Кава по-львівськи

Львів, в уявленні «просунутих» мешканців Грузії, де я народилася, на додачу до Балтийських республік СРСР, був дуже нерадянським містом. «Там немає «радянщини», там «цивілізація», бо, зокрема, там само люблять каву, як європейці і як ми, і там справжня кава», — казали ті з знайомих, кому за часів СРСР пощастило побувати на Західній Україні у відрядженні чи як туристам.

Львів був в нашої системі координат чимось на зразок напівВідня, чи напівПарижу, не лише географічною, але і ментальною Європою, з якою нам випало жити в однієї, Радянській державі.

Це дитяче уявлення про «справжньоєвропейський» Львів зберігалося в моєї пам’яті недоторканим аж до кінця 1990-х, коли я вперше потрапила до Міста Лева завдяки якомусь заходу, в якому мала взяти участь як журналіст.

Всівшись в таксі біля вокзалу, я назвала водію адресу готелю.

— А, Левандівка!, — зрадів він. — Знамените місце.

— Чому? — здивувалася я.

— Як, ви не знаєте? Це ж всі знають, про це навіть в пісні співають.

— В якій пісні?

— Ну як же, — мій співрозмовник почав наспівувати: «Лєвандовка, Лєвандовка, жізнь моя воровка...». — Це ж Гарік Крічєвський!

Водій почав щось клацати, і через кілька хвилин в салоні залунало: «Я роділся под Високім замком...».

Не можна сказати, що я ніколи в житті не слухала шансон. Але про Гаріка Крічєвського аж до моєї подорожі до Львова наприкінці 1990-х я нічого не знала.

Як нічого не знала, як виявилося, і про сучасний Львів.

Не уявне, а реальне місто, було не зовсім такою Європою, як я собі уявляла. На жаль і на подив, воно було набагато більш радянським, ніж я могла подумати.

У Львові виявилося багато «совкового» нашарування, яке дуже заважало побачити, ба навіть просто відчути його справжню європейськість. Набридливі російськомовні пісеньки в таксі чи кафе були одним з найнеприємніших симптомів цієї «хвороби залишкової совковості» — але, звісно, не єдиною ознакою того, що місто, географічно близьке до центру Європи, все ще зберігає вплив радянської імперії.

Хоча кава у Львові, дійсно, була чудовою.

Після тієї першої поїздки я бувала у Місті Лева десятки разів, у відряджені, у відпустці чи транзитом. Весь час я намагалася продертися через ці нашарування, яка залишив по собі СРСР, і це вдавалося все частіше, але все ще недостатньо.

В якийсь момент я зрозуміла, що відчуваю майже фантомний біль через відсутність в моєму часі та просторі того європейського міста, яким я собі колись в дитинстві його уявляла. Пазли від такого «уявного Львова» я знаходила в Кракові, в Загребі, і навіть в Тімішоарі, і поступово змирилася, що міста-фантому, за яким я сумую, мабуть, ніколи і не існувало..., але раптом я несподівано знайшла його... в книжках Богдана Коломійчука та Юрія Винничука.

Звісно, письменники не є документалістами чи істориками. Але тепер я знаю, що місто, схоже на «мій уявний Львів» дійсно колись існувало насправді. Тепер теж існує — у віртуальній реальності літературних творів сучасних українських письменників.

Не впевнена, чи вдасться колись повернути реальне Місто Лева до його стану «до 1939 року». Напевно, ні. Але цього і не треба. Львів — як і вся Україна, однак особливо Львів — мають перетворюватися не на Європу, якою вона колись була, а на Європу, якою вона має бути. Втім, в якості ментального фундаменту — якщо ми хочемо бути цією справжніми сучасними європейцями — все одно треба буде обов’язково згадувати власну «дорадянську» історію — період «до 1939 року», або «до 1940 року», кому як, от Києву, наприклад, доведеться спиратися на спогади аж про 1494-й рік і Маґдебурзьке право...

Без категоричної відмови від спирання на «совок» та його традиції в політичному, історичному, соціальному, культурному контексті справжня європейська перспектива України буде викривленою, несправжньою і нездійсненою. Українці не зможуть стати «ментальними європейцями», якщо будуть і надалі жити «по-совковому» і з «совком в головах», якщо продовжать захоплюватися чи навіть просто схвалювати «совок» в музиці, кіно, моді, методах управління, в спілкуванні, організації міського простору, в їжі, в побуті, у вихованні дітей...

Почати антирадянську ментальну революцію було б добре саме зі Львова. Раз письменники мають в свої голові картинку «досовкового періоду», то нехай порадять, як Місту Лева та його мешканцям позбутися «радянщини» і побудувати тотально європейський Львів. А також Чернівці, Луцьк, Ужгород, Чернігів..., і, з рештою, Київ.

Не обійтися в цієї справі і без залучення журналістів, без додавання до інформаційної картини нашої дійсності більше «Європи». В медіа має бути більше інформації про життя в сучасних європейських містах, с акцентом на тому, в чому ми схожі, а до чого ми маємо прагнути; більше сюжетів про схожість звичок містян із зарубіжної Європи та України; більше розповідей про загальноєвропейські міські традиції, з давних давен присутні і в Україні, зокрема, і про звичку пити каву в маленьких кав’ярнях; зрештою, більше новин про сучасну європейські музику —  ми маємо більше знати про те, що саме зараз слухають мешканці Парижа, Відня, Лондона, Берліна..., ці пісні мають частіше звучати на наших радіостанціях та музичних каналах, і ми маємо більше знати про європейських топ-виконавців.

Загалом ми маємо більше знати про Європу та європейців. Ми мусимо частіше мати перед собою приклади і орієнтири, щоб дещо в собі і навколо себе змінити, а дещо залишити без змін і пишатися, що в чомусь ми можемо «втерти носа» навіть віденцям чи парижанам.

Зрештою, кава в наших кав’ярнях вже давно виходить по-справжньому європейською.