«Коли пишуть, ці хлопці не відчувають себе засудженими»

Про «Горизонт» ми дізналися завдяки Національному конкурсу шкільних газет у Миколаєві. Цього року газета, що видається у Прилуцькій виховній колонії для неповнолітніх, отримала один із головних призів на конкурсі — Гран-прі у номінації «За істотний внесок у розвиток освіти України».

До Прилуцької колонії потрапляють засуджені, яким менше 21-го року, а наймолодшому тут — 14. В українській системі колоній для неповнолітніх Прилуцька вважається однією з кращих. Тут регулярно бувають журналісти і телекамери. У колонії є навіть власний козацький курінь — імені Івана Богуна.

«Горизонт» — єдина газета подібного роду в Україні, існує вже впродовж чверті століття. Журналісти — вихованці колонії. «Горизонт» виходить тричі на рік на 16 сторінках, а до Всеукраїнського фестивалю самодіяльної творчості засуджених «Червона калина» — альманахом у 82 сторінки.

...На першій смузі — цитата Кафки, на сторінках газети — репортаж про те, як тут відзначили черговий ювілей Шевченка. Саме такий горизонти потрібен вихованцям колонії, вважає головний редактор «Горизонту» Лілія Бондаревич.

Лілія — автор 8 книжок. Напевно, головна з них на сьогоднішній день — «Зона грає блюз». Цій книжці вже 15 років, вона декілька разів перевидавалася. Складається з підбірки сповідей молодих ув’язнених і коментарів автора. Для вихованців Прилуцької колонії це — настільна книга.

Вчитель школи колонії Лілія Бондаревич працює в установі вже 14 років (з перервою). Те, з яким трепетом вона — талановита письменниця, поет, журналістка, член двох спілок журналістів — України і Білорусі, говорить про зону, — спантеличує. Її часто запитують, мовляв, навіщо ВАМ ЦЕ потрібно? Відповідь ви, можливо, знайдете в цьому матеріалі.

Про історію заснування «Горизонту» і про своїх вихованців Лілія БОНДАРЕВИЧ розповіла «Дню».

«Двадцять п’ять років тому наша самодіяльна кіностудія колонії зняла два фільми за допомогою дешевої любительської кінокамери: «Ще не пізно» і «Дім наших надій», — розповідає Лілія. — Перший фільм-констатація долі — про засуджених Сумської колонії: про людей дорослих, які вже відбувають не перший і не другий свій термін, для багатьох з яких в’язниця — «рідний дім». Фільм «Дім наших надій», як фільм-попередження, був про життя нашої Прилуцької колонії. Адже в колонії відбувають покарання хлопці, яких ще можна врятувати від «дорослої в’язниці». Ці два наших фільми потім показували у всіх дитячих колоніях України. А «Горизонт» виник сам по собі, дуже природно — його не потрібно було придумувати. Поруч було стільки думаючих, неординарних хлопців... «Горизонт» — чудова можливість для них висловитися і бути почутими: «Зрозумійте мене, прийміть мене. Я — такий, як усі. Пробачте мене, якщо можете!»

ЯКНАЙДАЛІ ВІД ЗЛОДІЙСЬКОЇ РОМАНТИКИ

«Горизонт» робить крок до відкритості нашої закритої установи: люди повинні знати, як і чим живе колектив, які хлопці відбувають у колонії свій термін, що вони думають про своє кримінальне минуле, чи розуміють, що є «злочин» і «покарання», чи міняється їхня свідомість на краще.

Усе спрямовано на те, аби зробити його цікавим, креативним, вільним від стереотипів неоднозначного минулого наших хлопців, від непотрібної їм злодійської романтики.

Багато хлопців говорять, що коли пишуть, вони не відчувають себе засудженими. Для них це можливість висловитися, залучення до свободи, розвиток прихованих талантів, робота над собою, можливість все переосмислити.

Навряд чи хтось із них, звільнившись, стане журналістом. Та й журналістика в цьому випадку — вторинна. Головне те, що доторкуючись до цього, вони облагороджують свою душу. А потім — це допомагає їм вчитися мислити, правильно висловлювати свої думки. Розширює кругозір. Робить більш упевненими. Втім, бувають серед наших вихованців і дуже талановиті хлопці — такі як Олексій Р. У нього з родичів — одна бабуся. Вона — поетеса. І Олексій — поет від Бога.

Я ніколи не критикую, лише прошу щось доповнити, якусь думку розвинути, щось підказую. Їх треба вчити, направляти. Вони вже знають, що таке свобода слова, що таке цензура. Знайомі з головними критеріями журналістської професії. Працювати з ними, бачити, як вони ростуть — одне задоволення».

ВОНИ ПИШУТЬ ПРО БАТЬКІВ, МАМ, РІДНІ КРАЇ

«Щороку влітку в колонії проходить фестиваль самодіяльної творчості засуджених «Червона калина», в якому беруть участь лише дитячі колонії. Готують велике театральне дійство за заданою темою, роблять альбом, «фотографують» своє життя. Спеціально до цієї події ми видаємо літній альманах. Там будуть — поезія, проза, публіцистика наших юних авторів. Я хочу, аби були представлені всі жанри. Руслан Т., наприклад, написав для альманаху підбірку хоку, верлібрів, фантастичну повість, дві казки. В альманасі буде багато віршів, есе про лицаря Дорна і його Дульсинею, про козака Мамая, про нелюбов до Гаррі Поттера (що ж, мають право!), Щоденник вихованця колонії. Непридумані історії про їхнє життя. У рубриці «Я так думаю» представлені різні точки зору на тему альтернативного покарання і «хто винен в тому, що я засуджений?». Про це наших журналістів попросив під час свого візиту до колонії Уповноважений Президента з прав дитини Юрій Павленко. Є в журналі й «Уроки зони», матеріали про паломництво хлопців до святих місць Києва, про козаків-характерників (це улюблена тема нашого козака Тараса К.), про шкільний музей народознавства, якому більше 25 років, про Шевченка і Булгакова, про сакральний процес випікання хліба (хлопці у нас самі печуть хліб для потреб колонії), в арт-галереї — портрети Шевченка, далі — комікси до Євро-2012. Петро. Ч. написав есе про монастирське життя, про те, що мріє, звільнившись, спробувати пожити в монастирі.

— Як він потрапив до колонії?

— Петя — наш земляк. Сів він за грабіж. Виховувався в дитячому будинку. Мати живе десь далеко. Батько — далекобійник. У батька вже було п’ять дружин, п’ять мачух у Петі. За весь час перебування Петі в колонії батько лише один раз його відвідав. Петя — дуже неординарний хлопчик, у нього прекрасна пам’ять, він пам’ятає все, що я розповідаю про світову літературу, навіть не заглядаючи в підручник. Він одним із перших почав працювати у «Горизонті», писати зворушливі верлібри. Монастир у його думках, напевно, виник через те, що йому просто нікуди повертатися, у нього немає домівки.

...У розділі «Що мені дороге в цьому житті» вони пишуть про батьків, матусь. Один хлопчик написав, що йому дорога його Україна, край, де він живе, рідне село, річка, ліс, мальви під вікном. Інший — що йому дороге те, що зроблене людськими руками: зараз він отримує спеціальність газоелектрозварника. Хтось написав про сестру, бабусю. І майже всі — про волю».

«ЗА ПОПЕРЕДНІ ДЕСЯТЬ РОКІВ КОНТИНГЕНТ ПОМОЛОДШАВ»

«Той, хто вважає, що проблеми пенітенціаріїв — їхні власні проблеми, помиляється. Турбуючись спільно про позитивні зміни в нашій системі, про подальші долі юнаків, ми піклуємося (як би банально це не звучало) про благополуччя держави, суспільства, про наших дітей і про майбутнє всієї країни. Хлопці — або сироти, які зростали на вулиці, або ж їхні батьки позбавлені батьківських прав, а значить — вони виховувалися у прийомних сім’ях, інтернатах. Є й ті, у кого є батьки, але таких — менше. Складно говорити, якими ці хлопці приїжджають з етапу, просидівши багато місяців до цього в слідчому ізоляторі, чекаючи суду. Поки вони знаходяться в карантині, до них ходять психологи, вчителі, керівництво колонії, проводять бесіди. Знайомляться з ними, розпитують про їхнє життя, просто розмовляють, пояснюють наш «домострой». Відчувши звичайне людське тепло, турботу, нормальну розмову, вони виходять в зону вже трішки іншими. У них у всіх дуже гіркий життєвий досвід. Вони через багато що проходять — в колонію приходять надломленими, озлобленими. Потім, коли вони бачать, що з ними поводяться по-людськи, їхні душі відігріваються...

Я не працювала в колонії попередні десять років. Зараз, повернувшись, бачу, що контингент став іншим. По-перше, він «омолодився». По-друге, помінявся склад злочинів. Стало набагато більше наркоманів. Більше тих, хто засуджений за дрібну крадіжку, грабіж. Мобільники, компоти з підвалів, сири з магазинів — діти хочуть їсти. Є і вбивства, і зґвалтування, але їх мало. Дуже важко читати їхні особисті справи — цілі томи з подробицями, хто за що сюди потрапив. Деколи буває важко носити в собі це все.

Я вважаю, що цим дітям передусім потрібне світло й доброта. Так, вони — дуже складні, неоднозначні, далеко не ангели, не хлопчики в білих манишках. Але ж ми приходимо в цей світ не для того, аби звинувачувати й судити когось: ми повинні ненавидіти гріх, а не грішника. Краще спробувати зрозуміти, ніж засудити, обійняти, а не відштовхнути, допомогти, а не відвернутися. Нас цікавить не їхнє минуле, а майбутнє — якими вони підуть від нас у світ людей.

Хочу висловити щиру вдячність начальникові нашої установи, підполковникові внутрішньої служби, шеф-редакторові «Горизонту» В’ячеславу Радченку, який відродив видання з небуття, дав йому нове життя і долю, який надихає нас на нові творчі звершення, підтримує, допомагає, цінує».

«НЕ ДАТИ ЇМ УПАСТИ ЩЕ РАЗ»

«Зусиллями всього нашого великого колективу створені живі джерельця Духовності, які працюють задля хлопців щодня. Є колеги, які по 38 років працюють у колонії. Дуже багато самовідданих людей. Пам’ятаю, як перший час роботи в колонії щоразу мене лякало, коли за спиною одна за однією замикаються двері. Потім звиклася. Тепер для мене це — музика. Правда, свою власну творчість (через «Горизонт») довелося доки відкласти — майже готова книга віршів, але для неї просто немає часу. Моя духовна наставниця, ігуменя Густинського Свято-Троїцького монастиря, говорить: «Робота з цими дітьми — і є твоя головна творчість, твоя щоденна молитва».

Розумієте, я відчуваю себе в колонії «у своєму сідлі, у своєму човні». Я цим дітям потрібна, а ще більше — вони потрібні мені. Мої деякі друзі, колеги по перу — київські, чернігівські письменники і журналісти — ніяк не можуть зрозуміти, чому я, працюючи в престижній авторитетній обласній газеті, покинула її і повернулася в зону. Все дуже просто: тут, в зоні, є Творчість, є Доброта і Щирість, яких так інколи нам не вистачає по той бік «колючки». У зоні — чесніше, справедливіше, відвертіше, правдивіше, не потрібно прикидатися. Взагалі ж бо, зона — скрізь, або — ніде. Вибираю перший варіант — зону в зоні, а не зону за межами зони.

У Джерома Селінджера в повісті «Над прірвою в житі» є епізод: герой стоїть просто на краю прірви. А поруч хлопчаки граються в житі. Завдання героя, головна справа його життя — ловити цих дітей, що загралися, аби вони не зірвалися у прірву. Момент істини нашого «Горизонту», всього колективу нашої прилуцької «малолітки» — не дати хлопцям впасти в цю страшну прірву ще раз».