Коли аполітичність дорівнює колабораціонізму

Насамперед хочу вибачитися перед читачами за прикрі технічні збої, в результаті яких з моєї попередньої статті в остаточному варіанті в цифрі, що характеризує ВВП Російської Федерації на душу населення за 2004 рік, зникла дев’ятка й замість 9300 дол. залишилося лише 300 дол., що, певна річ, неможливо за визначенням. На жаль, зникло й важливе уточнення у фразі про те, що РФ намагалася наздогнати щодо ВВП на душу населення Португалію, найбіднішу країну Європейського Союзу. Уточнення зводилося до того, що Португалія займає це місце серед старих членів ЄС, тому що серед нових є країни й бідніші за Португалію: наприклад, Болгарія, Румунія й т.д. На жаль, жодне видання не застраховане від технічних помилок, накладок, збоїв і друкарських помилок. Дякувати Богу, ми тепер живемо за часів більш вегетаріанських, коли подібні накладки не ведуть до трагедій. А то от кілька років тому літня пані-коректор в одній південній газеті розповіла мені, як у 40-х роках, за життя «найкращого друга радянських фізкультурників», цілком випадково в редакції в слові «Сталінград» втратили літеру «р», і коректор відправився на 10 років до «білих ведмедів», оскільки у випадковість «компетентні органи» не повірили. Утім мене втішає те, що читач «Дня» — це людина мисляча, ерудована, з великим життєвим досвідом і все зрозуміє правильно.

А тепер про приємне. Микола Княжицький запросив у свою програму на ТВі Оксану Пахльовську. За це йому подяка. Окрема подяка, що не заважав їй говорити необов’язковими редакторськими запитаннями. Слід віддати належне панові Княжицькому, він талановитий інтерв’юєр, яких на нашому телебаченні майже немає. Тема була та, яку пані Оксана розробляє вже багато років: Україна і Європа, Європа й Україна. На її думку, за минулі 20 років у нас було дуже багато псевдоєвропейської риторики, але жодного реального перетворення України на цьому шляху. У цьому провина передусім демократичних політиків, які забовтали питання й не забезпечили європейський рух. Ось чому сьогодні Україні реально загрожує євразійський проект, який інколи називають «русским миром». Але Євразія (або, як висловлюється російський історик і політик Павло Мілюков, Азіопа) — це фальсифікат, болото, приречене на нерозвиток, на вічне безперспективне ходіння по колу. А Європа — це система цінностей, що випливає з пріоритету прав людини, свободи й солідарності. Це наша велика духовна Батьківщина, від якої Україна була насильницьки відторгнута впродовж кількох століть. Дух Азіопи в нашій країні — це й розгул нуворишів, які руйнують стародавній Київ, геть очманіли від шалених неправедних капіталів і демонструють ментальність шпани, що дорвалася до благ. І тоталітаризм великих грошей на тлі нескінченного словоблуддя про демократію, й тріумф усе того ж таки вічного міщанина — совка, що прагне оголосити себе дворянством. Невипадково вони так обожнюють обвішуватися орденами й купувати аристократичні титули. І це за відсутності навіть тіні благородства, елементарної порядності й відповідальності за загальне благо. Люди поза культурою та цивілізацією...

Княжицький запитав, як оцінювати аполітичність значної частини української інтелігенції? На думку Оксани, аполітичність у нинішній ситуації — це колабораціонізм. Тому що ми своєю працею, своєю діяльністю (й бездіяльністю!) сприяємо або збереженню України, або її знищенню. Не можна бути нейтральним до своєї країни. Нейтралітет у такій ситуації рівнозначний зраді.

Торкнулися й Національного круглого столу. Зійшлися на тому, що це справа потрібна, хоча й було помітно, що враження Оксани Пахльовської від НКС далеко не однозначне. Автор цих рядків теж побачив на першому засіданні НКС людей з дуже різними візіями України, наприклад, колишнього гуманітарного віце-прем’єра Криму, який дуже пишався свого часу тим, що не допустив масового відкриття на півострові українських шкіл. Поки що НКС нагадує Ноїв ковчег — «усякої тварі по парі». Має відбутися процес кристалізації. Бо важко об’єднати людей, які мають взаємовиключні уявлення про те, якій бути Україні. Не приховую, що був дещо приголомшений виступом одного шанованого учасника НКС, який лаяв американську «споживацьку» цивілізацію, на доказ своєї правоти цитуючи такого великого демократа й гуманіста, як... аятола Ірану Рухалла Мусаві Хомейні. Запрошенням Оксани Пахльовської Микола Княжицький дав велике інтелектуальне задоволення всім в Україні, кого ще не розучили мислити, хоча, на жаль, подібні процеси стають дедалі відчутнішими. І подумалося ось про що. На російському телеканалі «Культура» є програма «Academia», де провідні науковці — гуманітарії цієї країни читають публічні лекції студентам. Між іншим, захоплююче видовище, навіть коли в чомусь не погоджуєшся з метрами. Чом би й нашим телеканалам не записати кілька телевізійних лекцій Оксани Пахльовської? Пропозиція в першу чергу ТВі та «5-му», тому що 1-й національний (?) панів Бенкендорфа й Арфуша цього не робитиме принципово, а решті миліше розважайлівка, і чим примітивніше, тим краще...

Відвідав Княжицького й Олег Рибачук, який активно працює нині в громадському русі «Чесно», метою якого є забезпечення чесних виборів шляхом ознайомлення виборців з «кредитною історією» кандидатів у депутати: чи був претендент на мандат помічений у корупції, чи здійснював правопорушення, чи зрадив партію, в списку якої пройшов до парламенту, чи був бездумним «кнопкодавом», голосуючи за шкідливі для країни закони, чи прогулював засідання Верховної Ради й т.д. О.Рибачук пообіцяв партійним лідерам: якщо у вашому списку будуть негативні люди, про це дізнається вся країна. Що ж, це вже якийсь практичний крок до формування суспільства відповідальних громадян, або, що одне й те саме, громадянського суспільства. О.Рибачук побічно нагадав і про мою власну проблему як виборця. Тривалий час я був упевнений, що на парламентських виборах 2012 року проголосую за «Батьківщину». Але після того, як побачив у її лавах знатного кучміста Олександра Волкова, зрозумів, що не підніметься моя рука з бюлетенем, щоб проголосувати за політичну силу, яка потребує таких діячів. До речі, жодного разу не чув, щоб О.Волков публічно засуджував кучмізм, подальшим продовженням якого виступає нинішня влада. Напевно, для О.Волкова Л.Кучма й досі залишається деяким політичним зразком? А для О.Турчинова й інших керівників «Батьківщині»? Адже вони ніяк не пояснюють цей кадровий «пірует», лише інколи виголошуючи щось нечленороздільне. Безпринципність, кадрова нерозбірливість, неповага до своїх прибічників змушує дуже багатьох розчаровуватися в цій структурі. Отже, мені тепер залишається обирати між Віталієм Кличком і Олегом Тягнибоком...

Савік Шустер у своїй студії зустрівся з колишнім предстоятелем Української греко-католицької церкви Любомиром Гузаром. Утім до цієї яскравої, діяльної людини, справжнього морального авторитету слово «колишній» не підходить. Краще так — «кардинал-емерит». Емерит означає «який перебуває на пенсії». Звісно, «шоу» — це не формат для Любомира Гузара. Його думки, міркування, позиція вимагають глибокого особистого осмислення кожним, хто починає інтелектуальний діалог з Його Блаженством. Це не псевдо-афоризми політиків на кон’юнктурні теми. Здається, саме їх Шустер і хотів почути від владики. І цілком прогнозовано не почув. Нічого, що могло б загострити нинішню конфесійну ситуацію в Україні, архіпастир не сказав. Мені здалося, що Савік був дещо розчарований...

Потім ведучий перейшов до теми Катині у зв’язку з рішенням Європейського суду за позовом родичів розстріляних польських офіцерів. Але запрошений до студії комуніст Соломатін з місця в кар’єр почав заперечувати причетність НКВС до Катинського розстрілу. Позиція більш ніж екзотична. Тут-таки він перевів стрілки на поляків, звинувативши їх у масовому винищуванні десятків тисяч полонених червоноармійців 1920 року. До речі, про цих нікому не потрібних 70 років, геть забутих людей комуністи згадали лише зараз, коли знадобилося щось протиставити Катині. А до цього навіть не зізнавалися, що Червона Армія зазнала в Польщі нищівної поразки, внаслідок чого цілі дивізії потрапили в полон, а легендарний командарм С.Будьонний ледве втік. Про польську війну 1920 р. у СРСР завжди говорили якось дуже глухо, крізь зуби. Так, червоноармійці в польських таборах вмирали від поганого харчування, поганої медичної допомоги, від ран, але їх ніхто не вбивав. Слід сказати, що й у радянських таборах для німецьких, італійських, румунських, угорських, хорватських, іспанських, фінських військовополонених смертність була вельми високою в період 1941—1945 рр. Після закінчення війни ситуація дещо покращилася, але не набагато. І ще. Уже незабаром після поразки від поляків радянська Росія в Ризі підписала мирний договір з Польщею. Цікаво, більшовики, підписуючи його, згадали про долю своїх полонених солдатів?

Комуніст Соломатін навіть назвав офіційні радянські документи про розстріл польських полонених «фальшивкою», яку нібито виготовили колишній член Політбюро ЦК КПРС Олександр Яковлєв разом з головним начальником архівної служби паном Піхоя. Це нагадує першу реакцію радянської радіопропаганди на повідомлення про знайдені німцями поховання поляків у Катині. Тоді в квітні 1943 року радянське радіо заявило, що німці знайшли місце археологічних розкопок, скелети в яких вони намагаються видати за поховання розстріляних польських офіцерів.

Мабуть, комуніст Соломатін, паплюжачи Яковлєва й Піхою, не знає, що ще 3 березня 1959 року такий бездоганний «партайгеносе», як голова КДБ СРСР О.М.Шелепін написав і підписав записку, в якій говорилося, що «всього було розстріляно 21857 осіб колишньої буржуазної Польщі», зокрема й у Катинському лісі (військовополонених з Козельського табору) — 4421 особу, із Старобельського табору — 3820 осіб, з Осташківського табору — 6311 осіб. 7305 осіб було розстріляно в таборах і в’язницях Західної України й Західної Білорусі». Своїми свідченнями підтвердили документи чекісти П.К.Сопруненко й колишній начальник управління НКВС у Калінінській області Д.С.Токарєв. Підтвердив це й колишній працівник внутрішньої в’язниці управління НКВС Харківської області М.В.Сиром’ятников. Аналогічні свідчення дали й інші свідки.

Але Соломатіну все це не указ. Він навів свої аргументи: виявляється, польських офіцерів розстрілювали не радянським методом, оскільки нацисти стріляли людям у потилиці прямо, а комуністи — під кутом. Як дотепно зауважив один з учасників дискусії: лише в цьому й була вся різниця між нацистами й комуністами...

Власним історичним авторитетом Соломатін назвав сучасного російського автора Юрія Мухіна, головного заперечувача злочину в Катині. Саме творчість цього письменника, котрий написав за три роки 17 книжок, є невичерпним резервуаром «доказів» для члена КПУ. Цікаво, що інженер Мухін не провів жодного дня в архіві (як стверджує російський історик Марк Солонін), що не заважає йому заперечувати достовірність документів, які не подобаються. А ось зразок «наукової» лексики Ю.Мухіна: «Покидьки з Академії наук», «придурки преси», «тупа мерзота», «плямистий кретин», «поросячі виски польських шляхтських виродків», «катинська справа затіяна сьогодні саме для того, щоб Польща знову стала ненажерливою європейською повією з безглуздою надією на те, що якщо вона комусь підставиться, то їй за це щось обломиться...»

Такий-от комуністичний «геродот». А те, що Соломатін заперечує Катинь, цілком природно. Якби в обговоренні історії Голокосту брав участь який-небудь переконаний нацист, він би не менш завзято заперечував Голокост. Але вся річ у тому, що нацистів уже давно нікуди не запрошують, а комуністів поки що кличуть...

Між іншим, у Нюрнберзі радянська сторона безуспішно намагалася звалити провину за Катинь на німців. Скандал був настільки великим, що радянському прокуророві Руденку довелося терміново заминати цю справу. Перекладачка Т.Ступникова, котра працювала на Нюрнберзькому процесі, згадувала про це так: «...Для мене це був дійсно «чорний день». Слухати й перекладати свідчення очевидців мені було невимовно тяжко, й не через складність перекладу, а через непереборне відчуття сорому за мою єдину багатостраждальну Вітчизну, яку небезпідставно можна було підозрювати в скоєнні тяжкого злочину... Тяжко було, безперечно, всім радянським. І суддям, які раптово втратили свою самовпевнену скам’янілість, і обвинувачам, яким призначено було на прикладі Катині ще раз переконатися, що Нюрнберзький процес — це не суд у СРСР...» І не Печерський суд у Києві, додам я від себе. Навіщо Шустер запрошував Соломатіна? Щоб почути, як він глумливо називає Україну «незальожною»?

І ще дещо, пов’язане з Катинню одним ланцюжком. Російський перший національний телеканал вустами свого кореспондента пана Кадченка повідав про те, що в місті Турка Львівської області місцева влада насмілилася встановити пам’ятник героєві національно-визвольного руху, а крім того, пропагують історію УПА. Кадченко заявив: «УПА в роки війни воювала на боці гітлерівців». Не думаю, що цей журналіст — брехун від народження, просто він виконує замовлення Кремля. Саме таке замовлення дає сьогодні Кремль своїм телеслугам. Усе логічно: 50 років у Кремлі брехали про Катинь, перекладаючи свій злочин на нацистів, а тепер брехатимуть ще 50 років, називаючи УПА «союзником Гітлера»...

Якщо історія їм ці 50 років дасть.