Хто відповість за Донбас?

«День» зустрівся з українським блогером, журналістом-розслідувачем Денисом Казанським. Денис родом із Донецька. Торік він, як і багато інших, переїхав до Києва. Колишній працівник фінансової установи, колишній підприємець, а зараз популярний автор. Популярність він здобув, перш за все, своїми яскравими публікаціями в Інтернеті, що йшли урозріз з лінією тоді правлячої «Партії регіонів» і викривальними розслідуваннями про незаконний видобуток вугілля Донбасу.

— Про те, що сталося на Донбасі і про витоки цих подій усі вже знають. Зрозуміло хто був спонсором, хто займався бандитами, хто провокував, покривав. Проте чи не здається вам, що є щось, що вислизає від уваги? Що головні висновки ми так і не зробили?

— Безперечно. Інформації настільки багато, що зробити ґрунтовні висновки дуже складно. Тим більше за наявності купи фейків, вкидань, помилкових статей. Основні і цікаві факти тонуть у цій какофонії брехні. Зараз важко зберегти в пам’яті хронологію подій навіть минулого року. Візьмемо для прикладу таку ситуацію — коли «оплотівці» навесні 2014 року захопили Донецьку міськраду, серед них був Захарченко, якого ніхто тоді не знав. На слуху були Пушилін, Бородай, Гіркін. Захарченко зайшов до міськради, виступив там і зажадав ухвалення законопроекту Бобкова про федералізацію. Захарченко — це людина регіонала Бобкова і всі це знали. Захарченко фактично говорив від його імені і представляв його інтереси. Потім все це забулося і зараз ніхто не згадує Бобкова, як одного з організаторів «ДНР».

— А де Бобков зараз?

— Невідомо. Можливо, навіть і в Києві. Як показала практика, більшість із тих хто стояв за «ДНР», зараз або в Києві, або на іншій території вільній від окупанта України, або за кордоном, але при цьому вільно приїжджають сюди.

— Чому так відбувається? Адже війна триває понад рік, у нас тисячі жертв...

— У мене немає відповіді на це запитання, бо нічого пристойного на думку не спадає. Я підозрюю, що є «договорняк», що ці люди просто заплатили гроші, і їх ніхто не намагається заарештовувати, переслідувати. Вони можуть формально сказати, що невинні, бо відкритих фактів їхніх злочинів немає. Наприклад, є такий колишній начальник Донецької міліції Роман Романов, про якого нещодавно нашуміла історія, про те що він здав Донецьку ОДА, виїхав із Донецька і мешкає зараз у столиці. Здавалося б, усе очевидно, але жодних наказів він не підписував. Якщо його запитати чому так все сталося, то він вам розповість красиву історію про те як він не хотів крові, конфліктів і що він був «за народ».

— Як ви ставитеся до заяв про те, що потрібно брати зброю і йти на Київ?

— Негативно. Все це викличе лише чергову хвилю агресії з боку Росії. Користуючись загальною розгубленістю можна проголосити де-небудь у Харкові чи Одесі ще якісь «республіки». Силовими методами всього не вирішити. Януковича прогнали, але його виборці залишилися. Доки знизу не дозріє громадянське суспільство і з нього не будуть висунуті нові фігури, то марно міняти владу. Перш ніж творити революцію, потрібно сформувати команду, яка прийде на місце старої.

— Немає такого відчуття, що при всіх позитивних моментах, які дав Майдан, за фактом вийшло так, що хтось руками пасіонаріїв просто розчистив собі дорогу до влади? Система як була порочною, так і залишилася. Тільки вже без Януковича.

— Завдяки Майдану є певний прогрес, який в Україні, на жаль, проходить у такій складній формі. Кожна влада далека до ідеалу. Майдан був не марний. Політики в черговий раз переконалися, що мати справу з народною стихією надзвичайно небезпечно і небажано. Зараз влада стала набагато обачнішою і реагує на інформаційні приводи, на той же Facebook, який перетворився на свого роду інструмент впливу. Якщо пост у Facebook набирає декілька тисяч лайків і перепостів, то він, як правило, потрапляє до поля зору депутатів, міністрів, радників та інших. Я це, наприклад, спостерігав щодо розслідування про бурштин. Ми бачимо, що з міністрів, які при владі, потрібно буквально вибивати реформи. Природа влади така, що коли з неї не запитувати, то вона не працюватиме.

— Чи не бачите ви, як журналісти нехтують системністю в своїй роботі, заглиблюючись у деталі і не бачачи проблеми в цілому? Наприклад, дехто досі вважає справу Кучми нудним епізодом, про який нецікаво згадувати, хоча насправді саме період його правління став базисом для дестабілізації країни.

— Така проблема існує. Не до всіх розслідувань можна підійти системно через величезний обсяг матеріалу та інших тем. Щодо 90-х років, проблеми Донбасу, незалежності нашої країни потрібна окрема, велика за обсягом праця. Як не дивно, за всі роки незалежності так і не вийшло жодне серйозне дослідження на тему 90-х, становлення олігархів. У Росії на цю тему вийшла маса праць — від публіцистики до наукових робіт. У нас же повний вакуум. Мені б самому хотілося взятися за це, але бракує і часу, і ресурсів. Ми ніяк усе це не зафіксували, не записали...

— І, як наслідок, не усвідомили. Вам не здається, що це ще й через те, що ті люди, які почали деструктивні процеси насправді нікуди не поділися? Вони й зараз фігурують на телеекранах, впливають на політику країни.

— Не можу погодитися. У Росії теж ці люди нікуди не поділися, проте такі праці є. Упевнений, що і в нас є багато людей, які були свідками тих подій дев’яностих років, обізнані й могли б викласти все це фундаментально. Їм є що розповісти. Ті журналісти, які писали ще в дев’яностих, стежили за подіями, майже не з’являються на екранах. За певним винятком. Розкручені нині імена в основному прийшли в ЗМІ вже після всіх цих подій. Я, наприклад, не можу писати про дев’яності, бо не був свідком того, що відбувалося. Можливо, з часом я напишу про те, що відбувається зараз. Про всі ці «ЛНР», «ДНР», про передумови війни. Це я пам’ятаю і знаю.

— Є дуже серйозна проблема для тих, хто покинув свій дім. У них практично все залишилося на батьківщині. Поламане життя, доля, плани. Багато хто не витримав і повернувся додому, на окуповану територію. Ви родом з Донбасу. Як ставитеся до блокади цих територій?

— Є вимушені заходи. Моральна сторона питання тут не стоїть на першому місці, бо йде війна. У нас є ворог, який на нас напав і декларує наміри дійти до Києва. Жодна воююча сторона не забезпечуватиме тил свого ворога. Це суперечить здоровому глуздові. Якби Сталін платив Гітлерові за утримання його армії, то німці вже 1942-го року були б у районі Новосибірська. Чому бандити вимагають від нас пенсій, продовольства? Бо ті гроші, які вони могли б витратити на снаряди, на бензин, на військову техніку, на платню найманцям, у результаті доводиться віддавати населенню у вигляді пенсій, допомоги, заробітної платні. Вони б хотіли, щоб Україна за все платила, а бойовики займалися б лишень війною і розбоєм. Неважливо подобається, чи не подобається блокада. Такі реалії і йдеться про виживання.

— З одного боку ми блокуємо ці території, а з іншого — не блокуємо стосунків з Росією. Ми продовжуємо з нею торгувати і навіть підтримуємо з нею дипломатичні стосунки.

— Це теж дивно і я не знаю чому так. Мабуть тут усе впирається у фінансовий інтерес. Ми купуємо в Росії газ, бо не можемо не купувати. У свою чергу Росія не купує наші товари, вони туди не завозяться. Мабуть все впирається в нашу залежність у енергетичному секторі. Взагалі йде дивна війна і це не єдине дивацтво.

— Доки Росія під тиском санкцій відступить, за цей час на межі катастрофи можемо опинитися ми. За принципом — доки повний схудне, худий може померти. Чи не здається вам, що нас фактично «згодовують» Росії?

— Ми самі себе згодовуємо. Все, в першу чергу, залежить від України. Як можна продовжувати під час війни махінації, виведення грошей з країни? З одного боку, з України вивозиться бурштин на сотні мільйонів доларів, а з іншого — ми говоримо про брак грошей.

— Війна оголила ставлення Путіна у тому числі і до власного народу. Він мислить за принципом «баби ще понароджують». 

— Москва витрачає людей як матеріал, і так було завжди. Те, що відбувається зараз — це ганьба для Росії. Вони соромляться своїх солдатів, ховають їх у безіменних могилах, не говорять про те, як ті загинули. Нещодавно Москва офіційно відмовилася від своїх спійманих грушників, їх покинули і сказали, що їх не знають. Хоч як би російська пропаганда намагалася викрутити ситуацію, але це найчорніша сторінка в історії Росії. Напасти на державу, яка завідомо слабкіша, це вже дуже непристойно. При цьому, напасти таємно, нишком, підло і не визнаючи факт такого нападу — це вкрай аморально. У цьому зараз уся Росія і її уряд.