Хібакуші по-українськи
Напевно, ми приречені щоразу, коли дивимося новий фільм про Чорнобильську зону, порівнювати його зі «Сталкером» Тарковського. Кажуть, що Тарковський для натурних зйомок цієї стрічки використав звичайне міське звалище. В Україні немає проблем із пошуком натури для зйомок Зони: вона вже назавжди з нами — з покинутими будинками, болотами, що бурчать, з огорожами. Черговий знімальний десант відвідав Чорнобильську зону і запропонував свою версію її нинішнього існування. Цього разу — команда СТБ. Назва фільму — «Хібакуші». Хібакушами в Японії називають людей, що постраждали від атомних вибухів у Хіросімі та Нагасакі. Це слово відшукали творці однойменного фільму для визначення тих людей, які сьогодні проживають у «зоні обов’язкового відселення». Автор картини Ірина Епік, оператор Максим Степанов і режисер Тетяна Терещенко не пішли стандартним шляхом — створення «лобового» публіцистичного твору. Вони узяли собі за мету не лише висвітити певні факти, але й передати атмосферою картини душевний стан людей Зони. Вийшла досить фантасмагорична річ, під час перегляду якої не покидає відчуття ірреальності того, що відбувається.
Розповідь починається нехитро: після двох яскравих вікон, що світяться в темряві, нам показують великі плани двох людей — бадьорої жінки, одягнутої згідно з неписаною сільською модою в темну хустку та безрукавку, і молодого чоловіка в светрі, що його явно припасли на урочистий випадок. Їхні окремі, короткі монологи викликають щемке почуття, а тепла гама портретів підкреслює надзвичайну вітальність зафіксованого на плівку. «Ми не знали, що це таке. Лише відчували гіркість у роті. Тут усе обгородили, перекрили дахи, зробили баню та оселили людей», —мовить вона. «Сказали, що будуть виселяти», — вторить він. «Ноги в мене болять. Ніхто не знає чому. Усі вмирають від раку», — каже вона. «Мені-то все одно, а за дітей боляче. Куди їхати? Нікуди. Яка тут доля? Ніякої», — каже він. Монологи монтуються із шестернями, що обертаються на великій швидкості на млині. Під кінець оповіді цих двох персонажів млиновий механізм повільно зупиняється, змовкає шум і стає чутним сумовите завивання вітру.
Другий план фільму — балансово-лізиметрична станція Інституту Полісся АН України, де вивчають вертикальну міграцію радіонуклідів у грунті. Бункер, уздовж стін якого стоять якісь хитромудрі прилади, у виконанні оператора М. Степанова примушує пригадати все того ж Тарковського, однак уже не лабіринт «Сталкера», а космічний корабель «Соляриса», в якому головні герої зустріли своє минуле. У цьому неземному інтер’єрі звучить розповідь завідувача станції Віталія Бистрицького про те, що вчені розробили серію контрзаходів для реанімації місцевих земель. Якщо їх не вживати, вважає вчений, то через два- три роки здичавіла земля може повернутися в первинний стан. Тепер зменшився обсяг робіт із дезактивації земель у зоні, в той час як поляки та англійці активно використовують запропоновану українськими вченими систему.
І третій план телеоповіді — власне зона обов’язкового відселення. Базар кишить народом, торгують салом, овочами. «Тут жити можна», — усміхається в кадр рожевощока молодиця. Щоправда, коли дмухне північний вітер, то, за словами жителів, у всіх починає паморочитися в голові і нестерпно хочеться спати. Усе місцеве населення можна розділити на три частини: ті, котрі звідси не виїжджали, начальство і ті, котрі повернулися, не прижившись на нових місцях або кому втрачати немає чого. Перші дві категорії мають прописку, решта тут живе на пташиних правах. Чоловік начальственого вигляду в хутряній шапці та шкірянці бадьоро повідомляє, що в сезон дуже добре йдуть ягоди і гриби — поляки все скуповують оптом. Тільки з виплатами складно: за два роки виплатили двічі по 45 гривень. У держави немає грошей на компенсації. Корівка — головна годувальниця хібакуші. Худобу випасають на тих землях, які колись були визнані не надто брудними. За рік тварина разом із травою з’їдає до 700 кг землі. Місцеві жителі не мають вимірювальних приладів, молоко, яке вони здають, ніхто не перевіряє на радіацію — вважається, що це повинен робити молокозавод. Кадри вражають своєю буденністю: селяни несуть — хто в бідоні, хто в трилітровій банці — білу рідину до молоковоза, який стоїть на сільській вулиці і який, між іншим, доставляє «сировину» також і для молокозаводів Києва.
Власне, мотивом для фільму була пропозиція МВФ скоротити витрати на зону і, як наслідок цього — виникнення концепції перегляду статусу зон: половину з них може бути визнано «чистими». Не проти цього і самі хібакуші: якщо їхню другу зону переведуть у третю (а усього їх чотири, третя і четверта не вважаються небезпечними для життя), то проживання мешканців «легалізується». Учені ж виступають проти цього, на їхню думку, прямої залежності між часом і поліпшенням радіоактивного фону не існує.
А життя в зоні тим часом іде своєю чергою — ось уже минулого року набрали два класи в місцеву школу. Ось на дивані в будинку однієї з героїнь картини перед кінокамерою весело влаштовується зграйка білявих онуків для загальної фотографії. А ось шкільний двір заповнює після уроків малеча. У наступному кадрі по ньому ж, але вже порожньому, пробігають дві бродячі собаки. А дитячі голоси продовжують звучати. Автори стримуються від коментарів — і так усе зрозуміло.
Усі основні дані винесено у фінальні кадри фільму: 130 тисяч евакуйованих, 12 тисяч загиблих ліквідаторів, близько 10 тисяч жителів у зоні обов’язкового відселення, кількість померлих і тих, котрі помирають від украдених із зони металів та будматеріалів, невідома, стан здоров’я місцевих жителів невідомий. Титри швидко пробігають угору, але після показаного діють пронизливіше за радіоактивні промені. Зона попереджає. Зупинений час. Зупинений механізм млина. Обгорілі дерева. Краєвид із вікна через розбиту шибку. Чим не Тарковський? Звичайно, не Тарковський: тому що — документ, тому що — реальність. І все-таки — Тарковський! Тому що не педалюється ідея, тому що той же підхід до людини — через себе, тому що і на ізольованій від суспільства території знаходять життя.
