«Христос був проданий за тридцять срібняків
Українські інтелігенти продали б його значно дешевше»Денис Жарких — кореспондент телеканалу «Інтер», чия спеціалізація — економіка. У наш час це нелегкий хліб для журналіста, якщо врахувати стан справ у країні і одночасно підконтрольність ЗМІ владі. Однак іноді йому вдається навіть у цих нелегких екстремальних умовах наступати на хвіст міфам української економіки. Міфам, що склалися в різні епохи і з різних причин. Скажімо, це може бути наше уявлення про те, що на уранових рудниках і за Рад, і зараз працювали й працюють в'язні. Або ж — міф про те, що наша економіка нібито крокує до ринку. Особливо вдаються Денису гострі, короткі резюме, які нерідко надають сюжету абсолютно несподіваного ефекту. Ну, скажімо, ось як звучав фінал одного з матеріалів, що розповідають про успіхи наших підприємств харчової галузі: «Українська харчова промисловість нарощує темпи. Шкода тільки, що українці при цьому стали менше їсти». А в одному із своїх останніх сюжетів Денис «красиво» показав, що та ж, скажімо, нафтова криза, пов'язана передусім з диктатом продавця, — це явище суто є радянське, спровоковане радянськими ж підходами до економіки.
А чи подолала стереотипи українська економічна тележурналістика? Наскільки вона адекватна суспільним потребам і очікуванням? Про це наша бесіда з Денисом.
— У чому особливість сучасної української економічної тележурналістики?
— На жаль, в українців від СРСР залишилося хибне тлумачення економіки: мовляв, це якісь магічні цифри — курс долара, зростання ВВП та ін. Для західних фахівців економіка — це, передусім, відносини: якщо щось роблять, то кому це вигідно, до яких наслідків приведе, хто скільки отримає. У нас такі питання вважають за краще не задавати, простіше жонглювати показниками — за 70 років як-не-як навчилися. Український журналіст питає «скільки?» і не запитує «яким чином?». Якщо повірити середньому економічному репортажу, то вийде, що економічний підйом ось-ось настане. Тільки ось закон необхідний приймуть або нове обладнання на завод поставлять. Про це з екрана бадьоро скажуть наші реформатори. На телеекрані у них виходить все. Правда, їм заважають деякі деталі. Наприклад, така дрібниця, як народ. Тим часом економічна реформа — це гігантський духовний крок всього народу. Змінюється все — мораль, мислення, уклад. Для того, щоб це сталося, треба перед суспільством поставити завдання. А цього поки що ніхто ще не зробив. Уряд і народ живуть у різних вимірах. Тому розраховувати на українське економічне диво рано. Українській тележурналістиці необхідно розлучитися з поверховістю й інфантилізмом — адже перед нею стоїть завдання допомогти нації усвідомити свій шлях у ХХI сторіччя.
— Але для тебе не секрет умови, в які поставлені зараз самі журналісти.
— Українські журналісти поставлені в ті ж умови, що й взагалі вітчизняна інтелігенція. На відміну від західної інтелігенції, нашій постійно необхідно доводити свою «потрібність», своє право на той жалюгідний шматок хліба, який вона має. Західному колезі такі проблеми невідомі — там у ньому мають потребу. Про існування українських інтелектуалів прийнято просто забувати наступного дня, які б послуги вони не зробили. Тому доводиться принижуватися і нагадувати про себе, і це приниження стає традицією. Від щоденного приниження до підлості — самі розумієте... Ісус Христос був проданий Юдою за тридцять срібняків, українські інтелігенти продали б його значно дешевше. Але сам продаж Ісуса не означав кінця християнства, так що в українців є шанс.
— По-твоєму виходить, що телебачення має бути чимось на зразок проповідника або пропагандиста. Але ж так вважали і на радянському ТБ?
— Радянське телебачення було імперським. Там за телеглядача вирішували, що добре, а що погано. Зараз у комічних серіалах звучить сміх, коли треба сміятися, а раніше звучали бурхливі аплодисменти, коли треба було радіти. До речі, українське ТБ пішло від імперського не дуже далеко. Воно майже не змушує телеглядача думати. Є така точка зору, що глядач і без того на роботі напружився, а тут його ще й блакитний екран «навантажить». Краще давати «полегшувалку». Певна частка раціоналізму в цьому є, якщо, звичайно, не зводити це до абсолюту. З точки зору фізіології розслаблення мусить поєднуватися з напруженням. Найкомерційніші програми пострадянського ТБ пов'язані саме з інтелектуальністю, де глядач саме напружує мізки, а не розслабляє їх. Взяти хоч би «Що? Де? Коли?», «Поле чудес», я вже не кажу про передачі Вульфа і Радзінського. Між іншим, в Україні кросвордів продається в десятки разів більше, ніж порножурналів. Тому економічні передумови для пізнавального, думаючого ТБ є. Інше питання щодо пропаганди. Зараз від неї відхрещується багато хто... Але досвід показує, що саме той, хто від неї активно відхрещується, найактивніше її продає. Тільки стиха, з-під поли і без усяких правил. Адже нав'язувати думку і мати думку — це різні речі. Нам часто нав'язують думку люди, які її взагалі не мають. А пропаганди бояться ті, хто нічого, крім комуністичної пропаганди, не знає. Адже є пропаганда здорового способу життя, знань, зрештою.
— До речі, як ти вважаєш, спрацюють в Україні горезвісні «московські технології»?
— Однозначно ні. У нас ці технології спрацювали ще в 91-му, а вже в 94-му їх не використовували. Якщо хтось собі уявляє Україну як глуху провінцію Росії, то це проблеми його культурного рівня.
— А які проблеми української тележурналістики з точки зору її внутрішньої самосвідомості, а не лише зовнішніх обставин?
— На жаль, багато з нас працюють при відсутності свободи думки. Так би мовити, з внутрішнім цензором. Про багато речей їм просто страшно подумати, а не те щоб сказати. У нас декілька століть складалася культура ситої бідності. З точки зору цієї культури свобода слова — це деяка правда-матка, яку кричать в істеричному стані. Це деяке просвітлення, за котре автор неминуче мусить поплатитися. З точки зору культури споживання — це зовсім інше. Тут свобода слова розглядається як надзвичайно вигідна (хоча й дорога) річ. Це необхідна умова для залучення до участі в суспільних процесах інтелектуальних сил. Якщо хтось щось сказав, значить, йому повинні відповісти. Зараз дуже багато говорять про публічну політику. Тільки в таких умовах ЗМІ тримають суспільство в напруженні. На жаль, українське ТБ у своїй переважній більшості старається його розслабити.
— Чи доводилося тобі чути про великі гонорари, які платять політики журналістам?
— Те, що в ЗМІ ходять деякі гроші, ні для кого не секрет, але це така ж галузь економіки, як і iншi. За правилами українського менеджменту, виконавцеві гроші виділяються в останню чергу. Так що коли хтось щось і виділить, то навряд чи це дійде до самого журналіста — посередників вистачить. Беруть ті, хто сам уміє взяти, але для цього бути журналістом необов'язково.
