як ти вважаєш?
— Телемарафони цікаві тим, що це — абсолютно інший рівень осмислення звичного. Несподівані повороти теми і всебічний підхід до неї, безліч різних поглядів і можливість висловитися для кожного... А те, що глядачеві це насправді цікаво, я відчула, спілкуючись із безліччю своїх знайомих, які завжди підкреслювали свою аполітичність. Ці «аполітичні» люди до двох годин ночі не спали, дивлячись наш телемарафон після виборів мера. Крім усіх названих вище переваг, цей телевізійний жанр — ще й захоплююче видовище.
— Нині ти береш участь у реалізації телепроекту «Центр «Суспільство» «Вибори-99». Якими будуть найближчі програми і як ти в них зайнята?
— Наприкінці червня повинна вийти перша програма, присвячена президентській передвиборній кампанії, порушенням, які вже з'явилися на початкових етапах. Ми хочемо показати людям, як усе відбувається і яка їхня роль у цьому процесі. Програми будуть цікаві ще й тим, що в них будуть прямі увімкнення, і не київські, а з регіонів. Я готую сюжети для програм цього циклу й буду працювати на прямих увімкненнях.
— Ти вважаєш, що люди насправді усвідомили всю серйозність вибору, який ми маємо зробити цієї осені?
— Навіть міські вибори в черговий раз показали, що аполітичність нашого народу — це лише міф. Адже які відбувалися дискусії — у транспорті, в чергах, всюди. І я думаю, що до жовтня народ не охолоне. Я не тішуся стосовно того, що від однієї конкретної людини залежить багато чого. Але навіть якщо сьогодні робити те мале, що все-таки залежить від нас, то згодом щось зміниться. Хоча б те, що від вільного вибору людини буде залежати набагато більше. І наші програми, на мій погляд, повинні до цього готувати. Щоб кожен вирішив для себе: «На це варто витрачати час».
— Чи потрібна, по-твоєму, журналісту «крапелька здорового цинізму»?
— Одне з найбільших складнощів нашої професії криється в тому, що, з одного боку, треба співпереживати подіям, про які говориш, а з iншого — якщо переживати з кожного приводу, тебе ненадовго вистачить. От і треба відшукати якусь межу, щоб не стати ні закінченим егоїстом, ні неврастеніком.
— Один час журналісти просто обожнювали оперувати поняттями «борг», «обов'язок», «громадянська позиція» до такої міри, що i слова, i категорії, які вони означають, дещо «затерлися»...
— Ці поняття є в кожної людини. Просто, якщо життя показало, що вони їй заважають, людина заганяє їх всередину і забуває про них. Але в певній ситуації вона може знову згадати про них. Я вірю в те, що ці категорії не застаріли, вони є, і з них треба виходити в своїх життєвих вчинках.
— Кажуть, ти людина в роботі надзвичайно вимоглива й навіть часом жорстка.
— Насправді тільки тому, що вимоглива до себе. Коли я працюю, повністю відключаюся від стороннього: «бачу мету, вірю в себе, не бачу жодних перешкод». І такої ж відповідальності вимагаю від інших. Іноді кривджу людей, не бажаючи того. Потім прошу вибачення. Але я завжди намагаюся, щоб мої вимоги були обгрунтованi. Коли ми проводили телемарафон до Дня Перемоги, в мене були певні претензії до редакторів, що відбирали людей для участі в прямому увімкненні. І на наступному марафоні я вирішила спробувати себе в цій ролі, щоб знати, чого можу вимагати від інших. І зрозуміла, як це важко — знайти людину, яка, по-перше, згодиться говорити перед камерою і, по-друге, не буде перед нею «ціпеніти».
— Як ти думаєш, у чому секрет постійного страху наших людей перед увімкненою камерою?
— У нас у «Вікнах» є прекрасний режисер, який працює в новинах багато років, із чудовою інтуїцією, моментальною реакцією, і... панічним страхом перед камерою. Вона це пояснює так: камера — чорна діра, яка затягує людину. І є два види людей — ті, які цього бояться, і ті, які одержують від цього задоволення.
— Тобто ти належиш до других?
— Та ні, я взагалі на камері не концентруюся, я завжди дивлюся на червону лампочку, яка загоряється при увімкненні. Вона для мене магнітик, привабливий і заспокійливий.
